Радощі життя, або Сімейна таємниця - Сторінка 2

- Вільям Сомерсет Моем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він був такий молодий, такий незграбний, такий веселий, так щиро сміявся з чужих жартів, що усі несамохіть проймалися до нього симпатією. Він став членом клубів, які орендували підвальні приміщення готелів на Вікторія-стріт чи у Холборні; в них письменники, молоді адвокати, а також леді в сукнях "ліберті", обговорювали за дешевим обідом проблеми літератури і мистецтва. Невдовзі виявилося, що Рой володіє неабияким умінням вести післяобідню розмову. Він був такий симпатичний хлопець, що колеги-письменники, і суперники й прибічники, вибачали йому навіть його джентльменство. Він щедро хвалив їхні незрілі твори і, рецензуючи рукописи, ніколи не знаходив у них недоліків. За це його вважали не тільки чудовим хлопцем, але й добрим суддею.

Рой написав другий роман. Він не пошкодував на нього праці і скористався з усіх порад, які йому дали більш досвідчені старші письменники. Цілком природно, що, за його проханням, дехто з них написав рецензії для газети, з редактором якої Рой приятелював; звичайно, рецензії були схвальні. Його другий роман був вдалим, але не настільки, щоб викликати заздрість суперників. Більше того, цей твір підтвердив їхню впевненість, що Рой ніколи не запалить Темзи. Він був надзвичайно хороший хлопець, — такі ніколи не гнуть кирпу, — і вони ладні були допомогти йому — все одно він не підніметься високо і не стане їм на перешкоді. Я знаю людей, які гірко посміхаються, коли згадують свою помилку.

Та коли б хтось сказав, що Рой зазнається, це було б несправедливістю — він ніколи не втрачав скромності, яка ще в молоді роки була його найпривабливішою рисою.

— Я знаю, що я не великий романіст, — часто повторює він. — Коли я порівнюю себе з титанами літератури, то відчуваю, що мене просто не існує. Раніше я думав, що коли-небудь напишу справді визначний твір. Але я вже давно перестав навіть сподіватися цього. Хай би люди зрозуміли одне: я роблю все, що можу. Я багато працюю і ніколи не дозволяю собі ніякої недбалості. Гадаю, що я добрий оповідач і створюю правдиві характери. А втім, щоб оцінити пудинг, його треба покуштувати. До речі, моє "Вушко голки" розійшлося тиражем у тридцять п'ять тисяч примірників в Англії і вісімдесят тисяч — в Америці. А за право випустити мою наступну книгу видавці заплатили мені найвищий гонорар, який я будь-коли одержував.

То що ж, коли не скромність, примушує Роя і досі посилати листи рецензентам, дякуючи за похвали і запрошуючи поснідати у ресторані? Більше навіть! Якщо комусь заманеться виступити з різкою критикою, він не робить так, як ми, грішні, — знизуємо плечима, лаємо в думці негідника, якому не сподобалась наша робота, і зразу про це забуваємо. О ні, Рой, особливо після того, як зросла його популярність, не робить нічого подібного до цього. Він сідає й пише довгого листа критикові: його дуже засмутила, мовляв, негативна думка про книгу, але рецензія була настільки цікава сама по собі і продемонструвала таку глибину критичної думки й таке велике чуття слова, що він вважає своїм обов'язком написати цього листа. Ніхто більш за нього не прагне до вдосконалення, і він сподівається, що не втратив іще здатності вчитися. Він не хоче бути настирливим, але, якщо критик не має важливіших справ у четвер або п'ятницю, то чи не згодився б він поснідати в "Савої" і розповісти детальніше, що саме не сподобалося йому в книзі? Ніхто не вмів замовляти сніданки краще за Роя. І тому не дивно, що, проковтнувши півдюжини устриць і шматок ягнячого сідельця, критик ковтав разом з цим усі свої зауваження. Отож цілком закономірно, що наступний роман Роя він уже розцінював як значний крок уперед.

Одна з труднощів, що їх має подолати людина на своєму життєвому шляху, полягає ось у чому: як поводитись із людьми, з якими ви колись були у близьких стосунках, коли ваш інтерес до них певною мірою знизився? Якщо обидві сторони займають скромне громадське становище, то розрив відбувається непомітно і ні для кого не болісно. Якщо ж одна з них стає знаменитістю — це робить справу важчою. У такої людини з'являється, багато нових друзів, тисячі нових обов'язків. Але давні друзі невблаганні: вони вважають, що мають більше прав на вашу особу, ніж будь-хто. Оскільки ж ваша особа не лишається в їхньому повному розпорядженні, вони зітхають і, знизуючи плечима, зауважують:

— Що ж, виявляється, ви подібні до всіх інших. Слід чекати скорого кінця нашої дружби. Адже вам так пощастило...

Рою саме цього й хотілося: кінця дружби. Та де взяти сміливості? З більшістю давніх знайомих він не наважився порвати всіх зв'язків, але тепер уже неохоче приймає їхні запрошення повечеряти в неділю. Ростбіф у них з мороженого м'яса, приставленого з Австралії. Його смажили ще опівдні і пересмажили. А бургундське! Господи, чому вони звуть його бургундським? Невже їм ніколи не доводилося бувати в Боні і зупинятися в "Hotel de la Poste"? Звичайно, приємно згадувати чудові давно минулі дні, коли ви разом жили в бідній мансарді і ділилися останньою скоринкою хліба. Та вам робиться якось не по собі, коли приятель починає розповідати, що його книжки не користуються попитом, що не друкують його оповідань, а п'єс видавці навіть не хочуть читати. Коли ж він порівнює їх з тією нісенітницею, що йде на сцені (при цьому він чомусь дивиться на вас з німим докором)... Втім, краще не згадувати! Вам незручно. Ви відводите очі кудись убік і навмисне перебільшуєте власні невдачі: нехай він зрозуміє, що вам теж непереливки. Ви говорите про свою роботу з найбільшою зневагою, на яку тільки здатні, і з великим здивуванням виявляєте, що співрозмовник цілком поділяє ваші твердження. Ви говорите про мінливість смаків публіки: нехай людина потішить себе думкою, ніби ваша популярність теж не триватиме вічно. Старий приятель — доброзичливий, але суворий критик.

