Прощавай, кохана! - Сторінка 20

Я сів за письмовий стіл, а йому показав на стільця для відвідувачів. Індіанець стояв і мовчки дивився на мене маленькими чорними ворожими очима.

— Куди їхати? — спитав я.

— Ха! Я — Другий Паросток. Голлівудський індіанець.

— Сідайте, містер Паросток.

Він так роздув ніздрі, що вони стали схожі на мишачі нори.

— Звати — Другий Паросток. Звати не містер Паросток.

— Що вам треба?

Індіанець підвищив голос і почав повільно промовляти:

— Він сказав: їхати швидко. Великий Білий Батько наказав їхати швидко. Він сказав, щоб я віз вас у вогняній колісниці. Він сказав...

— Годі,— обірвав я його.— Балакай по-людськи. Я тобі не класна вчителька на сеансі заклинання змій.

— Дурень! — відказав індіанець.

Якийсь час ми глузливо дивилися один на одного. Але в нього це виходило краще. Тоді він стягнув капелюха з голови і з відвертою відразою перевернув його. На його прямому волоссі лишився слід від надто тісного капелюха. Індіанець поколупався пальцем під засмальцьованою стрічкою, витягнув з-під неї шматочок цупкого паперу, кинув на стіл і роздратовано тицьнув на нього пальцем з геть обгризеним нігтем.

Я розгорнув папірця і побачив усередині візитку. Вона не справила на мене ніякого враження, бо три такі самі картки я вилучив із мундштуків цигарок Ліна Маріотта.

Досить довго я бавився люлькою і уважно розглядав індіанця, намагаючись примусити його виказати якісь емоції, якось зреагувати чи занервуватися. Але він був незворушний, мов кам'яна стіна.

— О'кей, чого ж він хоче? — нарешті спитав я.

— Він хоче, щоб ви їхали швидко. Зараз. Їхали у вогняній...

— Дурень! — сказав я.

Другому Паростку це сподобалося. Він закрив рота, моргнув і майже всміхнувся.

— До того ж це коштуватиме сотню монет. Гонорар за послугу,— додав я, удаючи, ніби мені все одно — чи сотня доларів, чи п'ять центів.

— Ха! — У погляді індіанця знов промайнула підозра.— Що ви сказали? Кажіть по-людськи.

— Сотня доларів за мій приїзд,— повторив я.—Срібними монетами. Можна купюрами. Лічимо від одного до ста. Грошей нема — я не їду? Зрозумів?

Я почав загинати пальці, щоб наочно долічити до сотні.

— Ха! Дрібниці!— зневажливо кинув він, знову поколупався під засмальцьованою стрічкою і кинув ще одного скрученого папірця.

Це була акуратно згорнута новенька купюра вартістю у сто доларів.

Другий Паросток насунув на потилицю капелюха, навіть не заправивши на місце стрічки, з-під якої діставав папірці. Але сказати, що це дуже псувало його вигляд, не можна було. Я дивився на гроші з роззявленим ротом.

— Психіатр має слушність,— нарешті мовив я.— Але я побоююся людей з такою інтуїцією.

— У вашому розпорядженні не цілий день,— розважливо зауважив індіанець.

Я відкрив шухляду, витяг свій "супер матч" — автоматичний кольт 38-го калібру, бо коли йшов на побачення з місіс Левін Локрідж Грейл, я його не брав. Зняв піджак, розстебнув шкіряну наплічну кобуру і засунув туди пістолета. Потім знов застебнув її й надів піджак.

Індіанця усе це вразило не більше ніж коли б почухав потилицю.

— Маю машину,— сказав він,— велику.

— Я не люблю великих машин,— відповів я.— В мене є своя.

— Ви поїдете моєю,— з погрозою відказав він.

— Гаразд. У вашій.

Я замкнув стола, потім контору, ввімкнув сигналізацію і вийшов, лишивши двері до приймальні відчинені.

