Протест

Кір БУЛИЧОВ

ПРОТЕСТ

Олімпійський комітет завжди скупився на телеграми. Та й відсилають їх в останню чергу. Спочатку слід повідомити про які-небудь загублені контейнери, викликати Франкі до Олі, сповістити Галактику про симфонічний концерт — і лише потім підходить черга депешам Олімпійського комітету...

Я віддав спортові все життя. В молодості я ставив рекорди, і саме мені належали "два п'ятдесят чотири" у висоту на Олімпіаді в Песталоцці. Тепер про це пам'ятають лише історики спорту і люди похилого віку на зразок мене. Другу половину життя я присвятив тому, щоб крутилися колеса спортивної машини. Комусь доводиться це робити. Комусь доводиться розбирати суперечки між суддями і федераціями, залагоджувати конфлікти і в очікуванні рейсової ракети захлинатися синтекавою у забутих богом космопортах Всесвіту.

Коли я стрибнув на два п'ятдесят чотири, мені аплодували мільйони людей, і на якусь мить я був найзнаменитішою людиною на Землі, вірніше, в Сонячній системі, вірніше, скрізь, де мешкають гуманоїди. Сьогодні я, на мій погляд, роблю значно більше, ніж раніше. Якби не моє втручання, провалилося б чимало матчів і стало б ворогами чимало порядних людей. Але ніхто мені не аплодує. Я старий хлопчик на побігеньках, професійний діяч від спорту і буркотун. Телеграми наздоганяють мене, мов кулі, і кидають убік від наміченого шляху, віддаляють від дому і справжньої кави і не дають можливості замислитися, послати подалі все це безладне, метушливе не за віком життя і віддалитися на спокій.

Телеграму я отримав у космопорту, коли чекав на пересадку. Цілком незбагненно, як вона мене розшукала, оскільки, якщо сидиш на найвиднішому місці, жодна телеграма, як правило, тебе не знайде.

До мене підійшов тамтешній чиновник у безглуздому, на мій погляд, утруднюючому рухи різноколірному вбранні з безліччю блискучих деталей, і запитав на ламаній космолінгві, чи не я шановний Кім Перов, бо моє поважне ім'я він угледів у списку пасажирів корабля, що відлітає за годину на поважну Землю. Тут мені довелось зізнатися, що я і є шановний Кім Перов.

"Просимо, — починалася телеграма, а це завжди означає, що доведеться займатися чимось, чого не хочеться робити моїм колегам, — зазирнути (слово знайшли пречудове!) на Ілігу, розібрати протест Федерації-45 (найконфліктніша з федерацій, вже я ручаюся). Зустріч організована. Подробиці на місці. Сплеш".

Сплешу зовсім нічого не вартувало вислати мені довшу депешу, з якої я зміг би зрозуміти, хто і на кого скривджений і кого з ким я миритиму. Або засуджуватиму. Врешті, він міг повідомити мене, де розташована ця Іліга (якщо радисти за своїм звичаєм не переплутали назви).

Настрій у мене зіпсувався украй, і я вирушив до диспетчерської. Там виявилося, що, по-перше, Іліга знаходиться в іншому кінці сектора і простіше було б послати туди людину просто з Землі, аніж виловлювати мене в глибинах Галактики. По-друге прямого рейсу звідси немає. Треба летіти до зоряної системи з невимовною назвою, а там пересідати на місцевий рейс, який, найпевніше, скасований років зо два тому.

Дізнавшись усе це, я висловив про себе все, що думаю про Сплеша і Олімпійський комітет в цілому, а потім повантажився на корабель. У польоті я писав і рвав різноманітні заяви про відставку. Це моє хобі. Я найкращий у Галактиці фахівець зі складання заяв про відставку. Поки я пишу їх, мене опановує солодка упевненість у власній незамінності.

Добре ще, що на Ілізі були попереджені про мою появу.

Автомобіль з п'ятьма кільцями (колись вони означали п'ять континентів Землі) чекав мене край самого пандуса. Першим зробив крок до мене чиновник. Мій духовний брат. Можливо, і ровесник. Мені навіть здалося його обличчя знайомим, ніби я стикався з ним на конгресі у Плутонвілі, де чи то я голосував за його пропозицію зменшити футбольне поле, чи то він заперечував проти моєї пропозиції вилучити з олімпійської програми стокліткові шашки.

Окрім чиновника, мене зустрічали два діячі рангом нижче, дві юні гімнастки з квітами, дівчина із зеленим волоссям і похмурий хлопець, якого я прийняв спочатку за боксера, потім за шофера, а він виявився перекладачем. Як перекладач він нам не став у нагоді: всі знали космолінгву.

— Ласкаво просимо, — сказав мені головний чиновник. — Мені здається, що ми з вами десь зустрічалися. Ви не були на конференції легкоатлетичних асоціацій в Берендауні?

Саме на тій конференції я не був присутній, про що і повідомив мого колегу, запитавши не менш ввічливо, чи не траплялося йому відвідати Плутонвіль. Він там не бував. Ми відклали цю тему до кращих часів, і, обтяжений двома букетами, я пройшов до машини, куди вмістилися всі зустрічальники. У цій машині ми провели наступні півгодини — стільки часу знадобилося, щоб оформити мої документи і отримати багаж.

