Прощавай, кохана! - Сторінка 34

Ану, чеши звідси!

— Сідайте у катер. Я винен вам четвертак,— почув я ззаду голос водія.— Поїхали.

Я сів у катер. Хлопець у зім'ятій куртці дивився на мене з обридливою посмішкою. Я спостерігав її доти, поки вона разом із обличчям не розтанула у тумані. Згодом зникла і постать на тлі вогнів трапа. А я все дивився і лютішав.

Зворотна дорога здалася довшою. Я не звертався до водія, а той не помічав мене. Коли я вийшов на причал, він подав гроші.

— Колись іншим разом,— сказав він, нудьгуючи,— може, для тебе знайдеться більше вільного місця.

З десяток відвідувачів, які чекали на катер, зацікавлено проводжали мене очима. Я пройшов повз них, проминув двері невеликого залу чекання і опинився позаду сходів, що вели з пірса.

Здоровенний рудий голодранець у брудних спортивних туфлях, засмальцьованих штанях, у подертій морській робі, з чорною плямою на обличчі відхилився від поручнів і злегка штовхнув мене.

Я зупинився. Голодранець був таки здоровенний: на три дюйми вищий за мене і на тридцять фунтів важчий. Але в мене був такий настрій, що я просто мусив дати комусь по зубах. Навіть коли б у мене замість руки був лише протез.

— Що сталося, друже? — Здоровань стояв проти світла.— Не пощастило на тому клятому кораблі?

— Краще піди й залатай свою робу,— відповів я.— Черевом світиш.

— Могло б бути й гірше. Твоя іграшка занадто стирчить під легким пальто.

— Не сунь носа куди не слід.

— Боже, та невже я суну? Просто цікавлюся. Не ображайся, друже.

— Тоді геть із дороги.

— Чого так? Я тут відпочиваю.

Він сумно усміхнувся. В нього був м'який, задумливий, навіть ніжний голос — для такого здорованя це було дуже дивно. Може, тому я згадав іншого дебелого чоловіка з м'яким голосом, який мені сподобався.

— Ти не з того почав,— неквапом сказав він.— Зви мене Рудий.

— Забирайся геть, Рудий! І найкращі люди помиляються. Я можу помилитися ще раз.

Рудий уважно оглянувся на всі боки. Ми були самі.

— Хочеш дістатися на корабель? Це можна влаштувати, коли є бажання.

Люди в святковому одязі, з радісними обличчями проходили повз нас і сідали у катер. Я почекав, поки він відпливе.

— Скільки коштує бажання?

— П'ятдесят монет. Якщо заллєш човен кров'ю — ще десять.

Я рушив, щоб обійти його.

— Двадцять п'ять,— промовив він.— П'ятнадцять, коли повернешся з друзями.

— У мене немає друзів,— кинув я, вже йдучи. Рудий навіть не ворухнувся, щоб зупинити мене.

Я завернув праворуч і пішов уздовж бетонки, по якій бігали електрокари, схожі на дитячі коляски. Вони тихенько сигналили маленькими ріжками, але ті звуки не могли злякати навіть вагітних жінок. У кінці першого хвилеріза містився зал для гри у бінго, набитий людьми. Я зайшов і став біля стіни серед тих, що чекали, коли звільниться якесь місце і можна буде сісти.

На електронному табло з'явилося кілька номерів, ведучий оголосив їх, всі загомоніли. Я спробував знайти постійних відвідувачів цього закладу, але не зміг і рушив до виходу.

Біля мене виросло щось синє, яке тхнуло дьогтем.

— Нема грошей, чи скупишся? — почув я ніжний голос над самісіньким вухом.

Я глянув на Рудого. Таких очей я ніколи не бачив, тільки читав про них. Фіалкові, яскраво-фіалкові. Мов у чарівної дівчини. Шкіра — м'яка, наче шовкова. З легким червоним відтінком: така ніколи не засмагає. Дуже ніжна. Він був вищий за Хемінгуея і набагато молодший. Але трохи менший за Лося Меллоя, хоча й рухливіший. Волосся мало той колір, що виблискує мов чисте золото. За винятком очей, в нього було звичайне обличчя фермера, а не кіногероя.

