Продавець повітря - Сторінка 15

— Батько поцілував мене в лоб, як він це робив, коли я ще дівчинкою ішла ввечері спати, і сказав: "Спи спокійно, моя донечко". І я пішла в свою кімнату. Батько! Любий батько, з яким я ніколи не розлучалася ні на один день, немов пішов від мене, став далеким, незрозумілим і навіть... страшним... Я вже не можу ставитися до нього з колишньою довірою.

Ми знову замовкли. А небесний гімн північного сяйва дедалі розростався, ширшав, як могутній світловий орган, холодний, беззвучний, прекрасний, чужий до всього, що хвилювало нас.

* * *

Настали нудні одноманітні дні. Ми з Норою, як і раніше, провадили досліди в лабораторії, але дівчина працювала вже без колишнього ентузіазму. Раніше Нора була дуже рада, коли батько хвалив її. А тепер всю роботу вона виконувала механічно, як підневільний слуга, що працює за шматок хліба. Вона глибоко страждала. Зблід її чудовий рум'янець, запали очі, вона помітно схудла, стала неуважною. Посуд летів з її рук. Вона часто помилялася. Професора Енгельбректа я бачив тільки зрідка, але й він помітно змінився. Він якось осунувся, постарів, обличчя його почорніло.

Вечорами, після роботи, Нора і я виходили Інколи на нашу площадку помилуватися північним сяйвом, подихати "повітряними вітамінами", а головне, поговорити. Нора була самітна в своєму горі, і я був єдиною людиною, в товаристві якої вона могла знайти моральну підтримку.

Вже декілька днів вітер не шаленів над кратером. Стояла незвичайна тиша.

— Містер Бейлі, мабуть, вирішив дати перепочити повітрю, — якось пожартував я.

— Так, але з цього нічого радіти, — відповіла Нора. — Ми переходимо до нового способу згущення повітря. Взимку повітря приносило цілі хмари снігового пилу. Це утруднювало роботу. Сніг, видалений з вентилятора, займав надто багато місця. Крім того, треба було затрачати багато праці, щоб прибрати його. Ви бачите цю гору? Це штучна гора. Вона не встигає розтавати за літо. Ще через рік тут виник би цілий Монблан. Батько закликав на допомогу всі сили хімії і електрики і винайшов нові способи поглинання і розкладу повітря. На жаль, процеси переробки повітря підуть тепер ще швидше. І незабаром земля почне задихатися, як у припадку астми.

— Норо, тікаймо звідси! — раптом сказав я.

Дівчина глянула на мене.

— Візьмемося за руки і стрибнемо з цієї площадки? — жартома запитала вона.

Це вже було схоже на кокетство. Не чекаючи моєї відповіді, Нора тим же тоном говорила далі, дивлячись униз.

— Мабуть, ми й не розбилися б. Ми скотилися б униз і впали б у м'який сніг. Потім пішли б он туди...

Я уважне подивився в той бік, куди вказувала Нора. А й справді цим шляхом можна тікати! Тут немає труби. Звивиста ущелина може захистити од вітрів, якщо їх підніме "бог вітрів" Бейлі.

— Не жартуйте, Норо, це чудовий шлях до втечі, — висловив я вголос свою думку. — Трохи високо... Якщо ви не наважуєтесь, то я тікаю сам.

Мені здалося, що в очах Нори майнув переляк.

— І залишите мене одну? Ні, я не пущу вас...

— За наказом його величності містера Бейлі?

— Я не пущу вас, — повторила Нора. — Вас можуть спіймати, як ї першого разу, ї тоді вам уже не допоможе ніяке заступництво. До того ж ви не підготовлені до такої подорожі. Ваша жертва буде даремна. Відважитись на таку подорож має право тільки людина, народжена в цій мертвій пустелі, — який-небудь якут, як ваш Ні-кола... Справді, чому б вам не спорядити його? Він прекрасно справиться з завданням. І незабаром на наші голови полетять розривні снаряди. І ми "помремо, як герої", — сказала вона з гіркою іронією.