Ми минули хол і спустилися ліфтом на перший поверх. Од індіанця неприємно тхнуло. Навіть ліфтер відчув дух.

Розділ 21

В індіанця був темно-синій семимісний седан, "паккард" останньої моделі, виготовлений на замовлення. У такій машині можна їздити в намисті з перлів. Автомобіль було припарковано біля пожежного гідранта. За кермом сидів темношкірий водій, певно, іноземець. Обличчя в нього наче вирізьблене з дерева. Салон усередині було оббито простьобаною сірою тканиною. Індіанець штовхнув мене на заднє сидіння. Там на самоті я відчув себе шикарним небіжчиком, з неабияким смаком прибраним працівником похоронного бюро.

Індіанець сів позаду водія. Машина розвернулася посеред вулиці. Поліцейський тихо вигукнув:

— Гей! — ніби й не до нас, нахилився й почав зав'язувати шнурки черевиків.

Ми виїхали на бульвар Сан-Сет і швидко безшумно помчали на захід. Індіанець незворушно сидів поряд з водієм. Час од часу до мене долинав його запах. Водій був немов напівсонний, але обганяв усіх, навіть одчайдухів у відкритих седанах. Усі йому поступалися дорогою. Він же не пропускав уперед нікого. Є такі водії.

Ми проїхали добру милю чи й дві по Стріп-авеню повз антикварні магазини з іменами кінозірок, повз вітрини з мереживом та старовинним олив'яним посудом, повз нічні освітлені клуби, якими рядять відомі боси, повз не менш відомі картярські кубла, якими керують ватажки мафії "Пурпурова банда", повз будинки в колоніальному стилі часів Георга Третього,— тепер це вчорашній день; повз модерні будинки, де голлівудські торговці живим товаром безупинно теревенять про гроші; повз кафе, які здавалися тут якимись недоречними і де їжу подавали просто до машини дівчата у білих шовкових блузонах та ківерах барабанщиць із голими ногами від стегна до блискучих дитячих гессенських черевичків. Повз усе це — вниз широкою звивистою автострадою на Біверлі-Хілс, до вогнів на півдні усіх кольорів райдуги у ясні прозорі вечори, повз затемнені будинки на північних схилах. Ми проминули Біверлі-Хілс і вискочили на бульвар, що біг уздовж підніжжя пагорба назустріч прохолодним сутінкам і поривам вітру з океану.

Надвечір'я видалося тепле, спека вже спала. Ми проминули скупчення освітлених будинків та нескінченну низку таких же освітлених вілл, розташованих на відстані од дороги. Шосе спускалося вздовж зеленого поля для гри в поло, потім уздовж ще якогось чималого спортивного поля, знову здіймалося вгору, перевалювалося через пагорб і тонуло у міжгір'ї, де на схилах росли апельсинові дерева, посаджені на забаганку багатіїв, бо це не край апельсинів. Мало-помалу освітлені вікна вілл мільйонерів зникали, дорога повужчала, це вже починався Стілвуд-Хейтс.

З каньйону долинав запах шавлії, який навіював думки, про вбитого й безмісячне небо. Хаотично розкидані оштукатурені будинки були немов барельєфи, вмонтовані в гору. Далі вже будинків не було, тільки темне підніжжя гори, та одна чи дві вечірні зірки над нею, та бетонована стрічка шосе, та стрімкий узвіз, з одного боку якого впереміш росли чахлі дуби та кущі. Тут, певне, можна було б почути голос куріпки, якби зупинитися, причаїтися й зачекати. По той бік дороги тягнувся насип сирого глинозему, з-під якого де-не-де вибивалися дикі квіточки, що, мов неслухняні діти, не хочуть лягати спати. Потім дорога круто повернула, і великі шини шерхонули об каміння, що котилося з гір, і машина поїхала обережніше вгору бруківкою, вздовж якої росла дика герань. На вершині стояв ледь освітлений, самотній, мов маяк, замок, гніздо орла, бундючна будівля, облицьована плиткою, груба й модерністська, але не така й страхітлива, водночас прекрасне місце для приватної практики психіатра. Ніхто не почує звідти жодного крику.

