Простак (Простодушний) - Сторінка 8

Тим часом клятий суддя напосідав із шлюбом свого великого йолопа з прекрасною Сент-Ів, яку забрали вже з монастиря. Вона все ще кохала свого хрещеника й ненавиділа чоловіка, якого їй сватали. Образа бути замкненою в монастирі збільшила її пристрасть, наказ одружитися із сином судді вивершив її. Жаль, ніжність і жах перевертали її душу. Як відомо, кохання спритніше й сміливіше в молодої дівчини, ніж родинне почуття старого пріора та сорокалітньої тітки, тим більше що Сент-Ів добре розвинула себе в монастирі романами, які читала потай.

Прекрасна Сент-Ів згадала про листа двірського гвардійця, писаного в Нижню Бретань, про якого багато говорили в окрузі. Вона постановила їхати сама, довідатися у Версалі, впасти до ніг міністрам, коли її чоловік у в'язниці, як говорили, і домагатися правосуддя для нього. Не знаю, чому вона потай була переконана, що при дворі ні в чому не відмовлять вродливій дівчині, але вона не знала, чого це коштує.

Ухваливши таку постанову, вона втішилася, заспокоїлася, не відштовхувала вже свого недоумкуватого жениха, приймала навісного майбутнього свекра, лащилася до брата, сповнила дім радістю; потім у призначений для церемонії день вона потай вийшла з дому о четвертій годині ранку з невеличкими шлюбними подарунками й усім, що змогла забрати. Вона так добре підготувалася, що була вже більше як за десять миль, коли близько дванадцятої ввійшли до неї в кімнату. Здивування й жах були великі! Суддя-розпитувач поставив того дня більше запитань, ніж робив за цілий тиждень, жених сидів дурніший, ніж будь-коли. Розгніваний абат де Сент-Ів постановив гнатися за сестрою, суддя й син воліли поїхати з ним. Отак доля привела в Париж мало не всю округу Нижньої Бретані.

Прекрасна Сент-Ів дуже побоювалася, що за нею женуться. Вона їхала верхи і спритно випитувала в кур'єрів,[420] чи не зустрічали вони гладкого абата, здорового суддю й молодого дурня, що їхали б Паризьким шляхом. Дізнавшися на третій день, що вони недалеко, вона звернула на інший шлях і була така моторна та щаслива, що приїхала у Версаль саме тоді, як її марно розшукували в Парижі.

Але що робити у Версалі? Як їй молодій, гарній, самітній, без поради, без підтримки, незнаній нікому, ризикуючи всім, зважитися шукати якогось королівського гвардійця? їй спало на думку звернутися до одного з єзуїтів нижчого ступеня: бо там вони були для кожного становища в житті. Вони говорили: "Як Бог дав різну їжу різним породам тварин, так дав він королеві сповідника, якого всі шукачі духовних посад називали головою галліканської церкви". Потім ішли сповідники принцес; міністри не мали сповідників – вони були не такі дурні. Там були єзуїти для простого люду, й передусім єзуїти для покоївок, через яких дізнавалися про таємниці господинь, і то була неабияка посада. Прекрасна де Сент-Ів звернулася до одного з цих останніх, якого звали отець Тут-і-Там ("до послуг усіх"). Вона сповідалася йому. Оповіла йому про свої пригоди, своє становище, свою небезпеку й благала його поселити її в якоїсь доброї побожниці, яка охоронила б її від спокуси.

Єзуїт відвів її до своєї вірної духовної дочки, дружини одного двірського чашника.[421] Як тільки вона опинилася там, подбала заручитись довірою цієї жінки й заприязнитися з нею; вона розпитала про гвардійця-бретонця й попросила його прийти до неї. Дізнавшися від нього, що її коханого схопили після того, як він поговорив з першим урядовцем, вона побігла до цього урядовця: той пом'якшав, побачивши вродливу жінку, бо треба погодитися, що Бог створив жінок тільки для того, щоб упокорювати чоловіків.

Розманіжившись, чорнильна душа розказала їй усе:

– Ваш коханець у Бастилії, й без вас він, може, буде там усе своє життя.

Ніжна Сент-Ів знепритомніла. Коли вона отямилася, урядовець сказав їй:

– Я не в силі зробити щось добре людям, уся моя сила обмежується тим, щоб інколи зробити їм зле. Повірте мені, ідіть до пана де Сен-Пуанжа,[422] який робить і добре і лихе; він кузен і улюбленець пана де Лувуа: цей міністр має дві душі; Сен-Пуанж є одною з них, пані дю Френуа[423] – другою; але її тепер немає у Версалі, – вам лишається благати тільки названого ласкавця.

Прекрасна де Сент-Ів, переходячи від невеличкої радості до величезного горя, від непевної надії до сумного страху, переслідувана братом, обожнюючи свого коханого, витираючи сльози й знову їх ллючи, тремтячи, знесилюючись і знову набуваючи мужності, побігла швиденько до пана де Сен-Пуанжа.

Розділ чотирнадцятий

Поступ простакового духу

Простак робив швидкий поступ у науках і передовсім у науках про людину. Причина такого швидкого поступу його розуму полягала мало не в такій же мірі в його дикунському вихованні, як і в його вдачі. Нічому не вчившись у дитинстві, він не знав і упереджень, його розуміння, не бувши викривлене помилками, лишалося в усій своїй прямоті: він бачив речі такими, які вони є, тимчасом як ідеї, закладені в нас у дитинстві, змушують нас усе життя бачити речі такими, якими вони не є.

– Ваші гнобителі мерзенні, – говорив він своєму другові Ґордонові, – мені шкода, що вас утискають, але мені шкода, що ви янсеніст: усі секти видаються мені зібранням помилок. Скажіть мені, чи є секти в геометрії?