— Наші війська будуть попереджені, і, може, нам пощастить уникнути цієї почесної смерті. Мабуть, обложений містер Бейлі здасться, коли переконається, що боротьба безнадійна, — постарався я зм'якшити похмурі перспективи. — Ваша пропозиція непогана. Я готовий іти на риск, але ви праві: Нікола краще справиться з цим завданням.

— А Нікола погодиться?

— Нікола! Ви не знаєте його. Це золота людина. Він стільки разів дивився смерті в очі, що наш проект анітрохи не злякає і не здивує його.

У мене стало легше на душі. Нора теж повеселішала. Коло безвихідності немов розімкнулося. Тепер у нас був певний план. Ми всіляко обмірковували його, і це відвертало Нору од похмурих думок.

Зустрівшись з Ніколою у нашій кімнаті, я підкликав його і тихо шепнув:

— Ніколо, я знайшов місце, звідки можна тікати. Чи можеш ти пробратися у Верхоянськ? Я дам тобі теплу одежу, револьвер і мішок з сухарями і в'яленим м'ясом.

— А ти? — запитав тихо Нікола.

— Нам не можна вдвох. Нас можуть спіймати. Але якщо не дійдеш ти, тоді вирушу я. А втім, якщо ти не хочеш іти сам...

— Навісо не хоцес? Мені тут скуцно. А навісо у Верхоянськ?

— Ти передаси лист. Підеш?

— Авжеж, — відповів Нікола.

— Але тільки ти подумай гарненько, Ніколо, я не примушую тебе. Адже коли тебе спіймають, то цього разу ти не відбудешся так легко. Тебе можуть убити.

— Ведмідь б'є і соловік б'є, — формулював Нікола свій фаталізм. — А коли йти, сарас?

— Ні, почекаємо трохи. Треба все обдумати і приготувати. До того ж скоро почне виглядати сонце. Зима кінчається.

— Не треба сонця. Я все бачу. Сильно хосю зараз.

Насилу мені вдалося відговорити Ніколу од негайної подорожі. Ми почали готувати Ніколу до втечі. Теплу доху і чоботи я вирішив віддати свої. Нікола міг "украсти" їх у мене. Револьвер мені вдалося дістати в Нори. Залишалося припасти харчі. Це було найважче. Доводилося під час обіду непомітно класти в кишеню шматочки хліба і сухарів. Нікола теж економив, але я не дозволяв йому зменшувати свої порції: він повинен був набиратися сил.

І Нора відкладала запаси. У неї раптом з'явився "вовчий апетит". Незабаром сумка, що зберігалася під моєю подушкою, була вже добре наповненою. Ще кілька днів, і Нікола міг вирушити в дорогу.

Треба було, однак, потурбуватися і про те, щоб на мене не впала підозра. Якщо Нікола не добереться до Верхоянська і загине, то вирушу я. Мені треба було берегти себе на цей випадок.

XIV. "ЖАРТИКИ" МІСТЕРА КЛИМЕНКА

За моєю порадою Нікола за кілька днів до втечі почав говорити в колі товаришів по роботі, що йому дуже набридло в підземному містечку і що він вирішив тікати.

— Товариш Клименко нічого не знає. Коли б він знав, мені перепало б від нього, — говорив Нікола.

Всі відраджували Ніколу, лякали страшною карою, але Нікола стояв на своєму: звір б'є, людина б'є — все одно. Він не може більше.

Була небезпека, що хтось із тих, що знали таємницю Ніколи, повідомить Бейлі про майбутню втечу. Але на цей риск довелося йти. На всяк випадок Нікола наводив на неправильний слід. Він говорив, що хоче повторити свою першу спробу: тікати з вивідної труби. Коли б Бейлі і сказали про плани Ніколи, то він був би цілком спокійний, знаючи, що ця спроба заздалегідь приречена на невдачу. Таким чином, все ніби було підготовлено.