Машина звернула за будинок, світло ковзнуло по чорних дверях в грубій стіні. Індіанець, щось бурмочучи, виліз і відчинив задні дверцята. Водій запалив сигарету від електричної запальнички, і різкий запах тютюнового диму ядуче полинув у нічному повітрі. Я вийшов.

Ми наблизились до чорних дверей. Вони самі відчинилися повільно, як пересторога. Усередину вів вузький коридор. Світло падало через скляні квадрати у стінах.

— Ха! Заходь, ти велике цабе,— буркнув індіанець.

— Тільки після вас, містере Другий Паросток.

Він сердито глипнув на мене й увійшов, двері позаду зачинилися так само тихо й таємниче, як і відчинилися. В кінці вузького коридора ми протиснулися у маленький ліфт. Індіанець зачинив двері й натис кнопку. Ми піднялися м'яко, безшумно. Тим самим запахом, який линув од індіанця, тепер була просякнута його тінь у місячному сяйві.

Ліфт зупинився, двері розчинилися. Я ступив у кімнату, яка формою нагадувала вежу. Сутеніло. Вікна оточували хол з усіх боків. Вдалині мерехтіло море. Пагорби повільно огортала темрява, Стіни було суціль обшито панелями, на підлозі лежали килими ніжних кольорів, що нагадували давні перські. У глибині стояв стіл, схожий на кафедру проповідника, напевно, цей різьблений витвір притягнули сюди із старовинної церкви. За ним сиділа жінка і усміхалася до мене сухою, напруженою усмішкою, яка, здавалося, щезне, коли торкнутися її.

У неї було лискуче кучеряве волосся і смагляве азійське обличчя з тонкими рисами. У вухах — важкі сережки з камінцями, на пальцях — масивні обручки. Серед них місячний камінь та смарагд у срібній оправі. Це, мабуть, був таки справжній смарагд, але мав вигляд наче дешева підробка. Руки в-неї були сухорляві, темні, вже не молоді, й обручки їм не пасували. Вона заговорила. Голос видався знайомим:

— А, містер Марлоу, дуже добре, що ви приїхали. Амтор буде радий.

Я поклав на стіл стодоларову банкноту, яку дав мені індіанець. Озирнувся. Той вже спустився ліфтом.

— Пробачте, але я не можу задаром брати гроші.

— Амтор, він... він дає вам роботу, чи не так? — Вона знову всміхнулася. Її губи прошелестіли, мов цигарковий папір.

— Я маю спершу взнати, що то за робота.

Вона кивнула і повільно підвелася. Елегантно прошелестіла повз мене у сукні, що щільно облягала її постать і пасувала їй, як шкіра наяді, продемонструвавши свою гарну фігуру, яка дуже подобається тим, хто полюбляє, коли нижче талії на чотири розміри більше.

— Я проведу вас,— сказала вона, натисла на кнопку, і двері безшумно розчинилися. Переді мною розлилося молочне світло. Перед тим як увійти, я озирнувся і побачив її усмішку — старішу за давній Єгипет. Двері за мною тихенько зачинилися, і я опинився у приміщенні єгипетських часів.

У восьмикутній кімнаті, із задрапованими чорним оксамитом стінами та високою чорною стелею, теж, певне, з оксамиту, нікого не було. Посередині чорного, мов вугілля, матового килима стояв восьмикутний білий столик. На ньому на чорній підставці — біла куля, яка випромінювала світло. Як саме, я не зрозумів. Обабіч столика стояли два восьмикутні стільці точнісінько такі ж формою, як і столик. Біля протилежної стіни ще два такі ж стільці.