Я б вважав за краще відразу ознайомитися з обставинами справи, але місцевий голова Олімпійського комітету (з яким ми не зустрічалися ані в Плутонвілі, ані в Берендауні) займався моїм багажем, тому я головно розповідав про погоду, яка супроводжувала мене в дорозі, і розпитував, яка погода стоїть на Ілізі. Перекладач у бесіду не втручався, зберігав похмуру міну і ворушив губами, безгучно перекладаючи мої слова на англійську, а слова ілігійських чиновників на якусь із земних мов. Дівчатка-гімнастки розглядали мене впритул і відчайдушно шепотілися. А мене невідступно переслідувала думка: а що, коли їх провина перед федерацією настільки серйозна, що вони підуть на все, аби перетворити мене на союзника? Як ненавидів я в цю мить скнару Сплеша, що вічно економив на космограмах. Як мені дізнатися про суть справи, не показавши господарям, що цієї суті я не знаю?

— Вам жарко? — запитала миловидна дівчина із зеленим волоссям.

Я ще не знав, мода це чи генетична особливість.

— Ні, що ви, — відказав я, витираючи чоло хусткою.

— Ви, напевно, дуже засмучені, що вам довелося через нас порушити свої плани. Через мене.

— Через вас?

— Ми отримали повідомлення від самого Сплеша, — перебив її чиновник. — Що ви змінюєте через нас свій маршрут. Це дуже люб'язно з вашого боку. Ми постараємося урізноманітнювати ваше дозвілля. Назавтра намічена екскурсія до водоспадів, а потім вас чекає легкий обід на вершині гори Жахливої.

Мене не вельми порадувала перспектива легкого обіду на Жахливій горі, а ось слова, що їх зронила дівчина, дещо проясняли. Значить, вона в чомусь провинилася. Це вже клаптик інформації. Отже, дівчина була на якихось змаганнях і там чогось накоїла. Ну що ж, конфлікти такого роду легше вирішити, аніж суперечки про кількість учасників, скарги на погане розміщення команди або неправильну систему підрахунку очків. Та й дівчина була скромна з вигляду і почувала себе винною.

Нарешті мій колега повернувся, повідомивши, що багаж вже відправлений до готелю. Я гарячково намагався пригадати, як його звуть, але, зрозуміло, так і не пригадав.

Машина мчала по рівному шосе, і господарі махали руками, намагаючись зацікавити мене красою навколишньої природи. Але що може вразити тебе, якщо ти побував на десятках космодромів Галактики? Я ввічливо захоплювався. Так ми і доїхали до міста.

Місто було також звичайне, оскільки, якщо у тебе дві руки і дві ноги, тобі потрібні стіни, дах над головою і навіть меблі. А різниця в архітектурі — справа смаку. Я на цьому не знаюся. Я втомився і хотів спати.

Але подорож по місту зайняла більше часу, аніж дорога від космодрому. Місто задихалося в лещатах транспортної кризи.

— Вже скоро, — сказала дівчина винуватим голосом, немов це вона придумала корки на перехрестях.

Пролунав скрип гальм, скрегіт, і я інстинктивно вчепився в бильця крісла, витягаючи шию, щоб побачити, що трапилося.

Великий чорний птах злетів перед однією з машин метрах в тридцяти попереду нас. Я перевів подих. Мої супроводжувачі заговорили, перебиваючи один одного, лише перекладач зберігав гробову мовчанку, і тоді я, щоб взяти участь у бесіді, сказав:

— У нас птахи теж іноді призводять до катастроф. Особливо в повітрі.

На мене всі подивилися дивно, ніби я сказав щось непристойне, і я подумав про часом неймовірні соціальні табу, які можна зустріти в чужих світах. Та чи потрібно далеко ходити за прикладами? Багато хто пам'ятає відомий скандал, що трапився під час візиту Делакруза на Прембол, де абсолютно неприпустимо, якщо чоловік встає у присутності дами.

Ще хвилин через п'ять ми дісталися до готелю, і мої господарі запропонували мені відпочити.

— А дівчина хай на хвилинку затримається, — попросив я.

Господарі, певно, оцінили мій хід і закивали головами якось навскоси, обернулися і пройшли до машини, а дівчата-гімнастки витягнули з машини букети і знову мені їх вручили. Так я і залишився посеред холу, обіймаючи різнобарвні квіти.

Дівчина боялася, червоніла, ламала пальці і явно зображала крайній ступінь провини.

— Я вас зараз відпущу, — сказав я. — Лише одне питання.

— Звичайно, — сказала вона покірно.

Було жарко, і вентилятори під стелею ганяли гаряче повітря. Підійшов портьє і взяв у мене букети, за що я йому був украй вдячний.

— Як звуть вашого поважаного голову? — запитав я.

Дівчина щось прощебетала, і я попросив її записати ім'я на аркуші паперу друкарськими літерами. Мушу не без гордості сказати, що на прощальному банкеті, після декількох годин тренування, я вмудрився прочитати всі тридцять шість букв підряд, за що був обласканий бурхливими оплесками присутніх. З тієї ж причини я попросив дозволу називати дівчину Машею, на що вона погодилася, хоч це звукосполучення не мало зовсім ніякого стосунку до її граційного імені, що складалося з двадцяти восьми приголосних букв з придихами після парних.

— Отже, — почав я після того, як Маша закінчила виводити літери на папері. — Яке ваше особисте ставлення до того, що сталося?

Таке питання я міг поставити і знаючи суть справи.

— Ой! — вигукнула Маша. — Мені так соромно! Але мене підвели нерви.

— А ви підвели команду?

— Якби тільки команду! Тепер, напевно, нікого з нашої планети не допускатимуть до змагань.

— Гаразд, — у мене більше не було сил розмовляти. — Ідіть. А я відпочину.

Я пройшов у номер і прийняв душ. Отож, її підвели нерви. Ну що ж, нічого дивного. Майже всі спортивні грішники посилаються на нерви.