– Ні, моя люба дитино, – сказав йому, зітхаючи, добрий Ґордон, – усі люди згодні щодо істини, коли її можна виявити, але вони надто помиляються щодо неясних істин.

– Скажіть, щодо неясних побрехеньок! Коли б хоч одна істина крилася в отій купі доказів, яку розглядають уже стільки століть, її безперечно викрили б, і всесвіт дійшов би згоди хоч щодо цього пункту. Коли б ця істина була настільки потрібна, як сонце для землі, вона сяяла б, як воно. Це безглуздя, це образа людському родові, це замах проти Вищої й Безконечної Істоти говорити: є істина, потрібна людям, а Бог її заховав!

Усе, що казав цей молодик, вихований природою, справляло глибоке враження на розум старого знедоленого вченого.

– То невже правда, – вигукнув він, – що я призвів себе до нещастя заради вигадок? Я певніший свого нещастя, ніж спокутливої благодаті: я марно тратив свої дні на те, щоб обмірковувати волю Бога й роду людського, але я втратив свою; ні святий Авґустин, ні святий Проспер[424] не витягнуть мене з тієї прірви, де я опинився!

Простак, вірний своїй вдачі, сказав йому нарешті:

– Хочете, щоб я говорив з вами брутально й відверто? Ті, що дають себе гнобити заради цих пустопорожніх суперечок про школи, видаються мені не дуже мудрими, ті, що гноблять їх, видаються мені потворами.

Обоє в'язнів цілком погоджувалися один з одним, що ув'язнено їх несправедливо.

– Я в сто разів більше за вас маю підстави скаржитися, – казав Простак, – я народився вільний, як повітря; я мав два життя: волю й моє кохання. У мене відібрали їх, і ось ми тут обоє в кайданах, не знаючи навіть причини тому, й не можемо про це запитати. Я жив гуронцем двадцять років; кажуть, що це варвари, бо вони мстять своїм ворогам, але вони ніколи не утискають друзів. Ледвено ступив я ногою на землю Франції, як пролив за неї кров; я, може, врятував цілу округу, й у винагороду я зник у цій домовині для живих, де я помер би від злості, коли б не ви. То значить, у цілій країні нема законів? Чи тут засуджують людей, не вислухавши їх? В Англії це зовсім не так. Ні, не проти англійців треба було мені битися.

Отак філософія, народжуючись, не могла заспокоїти природу, ображену в головніших своїх правах, і давала вільний шлях справедливому обуренню. Його товариш не заперечував йому. Розлука завжди збільшує невгамовне кохання, а філософія не зменшує його. І Простак однаково часто говорив про свою прекрасну Сент-Ів, як і про мораль чи метафізику. Що чистішими ставали його почуття, то дужче він кохав. Він прочитав кілька нових романів; небагато він там знайшов такого, що змальовувало б його душевний стан; він почував, що серце його завжди йде далі за те, про що він читав.

– Ах, – говорив він, – майже всі ці автори мають самий тільки розум та вміння.

Нарешті добрий янсеністський панотець непомітно став повіреним його почуттів. Раніше він знав кохання як гріх, у якому каються на сповіді, тепер він навчився дивитися на нього як на почуття заразом і шляхетне і ніжне, що однаково може підносити і розніжувати душу, ба навіть інколи робити чеснотливим. Одне слово, сталося чудо: гуронець навернув янсеніста на істинний шлях.

Розділ п'ятнадцятий

Прекрасна Сент-Ів опирається ніжним пропозиціям

Отже, сповнена ніжного свого кохання, прекрасна Сент-Ів пішла до пана де Сен-Пуанжа зі своєю подругою, в якої мешкала, – обидві закрилися вуалями. Перше, що вони побачили при дверях, був абат де Сент-Ів, її брат, що виходив звідти. Вона злякалася, але побожна подруга заспокоїла її.

– Раз він говорив проти вас, вам обов'язково треба переговорити самій; будьте певні, що в цій країні ті, хто звинувачує, завжди праві, коли не поквапитися знищити їх. До того ж, або я дуже помиляюся, ваша присутність важитиме більше, ніж слова вашого брата.

Коли трохи підбадьорити пристрасну коханку, вона не знатиме страху. Сент-Ів з'явилася на прийом; її молодість, її врода, її ніжні очі, зрошені кількома сльозинками, притягли до себе всі погляди; облесники помічника міністра забули на хвилину про ідола влади і подивилися на ідола краси. Сен-Пуанж провів її до кабінету, вона говорила зворушливо й гарно. Сен-Пуанж розчулився. Вона тремтіла; він заспокоїв її.

– Прийдіть сьогодні ввечері, – сказав він їй, – ваша справа потребує, щоб її обмислити й обговорити на дозвіллі; тут надто багато людей, і вислуховувати доводиться на швидку руку; мені треба ґрунтовно переговорити про все, що вас цікавить.

Потім, віддавши хвалу її вроді й почуттям, він порадив їй прийти о сьомій годині вечора.

Вона з'явилася вчасно. Побожна подруга знову була з нею, але вона сиділа в салоні й читала "Християнського педагога",[425] поки Сен-Пуанж і прекрасна Сент-Ів були в кабінеті.

– Чи повірите ви, панно, – сказав він їй спочатку, – що ваш брат приходив до мене просити в мене наказ на ваш арешт? Правда, я скоріше дам наказа, щоб він сам повернувся до Нижньої Бретані.

– Леле, пане, у ваших бюро дуже багато цих наказів, бо з глибини королівства приходять клопотатися про них, як про пенсію.