Прорив блокади - Сторінка 5

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Його розважливість не поступалася його мужності й силі. Він також умів, як ми вже переконалися, більш або менш впливати на хід подій. На всі випадки життя він виробив свою філософію. Він ніколи не падав духом і вмів чудово виплутатися з найнеприємніших халеп.

Так-от, цей славний чоловік забрав собі в голову визволити містера Хеліберта з полону; для його, порятунку він хотів використати не тільки корабель капітана Джеймса Плейфера, а й капітана власною особою. Тоді як дівчина хотіла лише зустрітися з батьком і розділити його долю в'язня, Крокстон прагнув куди більшого: щоб вони усі втрьох повернулись до Англії. А для цього йому треба було підкорити своїй волі Джеймса Плейфера. Як ми бачили, він випустив по ньому цілий залп, але противник не капітулював. Навпаки.

"Так, так,— міркував Крокстон.— Конче треба, щоб Дженні й капітан порозумілися між собою. Якщо вони отак дутимуться одне на одного протягом усього рейсу, ми нічого не досягнемо. Треба, щоб вони розмовляли, сперечалися, хай навіть посваряться, та коли вони розмовлятимуть одне з одним, то хай мене чорти візьмуть, якщо кінець кінцем Джеймс Плейфер сам не запропонує Дженні те, в чому так рішуче відмовив мені".

Отож коли Крокстон побачив, що дівчина й молодий капітан уникають одне одного, це неабияк його стривожило.

"Треба втрутитися",— сказав собі він. [61]

І на четвертий день уранці Крокстон увійшов до каюти міс Хеліберт, потираючи собі руки з виразом глибокої втіхи.

— А в мене чудова звістка! — вигукнув він.— Ви ніколи не здогадаєтеся, що запропонував мені капітан. О, який це благородний молодик, слово честі, благородний!

— Ой! — скрикнула Дженні, чиє серце шалено закалатало.— І що ж він тобі запропонував?

— Визволити містера Хеліберта з полону. Ми викрадемо його в конфедератів і привеземо до Англії.

— Це правда? — зойкнула Дженні.

— Щира правда, міс. Яке серце в цього Джеймса Плейфера! Такі вони і є, англійці: або наскрізь погані, або безмежно добрі. О, він може розраховувати на мою вдячність, і я дав би порубати себе на шматки, якщо це буде йому приємно!

Яка глибока радість опанувала Дженні, коли вона почула слова Крокстона! Визволити батька з полону! Та про таке вона і не мріяла! Отже, заради неї капітан "Дельфіна" готовий наразити на небезпеку і свій корабель, і його команду!

— Ось він який,— додав Крокстон наприкінці.— І таке благородство, міс Дженні, цілком заслуговує на вашу вдячність.

— Більше, аніж на вдячність! — вигукнула дівчина.— На вічну дружбу!

І вибігла з каюти, щоб висловити Джеймсові Плейферу всі почуття, які переповнювали їй серце.

— Наша справа посувається,— пробурмотів американець.— І навіть не посувається, а мчить до мети. Усе буде як треба.

Джеймс Плейфер прогулювався на юті і, звичайно ж, був страшенно здивований, щоб не сказати приголомшений, коли побачив дівчину, яка підійшла до нього із слізьми вдячності на очах, подала йому руку й сказала:

— Дякую, добродію, дякую за вашу самопожертву, що її я ніяк не могла сподіватися від людини нам незнайомої!

— Міс, я не розумію...— почав капітан з виглядом людини, яка й справді нічогісінько не розуміє.

— Адже заради мене ви, добродію, ладні самохіть наразитись на чимало небезпек, а може, й зрадити-свої інтереси. Ви вже й так стільки зробили для мене, виявивши на борту вашого корабля гостинність, на яку я не маю найменшого права...

— Даруйте мені, міс Дженні,— відповів Джеймс Плейфер,— але я справді не розумію, про що ви говорите. Я повівся [62] з вами, як повинен повестися з жінкою кожен добре вихований чоловік, і мої дії не заслуговують на якусь особливу вдячність, тим більше я не збагну, чому ви висловлюєте її так бурхливо...

