Провина зірок - Сторінка 8

І я подумки вирішила молитися за чотирьох Аронів Франків, поки житиму. (Може, комусь і потрібно вірити у правильного всемогутнього Бога, щоб молитися, але не мені).

Коли ми дійшли до кінця кімнати, Гас зупинився і запитав:

— Як ти, о'кей? Я кивнула.

Він показав на світлину Анни.

— Найприкріше, що вони мало не врятувалися, розумієш? Вона загинула за кілька тижнів до звільнення країни.

Лідавей відійшла на кілька кроків подивитися відеофільм. А я взяла Огастаса за руку, і ми перейшли в наступну залу. Це було горище під гострим дахом, і тут містилося кілька листів Отто Франка, які він писав різним людям під час багатомісячних пошуків своїх дочок. На стіні посеред кімнати демонструвався відеозапис виступу Отто Франка. Говорив він по-англійському.

— А лишилися ще нацисти, щоб я зміг їх відшукати і віддати до суду? — запитав Огастас, коли ми схилилися над вітринами, щоб прочитати листи Франка й відповіді на них, де мовилося, що ні, ніхто не бачив його дітей після визволення міста.

— Мені здається, всі вже померли. Але нацисти не мали монополії на

зло.

— Авжеж, — мовив він. — Ось що нам треба зробити, Гейзел Грейс: ми повинні об'єднатися в команду і карати зло, захищаючи слабких і допомагаючи тим, хто в небезпеці.

Хоча це була його мрія, а не моя, я поставилася до неї поблажливо. Зрештою, так само поставився Гас і до моєї мрії.

— Безстрашність буде нашою секретною зброєю, — сказала я.

— Легенди про наші звитяги житимуть, поки на землі звучатиме людський голос, — виголосив він.

— І навіть потім, коли роботи відмовляться від людської жертовності та співчуття, нас пам'ятатимуть.

— І сміятимуться механічним реготом над нашою мужньою дурістю, —підхопив Гас. — І в металевих серцях народиться бажання жити і померти, як і ми: під час героїчної місії.

— Огастасе Вотерс, — сказала я, дивлячись на нього і думаючи, що недобре цілувати когось у будинку Анни Франк, але потім вирішила, що цілувала ж Анна Франк когось тут і їй, напевно, сподобалося б, якби її будинок перетворився на місце, де закохуються юні каліки, яким уже ніхто не допоможе.

"Мушу сказати, — з акцентом говорив англійською Отто Франк у відеофільмі, — що я був здивований глибиною Анниних думок".

І ми поцілувалися. Моя рука відпустила візок з киснем і пригорнула Гаса за шию, а він стиснув мене за талію, змусивши підвестися навшпиньки Коли його розтулені вуста торкнулися моїх, я відчула, що задихаюся, але по-новому, приємно. Все навколо нас зникло, і я на мить полюбила своє тіло: ця поточена раком клітка, яку я тягаю кілька років, раптом здалася мені вартою зусиль, і легеневих дренажів, і периферійних венозних катетерів, і навіть метастазів — нескінченної зради з боку власного організму.

"Це була зовсім інша Анна, не та дочка, яку я знав. Таких почуттів вона ніколи не виявляла", — казав Отто Франк.

Поцілунок тривав вічно, а Отто Франк за моєю спиною говорив і говорив.

"Звідси я роблю висновок, — казав він, — адже я був з Анною в дуже близьких стосунках, що більшість батьків не знають своїх дітей".

Я раптом зрозуміла, що очі у мене заплющені, й розліпила повіки. Огастас дивився на мене, його блакитні очі були близько як ніколи, а за ним у три ряди стояли інші відвідувачі, практично взявши нас у коло. Вони гніваються, подумала я. Шоковані. Ох ці підлітки зі своїми гормонами, цілуються перед екраном, де тремтячим голосом промовляє колишній батько!

