Про кохання - Сторінка 2

Не мали Лугановичі клопоту, то здружилися вони зі мною. Якщо я довго не приїздив у місто, то, значить, я був хворий або що-небудь трапилося зі мною, і вони обоє дуже непокоїлися. Вони непокоїлися, що я, освічена людина, яка знає інші мови, замість того, щоб займатися наукою чи літературною працею, живу в селі, кручуся, як білка в колесі, багато працюю, але завжди без копійки, їм здавалося, що я страждаю і, якщо я говорю, сміюся, то тільки для того, щоб приховати свої страждання, і навіть у веселі хвилини, коли мені було добре, я почував на собі їхні допитливі погляди. Вони були особливо зворушливі, коли мені й справді доводилося тяжко, коли мене утискував який-небудь кредитор чи не вистачало грошей для термінового платежу; обоє, чоловік і дружина, шепотілися біля вікна, потім він підходив до мене і з серйозним обличчям казав:

— Якщо ви, Павло Костянтиновичу, зараз маєте потребу в грошах, то я і дружина просимо вас не соромитися і взяти у нас.

І вуха червоніли в нього від хвилювання. А траплялося, що, точнісінько так само пошептавшись біля вікна, він підходив до мене, з червоними вухами, і казав:

— Я і дружина дуже просимо вас прийняти від нас ось цей подарунок.

І подавав запонки, портсигар чи лампу, і я за це присилав їм з села

різану птицю, масло і квіти. До речі сказати, обоє вони були заможні люди. Спочатку я часто позичав і був не дуже перебірливий, позичав де тільки можливо, але ніякі сили не примусили б мене взяти у Лугановичів. Та що говорити про це!

Я був нещасливий. І дома, і в полі, і в сараї я думав про неї, я намагався зрозуміти таємницю молодої гарної, розумної жінки, яка виходить за нецікавого чоловіка, майже за старика (чоловікові було понад сорок років), має від нього дітей,— зрозуміти таємницю цього нецікавого чоловіка, добряги, простака, який міркує з такою нудною розсудливістю, на балах і вечірках тримається біля солідних людей, млявий, непотрібний, з покірливим, байдужим виразом, наче його привели сюди продавати, який вірить, проте, в своє право бути щасливим, мати від неї дітей; і я все намагався зрозуміти, чому вона зустрілася саме йому, а не мені, і для чого це потрібно було, щоб у нашому житті сталася така жахлива помилка.

А приїжджаючи в місто, я кожного разу бачив по її очах, що вона чекала мене; і вона сама признавалася мені, що іще зранку в неї було якесь особливе почуття, вона вгадувала, що я приїду. Ми подовгу говорили, мовчали, але ми не признавалися одне одному в нашому коханні і приховували його боязко, ревниво. Ми боялися всього, що могло б викрити нашу таємницю нам же самим. Я кохав ніжно, глибоко, але я міркував, я питав себе, до чого може довести наше кохання, якщо у нас невистачить сил боротися з ним; мені здавалося неймовірним, що це моє тихе, смутне кохання раптом грубо обірве щасливий хід життя її чоловіка, дітей, всього цього дому, де мене так любили і де мені так вірили. Чи чесно це? Вона пішла б за мною, але куди? Куди б я міг забрати її? Інше діло, коли б у мене було гарне, цікаве життя, коли б я, наприклад, боровся, за визволення батьківщини чи був знаменитим ученим, артистом, художником, а то ж з однієї звичайної, буденної обстановки довелося б потягти її в іншу, таку ж саму або ще більш буденну. І чи довго б тривало наше щастя? Що було б з нею на випадок моєї хвороби, смерті, чи просто, коли б ми розлюбили одне одного?

І вона, мабуть, міркувала так само. Вона думала про чоловіка, про дітей, про свою матір, яка любила її чоловіка, як сина. Коли б вона віддалася своєму почуттю, то довелось би брехати або казати правду, а в її становищі те і друге було б однаково страшним і незручним. І її мучило питання: чи дасть мені щастя її кохання, чи не ускладнить воно мого життя, і без того важкого, повного всіляких нещасть? їй здавалося, що вона вже не досить молода для мене, не досить працьовита і енергійна, щоб почати нове життя, і вона сама часто говорила з чоловіком про те, що мені треба одружитися з розумною, достойною дівчиною, яка була б доброю хазяйкою, помічницею, і зараз же додавала, що в усьому місті навряд чи знайдеться така дівчина.