— Містере Джеймсе, вам немає сенсу більше прикидатись. Крокстон усе мені розповів!

— А! — сказав капітан.— То вам розповів про все Крокстон. Тепер я починаю розуміти, чому ви раптом вибігли із своєї каюти й прийшли сказати мені саме ті слова, яких я...

Говорячи так, молодий капітан почував себе досить ніяково. Він пригадав, як грубо урвав Крокстона, коли той підійшов до нього із своєю пропозицією. Та, на його щастя, Дженні не дала йому часу для пояснень.

— Містере Джеймсе,— урвала вона капітана,— я прийшла на борт вашого корабля, не маючи іншої думки, як дістатися до Чарлстона і там розділити з батьком його полон. Хоч які вони жорстокі, ті оборонці рабства, вони не відмовили б нещасній дівчині в її проханні. Оце й усе, і я ніколи не сподівалася на неможливе. Та оскільки ваше благородне серце вселило вам бажання визволити мого батька з полону, оскільки ви хочете спробувати всі засоби, щоб урятувати його, будьте певні моєї найпалкішої вдячності й дозвольте потиснути вашу руку!

Джеймс не знав, ні що йому сказати, ні як повестися. Він кусав собі губи й не смів узяти руку, яку простягла йому дівчина. Він чудово зрозумів, що Крокстон налаштував на нього пастку, щоб відрізати йому шлях до відступу. І водночас капітан не міг погодитись устряти в халепу з визволенням містера Хеліберта і накликати на себе біду. Але як зруйнувати надію, що ожила в серці цієї бідолашної дівчини? Як відкинути руку, що її вона простягла йому в пориві такої палкої дружби? Невже він допустить, щоб сльози вдячності, які струмують з її очей, перетворилися на сльози невтішного горя?

Отож молодий капітан став підшукувати ухильну відповідь, щоб зберегти за собою свободу дій і не зв'язати себе обіцянкою на майбутнє.

— Міс Дженні,— почав Джеймс Плейфер,— повірте, я зроблю усе від мене залежне... І

І він узяв у свої долоні маленьку руку дівчини, та від цього ніжного потиску його серце розм'якло, а голова пішла обертом; йому забракло слів, щоб висловити свої думки, і він лише пробурмотів, хвилюючись і затинаючись:

— Міс... міс Дженні... заради вас... [63]

Крокстон, що не відривав від них обох погляду, потирав руки, корчив лукаві гримаси й повторював:

— Наша справа посувається. І добре посувається. Ох, і добре ж!

Чи зумів би Джеймс Плейфер якось виплутатися з цієї халепи?

Хтозна. Але на його щастя — і на біду "Дельфіна" — згори почувся крик вахтового матроса:

— Гей, хто там внизу на вахті?

— В чому річ? — крикнув з палуби містер Метью.

— Бачу вітрило!

Джеймс Плейфер, покинувши дівчину, негайно кинувся на ванти бізані.

V. ЯДРА "ІРОКЕЗА" Й АРГУМЕНТИ МІС ДЖЕННІ

Досі рейс "Дельфіна" відбувався цілком успішно. Корабель показував на диво високу швидкість, і жодне судно не з'являлося на обрії до тієї миті, коли вахтовий матрос повідомив, що бачить у морі вітрило.

На той час "Дельфін" був на 32° 15' північної широти й на 57° 43' західної довготи, тобто пройшов три п'ятих свого шляху.

Ось уже дві доби, як над океаном клубочився густий туман. Хоча цей туман і сприяв намірам "Дельфіна", ховаючи його від небажаних поглядів, він, з другого боку, не дозволяв бачити океан на великому протязі, й була небезпека, що "Дельфін" ітиме, так би мовити, борт у борт із тими кораблями, з якими він не мав бажання зустрічатися.

Так-от, саме це і сталося. Коли незнайомий корабель було помічено, він плив не далі, ніж за три милі від "Дельфіна", з навітряного боку.

Долізши до реї, Джеймс Плейфер виразно побачив у просвітку між клаптями туману великий північноамериканський корвет, що йшов повним ходом. Він наближався до "Дельфіна" з очевидним наміром перетнути йому шлях.

