Quo vadis - Сторінка 6

А в цій дівчині з постаттю танагрської статуетки дихає не тільки весна — в ній живе сонцесяйна Психея, світячись у її рожевому тілі, як вогонь світиться в лампі.

"Вініцій має рацію, — подумав Петроній, — а моя Хрисотеміда стара, стара… як Троя!"

І, звертаючись до Помпонії Грецини, він вказав рукою в сад.

— Тепер я розумію, доміно, — сказав він, — що, маючи таку пару, ви вважаєте за краще бути вдома, ніж на бенкеті в Палатинському палаці чи в цирку.

— Так, вірно, — відповіла Помпонія, спрямувавши погляд на Авла та Лігію, що гралися.

А старий полководець почав розповідати історію дівчини й те, що колись чув од Анелія Гістра про народ лігійців, який живе на похмурій півночі.

У саду тим часом завершили грати в м'яча, і всі троє походжали піщаними доріжками, вирізняючись на темному тлі мирт і кипарисів, подібні до трьох білих статуй. Лігія тримала маленького Авла за руку. Трохи погулявши, вони всілися на лаву біля басейну в центрі саду. Маленький Авл тут же підхопився й почав полохати рибок у прозорій воді. Вініцій же продовжував розмову, почату під час прогулянки.

— Було так, — говорив він тихо, з тремтінням у голосі. — Ледве я зняв претексту, мене відправили в азіатський легіон. У місті я майже не жив — не спізнав ні життя, ні любові. Я знаю напам'ять дещо з Анакреонта[119] і Горація[120], та не зумів би, як Петроній, читати вірші, коли розум од здивування німіє і не здатний знайти власних слів. Хлопчиком ходив я до школи Музонія, котрий говорив нам: щастя полягає в тім, аби бажати того, чого бажають боги, — і тому залежить од нашої волі. Я ж гадаю, що є інше, більше й більш цінне щастя, котре не залежить од волі, бо його може дати лише любов. Цього щастя самі боги шукають, ось і я, о Лігіє, що досі не знав любові, наслідую їх і також шукаю ту, котра захотіла б дати мені щастя…

Він замовк, і деякий час чути було тільки легкий плескіт води, в яку маленький Авл кидав камінці, лякаючи риб. Нарешті Вініцій знову заговорив голосом м'яким і притлумленим:

— Ти, звичайно, знаєш Тита, сина Веспасіана? Кажуть, він, ледве вийшовши з дитячого віку, так полюбив Береніку[121], що любовна туга мало не висмоктала з нього життя. І я зумів би так полюбити, о Лігіє! Багатство, слава, влада — все це дим, суєта! Багатий зустріне ще багатшого, славетного затьмарить чужа, ще більша слава, могутнього здолає могутніший. Але хіба сам імператор або навіть будь-хто з богів може відчувати більшу насолоду, бути щасливішим, аніж простий смертний тієї миті, коли біля його грудей дихають любі йому груди або коли він цілує кохані вуста? Адже любов робить нас богорівними, о Лігіє!

А вона слухала з тривогою, із зачудуванням, але також і з насолодою, як слухала б звуки грецької флейти або цитри. Часом їй здавалося, буцім Вініцій співає якусь дивну пісню, котра лине їй у вуха, бентежить кров і наповнює серце знемогою, страхом і незрозумілою радістю. І ще їй вчувалося, ніби він говорить те, що було й раніше в ній самій, тільки вона не могла цього висловити. Здавалося, він будить у ній те, що досі спало, і в цю хвилину туманні сни набувають контурів, усе більш чітких, звабливих і принадних.