Відсунувшись від Огастаса, я втупилася у свої кеди, а він легенько торкнувся губами мого чола. І раптом навколо всі почали плескати. Всі відвідувачі, всі ці дорослі зааплодували, а один крикнув "Браво!" з європейським акцентом. Огастас, усміхаючись, уклонився. Я зі сміхом зробила легесенький реверанс, який зустріли новим вибухом оплесків.

Ми зійшли вниз, пропустивши всіх вперед, і вже збиралися йти до кав'ярні (на щастя, на перший поверх і в сувенірну крамничку нас відвіз ліфт), аж тут побачили сторіночки зі щоденника Анни та її неопублікований цитатник, що лежав розгорнутий на сторінці шекспірівських фраз. "Бо хто стоїть на правоті так твердо, // Щоб спокусить його було не можна?1" — написала вона.

Розділ ХІІІ

Наступного дня Гас був якимсь сумним, а Гейзел не наважувалася запитати, чи є у неї причина боятися.

Є така штука під назвою піраміда потреб Маслоу. Абрахам Маслоу уславився теорією, що спершу слід задовольнити одні потреби, перш ніж з'являться інші. Ось який вигляд це має:

Задовольнивши потребу в їжі й воді, ви переходите до наступної групи — до безпеки, потім до іншої, і так далі. Важливо тут те, що, згідно з Маслоу, не задовольнивши фізіологічних потреб, людина не в змозі навіть думати про безпеку чи кохання, поминаючи вже "самореалізацію", яка, вочевидь, розпочинається, коли ви займаєтеся мистецтвом або міркуєте про мораль, квантову фізику тощо.

Згідно з Маслоу, я застрягла на другому рівні піраміди, зі своїм здоров'ям нездатна почуватися в безпеці й, відповідно, не маючи змоги зазіхнути на любов, повагу, мистецтво тощо, а це, звісно, лайно собаче: бажання займатися мистецтвом чи сушити мізки над філософськими проблемами нікуди не дівається, коли ви хворієте. Воно лише зазнає змін у зв'язку з хворобою.

Піраміда Маслоу натякає, що я менше людина, ніж інші, й більшість людей, схоже, з цим погоджуються. Але не Огастас. Я завжди думала, що він закохався в мене, тому що перехворів на рак. І тільки зараз мені спало на думку, що він, може, і зараз хворий.

Ми прийшли в мій номер, у К'єркегор. Я сіла на ліжко, чекаючи, що Огастас сяде поруч, але він опустився в запорошене крісло. Оте крісло. Скільки йому може бути років? П'ятдесят?

Грудка в моєму горлі затверділа, коли Гас витягнув Цигарку з пачки й застромив її собі між губи. Відкинувся на спинку крісла і зітхнув.

Якраз перед тим, як ти потрапила в інтенсивну терапію, я почав відчувати біль у стегні.

— Ні, — сказала я. Паніка накочувалася, затягуючи Він кивнув.

— Отож я пройшов ПЕТ.

Він замовк, висмикнув цигарку з рота і зціпив зуби.

Чималу частину свого життя я присвятила старанням не розплакатися перед людьми, які люблять мене, тому я розуміла, що робить Огастас. Ти зціплюєш зуби. Дивишся у стелю. Кажеш собі: якщо вони побачать твої сльози, їм буде боляче і ти перетворишся для них на Печаль Всього Життя, а ти не хочеш перетворюватися просто на печаль, тому ти не плачеш, і кажеш собі все це, дивлячись у стелю, і проковтуєш грудку, хоча горло не бажає розслаблятися, і переводиш погляд на людину, яка тебе любить, і всміхаєшся.

Гас блиснув своєю однобокою посмішкою і мовив:

— Я засвітився, як різдвяна ялинка, Гейзел Грейс. Груди, ліве стегно, печінка — скрізь.

Скрізь. Це слово кілька секунд висіло в повітрі. Ми знали, що це означає. Я підійшла, тягнучи власне тіло і візок по килиму, старшому від

Огастаса, опустилася навколішки, поклала голову йому на коліна й обхопила за пояс.