Уважно роздивившись корвет, капітан спустився на палубу й покликав помічника.

— Містере Метью, скажіть, що ви думаєте про цей корабель?

— Думаю, капітане, що це корабель флоту Північних штатів, який запідозрює нас у шкідливих намірах,— відповів той. [64]

— Справді, сумнівів щодо його державної приналежності немає,— відповів Джеймс Плейфер.— Дивіться.

У цю мить над корветом піднявся зоряний прапор Сполучених Штатів Півночі, й корабель салютував своєму державному стягові пострілом з гармати.

— Він пропонує, щоб і ми підняли свій прапор. А чого б і не підняти? У нас нема підстав його соромитись.

— Який у цьому сенс? — відповів Джеймс Плейфер.— Наш прапор нас не захистить і не відіб'є в тих людей бажання оглянути наш вантаж. Ні. Прямуватимемо своїм курсом.

— І якомога швидше,— сказав містер Метью,— бо якщо мої очі не обманюють мене, я вже бачив цей корвет десь поблизу Ліверпуля, куди він прибув для нагляду за будівництвом нових кораблів для Сполучених Штатів. Щоб я забувся, як мене звуть, коли на його кормі виписано іншу назву, ніж "Ірокез".

— Він добре ходить?

— Це один з найшвидкохідніших кораблів військового флоту Півночі.

— І скільки в нього гармат?

— Вісім.

— Пхе!

— О, не знизуйте плечима, капітане,— сказав містер Метью серйозним голосом.— Із тих восьми гармат дві обертові,— одна, шістдесятка, на шканцях; друга, сотка, на палубі,— й обидві з нарізними стволами.

— А, чорт! — сказав Джеймс Плейфер.— Це "перроти", і стріляють вони на відстань у три милі.

— Атож, і навіть далі, капітане.

— Зрештою, містере Метью, для корабля, який плаває досить швидко, щоб нікого не підпустити до себе на відстань пострілу, цілком байдуже, з яких гармат по ньому палять: із сотого калібру чи з четвертого, з таких, що б'ють на три милі, чи з таких, чиї ядра летять не далі, ніж за п'ятсот ярдів. Отож покажімо цьому "Ірокезові", як ходить пароплав, сконструйований для швидкого ходу. Звеліть додати пари, містере Метью.

Помічник передав наказ капітана механікові, й незабаром чорний дим завалував із труб Пароплава.

Це, мабуть, не сподобалося корветові, й звідти надійшов сигнал — наказ "Дельфінові" лягти в дрейф. Але Джеймс Плейфер не звернув на той сигнал найменшої уваги і не змінив курсу свого корабля.

— А зараз ми побачимо, що зробить "Ірокез". Це чудова нагода випробувати, на що здатна його гармата сотого [65] калібру, і з'ясувати, чи далеко залітають її снаряди. Звеліть іти під повною парою!

— Слухаюсь! — відповів містер Метью.— Незабаром вони привітають нас із усією чемністю.

Повернувшись на ют, капітан побачив міс Хеліберт. Вона спокійно сиділа біля самих поручнів борту.

— Міс Дженні,— сказав він.— Ви бачите отой корвет з навітряного боку? Думаю, він захоче побалакати з нами крізь жерла своїх гармат, тому давайте руку, і я проведу вас до вашої каюти.

— Вельми вдячна вам, містере Джеймсе,— відповіла дівчина, поглянувши на капітана,— однак я не боюся пальби з гармат.

— Але зважте, міс, що,хоч нас і розділяє чимала відстань, перебувати тепер на палубі небезпечно.

— О, я ніколи не була боягузкою! В Америці нас привчають потроху до всього, і запевняю вас, що ядра з "Ірокеза" не змусять мене нахилити голову.

— Ви хоробра дівчина, міс Дженні!

— Погодьмося, що я хоробра, пане Джеймсе, і дозвольте мені залишитися біля вас.

— Я ні в чому не можу відмовити вам, міс Хеліберт,— відповів капітан, мимоволі захоплюючись мужнім спокоєм дівчини.

Щойно прозвучали ці слова, як за бортом північноамериканського корвета простяглася струминка білого диму.