— Чим займаєшся? Приватний детектив?

— Я маю тобі відповідати? — пирхнув я.

— Мені так здалося... Двадцять п'ять для тебе забагато? — спитав Рудий.— Не отримав на витрати?

— Ні.

Він позіхнув. — Все одно то пустий номер. Вони розірвуть тебе на шматки.

— Це мене не здивує. А що в тебе за рекет?

— Долар тут. Долар там. Колись був копом. Але мене виперли.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Справді, навіщо? — здивувався він.

— Певно, хочеш звести рахунки?

Рудий мовчки усміхнувся.

— Знаєш людину, яку звуть Брюнет?

Усмішка на його обличчі застигла. Всі три рядки у гравців у бінго вже були заповнені — там працювали швидко. Високий, з довгастим носом і запалими щоками чоловік у зім'ятому костюмі наблизився до нас, обперся об стіну, не дивлячись у наш бік. Рудий нахилився до нього.

— Хочеш, щоб ми тобі щось розповіли, приятелю?

Той скривився і зник. Рудий знов притулився до стіни. Вона хитнулася.

— Я знаю людину, яка тебе б зрозуміла,— сказав я.

— Аби тільки це,— похмуро відповів він.— Здоровому хлопцю треба й здорові гроші. Не всякий одяг на нього підходить, його треба нагодувати, одягнути, йому незручно спати, якщо ноги звисають з ліжка. От таке. Тобі може здатися, що тут не дуже зручне місце для розмов. Навпаки. Будь-якого шпика я одразу упізнаю, а решта стежать за номерами у бінго — більше вони нічого не бачать. У мене є човен із дозволом... Тобто я можу позичити його. Он на тому неосвітленому пірсі,— він хитнув головою, вказуючи напрям.— Я також знаю вантажний люк, який можна відчинити. Час од часу одержую там деякий вантаж. А на палубі не так вже й багато людей.

— Але в них є прожектор і спостерігачі.

— Усе влаштуємо.

Я дістав гаманця, витяг дві купюри — двадцять і п'ять доларів і, притискаючи до живота, згорнув. Фіалкові очі потай стежили за мною.

— В один кінець?

Я кивнув.

— Тоді вистачить і п'ятнадцяти.

— На ринку падають ціни?

Гроші щезли у брудній руці. Рудий зник — випарувався у гарячій пітьмі. Тієї ж миті десь ліворуч вигулькнув чоловік із довгим носом.

— Здається, я знаю того типа. Це ваш приятель? Десь бачив його раніше.

Я відліпився від стіни і, нічого не відповівши, вийшов надвір. Невдовзі звернув убік. Футів за сто час від часу випливало довгасте обличчя, освітлене електричними ліхтарями. Невдовзі я помітив прохід між двома халабудами, пірнув туди і причаївся. Чекати на чоловіка з довгастим обличчям довелося недовго, він ішов, втупивши очі у землю. Я ступив крок і опинився поруч.

— Доброго вечора! Давайте я вгадаю вашу вагу. За четвертак,— запропонував я, ще ближче підступив до нього і відчув під зім'ятим піджаком пістолет.

Довгасте обличчя лишилося незворушне.

— Може, тебе арештувати, хлопче? Я поставлений тут, щоб охороняти закон та порядок.

— А хто ж його порушує?

— Твій приятель щось дуже знайомий мені.

— Певно, що так. Адже він коп.

— Хай йому грець! — втомлено промовив він.— Точно. Там я його і бачив. На добраніч.

Він повернувся і почвалав назад. Невдовзі зник. Але мене це більш не обходило. Той тип взагалі більш мене не турбував. Я вийшов зі схованки.