Тим часом сонце вже давно пересунулося за Тибр і стояло низько над Яникулом. Багряне світло падало на нерухомі кипариси — ними було протяте повітря. Лігія підвела свої блакитні, мовби пробуджені від сну очі на Вініція, й раптом, у вечірньому цьому промінні, схилений над нею у благанні в погляді, він видався їй прекраснішим од усіх людей, усіх римських і грецьких богів, чиї статуї вона бачила на фронтонах храмів. А він, узявши ніжно її руку вище зап'ястя, запитував:

— Невже ти не здогадуєшся, чому я говорю тобі це?

— Ні! — прошепотіла вона так тихо, що Вініцій ледве почув.

Але він їй не повірив і все дужче притягував до себе її руку — ще трохи, і він пригорнув би дівчину до своїх грудей, у яких серце стукало, як молот, від бажання, розбудженого цією чарівною істотою, і звернувся б до неї з палкими словами пристрасті, коли б на оточеній миртами доріжці не показався старий Авл.

— Сонце заходить, — мовив він, наближаючись до них, — бережіться вечірньої прохолоди й не жартуйте з Лібітіною![122]

— О ні, — заперечив Вініцій, — я навіть тоги не одягнув і холоду не відчуваю.

— Глядіть, уже тільки половину сонячного диска видно з-за пагорбів, — відповів старий воїн. — От якби в нас був м'який клімат Сицилії!.. Там вечорами народ збирається на ринках, аби хоровими співами прощатися з Фебом, який заходить.

І, забувши, що сам тільки-но лякав Лібітіною, Авл почав розповідати про Сицилію, де в нього були маєтки й велике, миле його серцю землеробське господарство. Не забув він також зазначити, що в нього не раз думка з'являлася переїхати на Сицилію й там спокійно доживати віку. Зимовий іній уже не тішить того, кому зима вибілила голову. Поки ще листя з дерев не осипалось і над містом милостиво всміхається ясне небо, але, коли виноград пожовкне, коли в Альбанських горах випаде сніг і боги нашлють на Кампанію пронизливі вітри, тоді, хто його знає, чи не переселиться він усім домом у свій затишний сільський маєток.

— Ти б хотів покинути Рим, Плавтію? — з несподіваною тривогою запитав Вініцій.

— Бажання таке в мене є давно, — відповів Авл, — життя там спокійніше й безпечніше.

І він знову заходився розхвалювати свої сади, стада, оточений зеленню будинок і порослі кмином і чебрецем пагорби, над якими дзижчать рої бджіл. Але Вініція ці буколічні картини не розчулювали, він думав лише про те, що може втратити Лігію, й дивився туди, де сидів Петроній, ніби від нього тільки чекав порятунку.

А Петроній, сидячи поруч з Помпонією, милувався краєвидом із призахідним сонцем, садом і людьми, що стояли біля басейну. Їхні білі одежі на темному тлі мирт золотилися в останніх променях. Західна частина неба забарвилася в пурпурові та фіолетові тони, переливчасті, мов опал. Решта небосхилу була бузкового кольору. Чорні силуети кипарисів вимальовувалися ще чіткіше, ніж удень, — у людях, у деревах, в усьому саду запанував вечірній спокій.

Спокій цей вразив Петронія, особливо спокій у людях. Від облич Помпонії, старого Авла, хлопчика й Лігії струмувало щось таке, чого він ніколи не бачив на тих обличчях, які його оточували щодня, а точніше, щоночі, — в них були світло, умиротворення та ясність, як видно, від того життя, котре всі вони тут вели. І з легким здивуванням він подумав, що, виявляється, можуть існувати краса й насолода, яких він, вічний шукач краси й насолоди, не знає. Не в змозі приховати цю думку, він сказав Помпонії:

— Я думаю про те, наскільки відрізняється ваш світ од того світу, котрим править наш Нерон.

Вона підвела своє дрібненьке обличчя до вечірнього неба й відповіла з дивовижною простотою:

— Світом править не Нерон, а Бог.

Настала хвилина мовчання. Поблизу триклінію почулися кроки старого воєначальника, Вініція, Лігії та маленького Авла, та, перш ніж вони ввійшли, Петроній устиг запитати:

— Значить, ти віриш у богів, Помпоніє?