— Я не читав вашої останньої книги, — говорить він, — але читав попередню. Забув її назву.

Ви йому нагадуєте.

— Я був трохи розчарований. Вона здалася мені слабкішою за ваші ранні твори. Ви, звичайно, знаєте, що мені найбільш подобається?

І ви, чувши це й від інших, називаєте свою першу книгу; тоді вам було двадцять років, книга ваша була недовершена і безпорадна, з кожної сторінки так і випирала недосвідченість її автора.

— Ви ніколи не напишете нічого ліпшого, — щиро говорить друг. І ви починаєте усвідомлювати, що вся ваша кар'єра, не рахуючи того випадкового успіху, була довгим суцільним занепадом. — Я часто думаю: вам так і не судилося виправдати надії, породжені першою книгою.

Вас обсипає то жаром, то холодом. Ви непомітно позираєте на годинник і роздумуєте: чи не образиться ваш давній приятель, якщо ви підете о десятій? Ви наказали шоферу, чекати вас за рогом, щоб машина не стояла біля дверей і своєю пишністю не ображала вашого злиденного приятеля. Та ось біля самих дверей він каже:

— Автобус в кінці кварталу. Я трохи вас проведу.

Долаючи раптовий приступ страху, ви признаєтесь, що маєте автомобіль, йому здається дуже дивним, що шоферу доводиться чекати за рогом.

— Це одне з дивацтв мого шофера, — пояснюєте ви.

Коли ви наближаєтесь до автомобіля, ваш приятель дивиться на вас з виразом моральної переваги. Нервуючи, ви запрошуєте його пообідати з вами найближчими днями. Ви обіцяєте написати йому і від'їжджаєте, міркуючи: чи не вважатиме він вас хвальком, якщо ви запросите його у "Кларідж", або скнарою, якщо запропонуєте піти в один з ресторанів Сохо?

Серце Роя Кіра не краялось подібними турботами. Жодна з цих проблем не поставала перед ним. Декому моє твердження може здатися трохи грубим, але, ніде правди діти, взявши від людини все, що можна, він поривав з нею. Це можна було б висловити і делікатніше, але для цього треба багато часу, треба плести тонке мереживо натяків та напівнатяків, ніжних чи жартівливих, а тому гадаю, що можна сказати саме так, як сказано, зважаючи на те, що я передаю суть справи. Більшість з нас, зробивши підлість людині, мимоволі на неї гніваються. В серці ж Роя не було місця для подібних дрібниць. Висмоктавши з людини всі соки він ніколи вже не відчував після цього до неї зичливості.

— Бідолаха Сміт, — говорив Рой у цих випадках. — Він такий симпатичний. Я його щиро поважаю і дуже шкодую, що справи його йдуть так погано. Хоч би хто-небудь допоміг йому. Я вже забув, коли його й бачив. Дуже погано, коли доводиться штучно підтримувати давню дружбу — це боляче для обох сторін. Коли переростаєш людину, тобі лишається один вихід — примиритися з цим.

Якщо ж йому траплялося випадково зустрітися з цим самим Смітом, скажімо, на галереї для публіки під час зборів Королівської академії, — важко й уявити більшу радість. Він потискав Смітові руку і запевняв, що ця зустріч — справжнє свято для нього. Обличчя його сяяло. Блиск очей здатний був змагатися із самим сонцем. Сміт просто купався в променях дружніх почуттів, а безмежно схвильований Рой заявляв, що ладен головою своєю накласти, аби лише написати книгу хоч наполовину таку талановиту, як останній роман Сміта. Та коли Рою здавалося, що давній приятель його не помітив, він спокійно відвертався в інший бік. Але Сміт помічав Роя і почував себе глибоко ображеним. Бідолашний Сміт злостився. Він згадував, що колись Рой був радий розділити з ним єдиний біфштекс у третьорозрядному ресторані або провести відпустку в рибальській халупі в Сент-Айзі. "Рой — підлиза, він сноб і лицемір", — заявляв тепер Сміт.

Але в цьому він помилявся. Найяскравішою рисою Олроя Кіра була щирість. Ніхто не може бути лицеміром на протязі двадцяти п'яти років. З усіх вад лицемірство — найважча і найвиснажливіша; лицемірство вимагає невпинної пильності і рідкісної душевної зібраності. Воно не може, подібно до перелюбства чи обжерливості, виявлятися час від часу: це хронічний стан. Воно вимагає також цинічного складу характеру і веселої вдачі. А Рой, хоч сміявся часто й охоче, не був, на мою думку, веселун, хоча, я певен, він не був і цинік. Признаюся, я спромігся дочитати до кінця далеко не всі його романи, і все ж переконаний, що його щирість відбилася на кожній з написаних ним сторінок.. І це, безумовно, — головна причина його тривалої популярності. Рой завжди щиро вірив у те, в що вірили на той час усі.