Нарешті настав день, вірніше ніч, втечі. Я домовився з Ніколою, що він уже в похідному спорядженні прийде на площадку, коли всі заснуть.

В умовлений час я і Нора стояли на площадці. Ніч була досить темна. Тільки бліді смуги, мов далекий промінь слабкого прожектора, борознили іноді небо.

Час минав, а Нікола не приходив. Я вже почав турбуватися, коли двері на площадку відчинилися і ввійшов Нікола.

— Чому ти так запізнився? — спитав я.

Нікола широко посміхнувся.

— Я хитрий, — відповів він. — Я був на роботі в трубі і чекав, поки всі підуть. Потім я пісов спина вперед, соб басили мій такий слід.

Недарма Нікола був завзятим слідопитом. Він знав, як звірі плутають сліди, збиваючи мисливця, і він вирішив скористатися цією звіриною мудрістю, додавши до неї людські хитрощі. Ідучи задом, він проклав свіжий слід на рештках снігу і сміття в трубі, так що під час розслідування могло здатися, ніби він пройшов по трубі до виходу.

— Ну, бажаю успіху! — промовив я схвильовано, передаючи йому листа.

— Нісого, — відповів він. І, поглянувши вниз, сказав: — Однак високо. Нісого. Внизу м'яко. Прощавай, товаришу! — він потиснув мою руку і кивнув Норі: — Прощавай, дівчино.

Потім він сміливо переступив через залізну огорожу балкончика, що виступав над безоднею, опустився на руках до краю і, повисівши у повітрі з секунду, розтулив пальці.

Я нагнувся униз, пильно вдивляючись у півтемряву. Тіло Ніколи, дедалі зменшуючись, летіло вниз. Йому треба було пролетіти метрів сорок, перш ніж він досягне сніжного укосу.

Ось його ноги доторкнулися до снігу, і все тіло пірнуло в снігову масу, неначе він стрибнув у воду. Я напружував зір, але нічого не бачив. Нікола зник у сніговому заметі. Може, він розбився, втратив свідомість?.. Хвилясті зелено-рожеві полотна північного сяйва загойдалися на небі, освітивши сніг непевним тремтливим світлом. Я ледве розглядів дірку, пробиту в снігу тілом Ніколи, але його, як і раніше, не було видно.

— Дивіться, дивіться, он щось ворушиться внизу... — схвильовано сказала Нора.

— Де? Я нічого не бачу. Це вам ввижається.

Від спалахів сяйва тіні рухалися, то згущаючись, то бліднішаючи.

— Та не там! Нижче, значно нижче!

Я подивився нижче від того місця, де впав Нікола, і побачив на відстані добрих двох десятків метрів од нього, як щось дуже маленьке ворушилося в снігу.

— Це рука! — вигукнула Нора, яка бачила краще, ніж я.

Я напружив свій зір і, нарешті, переконався в тому, що з-під снігу видніється справді рука Ніколи. Силою падіння він пробив пухкий, ще не злежаний верхній шар снігу, кулею пронизав його на кілька десятків метрів і тепер проривав дірку, щоб вилізти назовні. Ось показалася його друга рука, кудлата шапка. Ось він виліз до пояса. Нахилившись униз, він, нарешті, виліз зовсім і, повернувшись до нас обличчям, змахнув руками у рукавицях.

Я ледве стримав готовий вихопитися вигук привітання.

Нікола ще раз махнув нам рукою, ліг на бік і покотився вниз пологим схилом. Так докотився він до самого дна ущелини, перетворившись на ледве помітну точку. Потім, борсаючись і загрузаючи в снігу, він поповз до виходу з ущелини. У нього не було лиж, — ми не змогли дістати їх, — але це його не бентежило. "Зроблю", говорив він мені.

Так, Нікола не пропаде! Він був пристосований до суворого життя "окаянного краю", так само як звірі, на яких він полював. Тільки б він не потрапив до рук Бейлі, а з природою і чотириногими ворогами він справиться.

Світло погасло.