— Вірую в Бога єдиного, справедливого та всемогутнього, — відповіла дружина Авла Плавтія.

Розділ III

— Вона вірить у Бога єдиного, всемогутнього та справедливого, — повторив Петроній, уже знову сидячи в ношах поруч із Вініцієм. — Якщо її Бог всемогутній, отже, він владний над життям і смертю; а якщо він справедливий, отже, посилає смерть правильно. Так чому ж Помпонія ходить у жалобі за Юлією? Боліючи серцем за Юлією, вона нарікає на свого Бога. Це міркування мені треба б повторити перед нашою міднобородою мавпою — гадаю, що в діалектиці я не слабкіший від Сократа. А щодо жінок, я згоден, що кожна з них має три або чотири душі, та в жодної немає душі розумної. Хай собі Помпонія розмірковує разом із Сенекою або Корнутом[123] про те, що таке їхній великий Логос. Хай собі закликають тіні Ксенофана, Парменіда, Зенона та Платона[124], котрі в кіммерійському краю[125] нудьгують, як чижі в клітці. Зовсім про інше хотів я поговорити з нею та Плавтієм. Присягаюся священним лоном єгипетської Ісіди! Та коли б сказав я їм так попросту, навіщо ми з'явились, їхня доброчесність, напевно, задзвеніла б, як мідний щит од удару палицею! І я не зважився! Повіриш, Вініцію, не зважився! Павичі — красиві птахи, та кричать занадто пронизливо. Я убоявся крику. Але твій вибір схвалюю. Воістину "рожевоперста Аврора"[126]… І знаєш, що вона мені ще нагадала? Весну! Причому не нашу тут, в Італії, де лише коли-не-коли побачиш яблуню в цвіту й де маслинові гаї всі такі ж сірі, як були взимку, а весну, котру я колись бачив у Гельвеції[127], — юну, свіжу, яскраво-зелену. Присягаюся цією блідою Селеною[128], я тобі не дивуюся, Марку, але ти мусиш знати, що закохався в Діану[129] та що Авл і Помпонія готові тебе роздерти, як колись собаки роздерли Актеона.

Не підводячи голови, Вініцій якусь мить помовчав, потім заговорив тремтячим од хвилювання голосом:

— Я хотів її й раніше, але тепер хочу ще більше. Коли я взяв її руку, мене обпалило вогнем. Вона мусить бути моєю.

Якби я був Зевсом, я б огорнув її хмарою, як він огорнув Іо, або дощем на неї пролився, як він — на Данаю[130]. Я хочу цілувати її вуста до болю! Хочу чути її стогін у моїх обіймах. Хочу вбити Авла та Помпонію, а її викрасти й однести на руках у мій дім. Сьогодні я не спатиму. Накажу катувати якого-небудь раба й слухатиму його волання.

— Заспокойся, — мовив Петроній, — у тебе забаганки, гідні тесляра із Субури.

— Ах, мені однаково. Вона мусить бути моєю. Я звернувся до тебе по допомогу, та якщо ти не знайдеш виходу, я сам його знайду. Авл вважає Лігію донькою, чому ж мені дивитися на неї як на рабиню? Якщо вже немає іншого шляху, хай вона обів'є пряжею двері мого будинку, змастить їх вовчим лоєм і сяде біля мого вогнища як дружина.

— Заспокойся, божевільний нащадку консулів. Не для того тягли ми варварів на мотузках за нашими колісницями, щоб одружуватися з їхніми доньками. Бійся всього остаточного. Вдайся спершу до простих, пристойних способів і залиш собі та мені час на роздуми. Мені теж Хрисотеміда здавалася донькою Юпітера, одначе я з нею не одружився — як і Нерон не одружився з Актою, хоча її зробили донькою царя Аттала. Заспокойся.