Розділ 36

Я йшов повз ліхтарі, метушливі електрокари, запах згірклої олії і попкорну, верещання дітей і вигуки зазивальників, які запрошували до ресторанчиків із стриптизом. Йшов повз все — окрім океану. Я відчував його подих, бачив напрочуд чисту лінію узбережжя і хвилі, що облизували прибережні камені. Я був майже самотній. Всі звуки зникли десь далеко позаду. Яскраве неживе світло перетворилося на віддалене мерехтіння. Темний пірс правив за єдиний дороговказ у далечінь океану. Я рушив до нього.

Коли я дійшов до якихось штабелів, із-за ящиків виникла постать Рудого.

— Я тут. Іди до сходів, а я по човен і розігрію мотор.

— До мене присікався прибережний коп. Той, що був у залі для гри в бінго. Довелося побалакати з ним.

— А... Олсон. То дрібнота. Не варто звертати уваги. Шкодить лише тоді, коли йому треба поповнити список арештованих. Тоді й лютує, але не дуже. Нормально, чи не так?

— Для Бей-Сіті — нормально. Давай вирушати. Скоро вітер розгуляється. Буде вкрай погано, коли туман розтане. Хоча він не такий і густий, але все одно — може стати в пригоді.

— Нічого. Для того щоб обдурити прожектор —досить,— сказав Рудий.— У них на палубі кулемети. Спускайся з пірса.

Я за мить буду.

Він розтанув у темряві, а я пішов повз темні човни, ковзаючи на слизьких від рибної луски дошках. У кінці причалу були низькі брудні поручні. Якась парочка притулилася у кутку. Чоловік вилаявся, і вони гайнули геть.

Кілька хвилин я слухав, як хвилі розбиваються об палі. Якийсь нічний птах розірвав тишу криком, промайнув у темряві легкою сірою тінню і зник. Високо в небі пролетів літак. Згодом десь далеко я почув гуркіт мотора. Спочатку він заревів, а тоді загарчав так, ніби йшла колона з десяти вантажних машин. Поступово звук тихшав, а потім зовсім зник.

Минуло ще кілька хвилин. Я повернувся до сходинок, що вели просто до води, і почав спускатися так само обережно, мов кішка на мокрій підлозі. Велика темна тінь виринула з темряви, я відчув глухий поштовх об палі, і голос промовив:

— Усе готово. Залізай.

Я сів поруч Рудого, і тої ж миті човен рушив. Мотор працював безшумно, тільки сердито булькотіла вода по обох боках корми. Ще раз я побачив, як вогні Бей-Сіті перетворюються на бляклий відблиск, який наче гойдався на хвилях. Ще раз яскраві вогні "Роял Крауна" промайнули ліворуч од нас. Здавалося, що цей пароплав, як манекенниця, виставляє себе на оглядини. Ще раз велетенська громада "Монтесіто" з'явилася у тихоокеанській далечині, і світло прожектора окреслило велике коло, ніби вогні маяка.

— Я боюся! — раптом сказав я.— Я злякався до смерті!

Рудий заглушив мотора, і катер почав розгойдуватися на хвилях. У мене було відчуття, що хвилі рухаються, а ми стоїмо на місці. Він обернувся і пильно подивився на мене.

— Я боюся смерті й страждань,— пробурмотів я,— боюся темної води та облич утоплеників, черепів із порожніми очницями. Я боюся померти, боюся перетворитися у ніщо. Боюся не знайти людину на ім'я Брюнет.

— Ти мене мало не розстроїв,— пирхнув Рудий,— а ти в такий спосіб підбадьорюєш себе. Щодо Брюнета — він може бути де завгодно. Чи на тому, чи на другому кораблі. У власному клубі, далеко на Заході, в Рено16 чи у себе вдома у хатніх капцях. Це все, що тобі треба?

— Ні. Мені потрібен один тип — Меллой. Здоровенний гангстер, який нещодавно вийшов з Орегонської тюрми, де відпочивав вісім років за пограбування банку. Він переховується десь тут, у Бей-Сіті.

І я розповів йому про Лося Меллоя і ще багато чого — значно більше, ніж хотів спершу. Певно, через його очі.

Вислухавши мене, Рудий спершу задумався, а тоді почав повільно казати.