Тимчасом роки минали. У Анни Олексіївни було вже двоє дітей. Коли я приходив до Лугановичів, наймичка посміхалася привітно, діти вигукували, що прийшов дядя Павло Костянтинович і вішалися мені на шию; всі раділи. Не розуміли, що діялося в моїй душі, і думали, що я теж радію. Всі бачили в мені благородну істоту. І дорослі, і діти відчували, що по кімнаті ходить благородна істота, і це вносило в їхнє ставлення до мене якусь особливу чарівність, наче при мені і їхнє життя було чистіше і красивіше. Я і Анна Олексіївна ходили разом в театр, кожного разу пішки; ми сиділи в кріслах поруч, плечі наші торкалися, я мовчки брав з її рук бінокль і в цей час почував, що вона близька мені, що вона моя, що нам не можна одному без одного, але через якесь дивне непорозуміння, вийшовши з театру, ми кожного разу прощалися і розходилися, як чужі. В місті вже говорили про нас бозна-що, та з усього, що говорили, не було жодного слова правди.

За останні роки Анна Олексіївна стала частіше виїжджати то до матері, то до сестри; у неї вже бував поганий настрій, з´являлося усвідомлення незадовільного, зіпсованого життя, коли не хотілося бачити ні чоловіка, ні дітей. Вона вже лікувала розладнані нерви.

Ми мовчали, і всі мовчали, а при сторонніх вона почувала якесь дивне роздратовання проти Мене; про що б я не говорив, вона не погоджувалася зі мною, і якщо я сперечався, то вона ставала на бік мого супротивника. Коли я упускав що-небудь, то вона казала холодно:

— Поздоровляю вас.

Якщо, ідучи з нею в театр, я забував взяти бінокль, то потім вона казала:

— Я так і знала, що ви забудете.

На щастя чи на нещастя, в нашому житті не буває нічого, що не кінчалося б рано чи пізно. Настав час розлуки через те, що Лугановича призначили головою в одній із західних губерній. Треба було продавати меблі, коней, дачу. Коли їздили на дачу й потім поверталися і оглядалися, Щоб востаннє поглянути на сад, на зелену покрівлю, то було всім сумно, і я розумів, що настав час прощатися не з однією тільки дачею. Було вирішено, що наприкінці серпня ми проводимо Анну Олексіївну в Крим, куди посилали її лікарі, а трохи згодом поїде Луганович з дітьми в свою західну губернію.

Ми проводжали Анну Олексіївну великою юрбою. Коли вона вже попрощалася з чоловіком і дітьми і до третього дзвоника лишалася одна мить, я вбіг до неї в купе покласти на полицю якусь з її корзинок, що її вона трохи не забула; і треба було попрощатися. Коли тут, в купе, погляди наші зустрілися, душевні сили покинули нас обох, я обняв її, вона пригорнулася обличчям до моїх грудей, і сльози потекли з очей; цілуючи її обличчя, плечі, руки, мокрі від сліз,— о, які ми були з нею нещасні! —— я признався їй в своєму коханні, і з пекучим болем в серці я зрозумів, яке непотрібне, дріб´язкове і яке обманливе було все те, що нам заважало кохати. Я зрозумів, що коли кохаєш, то в своїх міркуваннях про це кохання треба виходити від вищого, від важливішого, ніж щастя чи нещастя, гріх чи доброчесність в їхньому звичайному розумінні, або не треба міркувати зовсім.

Я поцілував востаннє, потиснув руку, і ми розлучилися — назавжди. Поїзд уже йшов. Я сів в сусідньому купе,— воно було безлюдне, і до першої станції сидів тут і плакав. Потім пішов до себе в Соф´їно пішки...

Поки Альохін розповідав, дощ ущух і виглянуло сонце. Буркін і Іван Іванович вийшли на балкон; звідси був чудовий вид на сад і на плесо, яке тепер на сонці блищало, мов дзеркало. Вони милувалися і в той же час шкодували, що цей чоловік з добрими, розумними очима, який розповідав їм з такою щирістю, насправді крутився тут, в цьому величезному маєтку, як білка в колесі, а не займався наукою або чим-небудь іншим, що робило б його життя приємнішим, і вони думали про те, яке, мабуть, скорботне обличчя було в молодої дами, коли він прощався з нею в купе і цілував їй обличчя і плечі.

Обидва вони зустрічали її в місті, а Буркін був навіть знайомий з нею і вважав її красунею.

Переклад з російської І. Буше