Він погладив мене по голові.

— Мені так прикро, — мовила я.

— Вибач, що нічого тобі не сказав, — спокійно озвався він. — Твоя мама, по-моєму, знає. Вона так по-особливому на мене дивиться. Мабуть, моя матінка щось їй казала. Слід було тобі сказати. Дурень я. Егоїст.

Я чудово розуміла, чому він нічого не сказав: з тієї ж причини, з якої і я не бажала, щоб він бачив мене в інтенсивній терапії. Я не могла сердитися на нього ні секунди, і тільки тепер, коли я сама закохалася в гранату, я збагнула, якою дурістю було намагання порятувати інших від моєї неминучої фрагментації: я не можу розлюбити Огастаса Вотерса. І не хочу.

— Це несправедливо, — сказала я. — Це так у біса несправедливо!

— Світ, — нагадав Огастас, — не фабрика з виконання бажань.

І розклеївся — всього на мить, безсило заридавши, як ото спалахує блискавка після гуркоту грому, з несамовитістю, яку дилетанти в царині страждань могли прийняти б за слабкість. Потім він пригорнув мене до себе — між нашими обличчями лишилося всього кілька дюймів — і рішуче заявив:

— Я боротимуся. Боротимуся заради тебе. Ти за мене не хвилюйся, Гейзел Грейс. Зі мною все о'кей. Я знайду спосіб ще довго тебе дратувати.

Я плакала. Але Огастас і тоді ще був дужий, він обіймав мене так міцно, що проступали жилаві м'язи його рук.

— Пробач мене. З тобою все буде о'кей. Все буде окей, обіцяю, —сказав він і всміхнувся своєю однобокою усмішкою.

Він поцілував мене в лоба, і я відчула, що його міцні груди спортсмена трохи розслабилася.

Гас розповів мені, що йому почали робити паліативну хіміотерапію, але він урвав курс заради поїздки в Амстердам, хоча батьки розгнівалися. Вони намагалися зупинити його уранці, коли він кричав за дверима, що його життя належить йому.

— Можна було перенести подорож, — сказала я.

— Не можна, — відповів він. — Та й терапія в будь— якому разі не допомагала. Я ж відчуваю, коли не допомагає, розумієш?

Я кивнула.

— Оте лікування, це взагалі лайно собаче, — мовила я.

— Коли я повернуся, мені запропонують щось інше. У них завжди знайдеться нова ідея.

— Ага, — мовила я: я й сама побувала в ролі експериментальної подушечки для голок.

— Виходить, я тебе обдурив, змусивши повірити, що ти закохуєшся в здорового, — сказав Гас.

— З тобою я б вчинила так само, — знизала я плечима.

— Ні, не вчинила б, але не всі такі чудові, як ти, — він поцілував мене —і тут-таки скривився.

— Болить? — запитала я.

— Ні. Просто... — він довго дивився в стелю і нарешті сказав, — Мені подобається цей світ. Подобається пити шампанське. Подобається не курити, подобається слухати, як нідерландці розмовляють своєю мовою. А тепер... Не було в мене жодної битви. Жодного бою навіть не було.

— У тебе битва з раком, — сказала я. — Ось твоя битва. І ти продовжиш боротьбу, — запевняла Терпіти не можу, коли мене накачують, налаштовуючи на боротьбу, але тут почала робити те ж саме. — Ти... ти живи сьогодні повним життям. Тепер це твоя війна.

Я зневажала себе за дешеві сентименти, але що ще меНі залишалося?

— Війна, — мовив він. — 3 чим я воюю? З моїм раком. Що є мій рак? Мій рак — це я. Пухлини складаються з мене, як складається з мене мій мозок, моє серце. Це громадянська війна, Гейзел Грейс, з наперед визначеним переможцем.

— Гасе, — зронила я. І не могла додати нічого більше. Він був занадто розумний, щоб купитися на мою розраду.

— О'кей.

Але нічого не було "о'кей".