Райський сад - Сторінка 4

А повернувшись на берег, витерли одне одного рушниками, і Девід дав дружині пляшку з вином, яке ще лишалося прохолодним у грубій газетній обгортці. Обоє випили нахильці, і дружина подивилася на нього й засміялась.

— Приємно пити вино, щоб утамувати спрагу,— сказала вона.— А ти справді не проти, що ми тепер братики, га?

— Ні.— Він мазнув їй по чолі й по носі, по щоках та підборіддю олією з пляшечки, а потім обережно помастив шкіру навколо вух.

— Я хочу, щоб засмагло за вухами, на потилиці й на скронях. На нових відкритих місцях.

— Ти й так уже страшенно смаглий, братику,— мовив Девід.— Навіть не уявляєш собі, який смаглий.

— Мені це подобається,— відказала дружина.— І я хочу засмагнути ще дужче.

Вони лягли на щільний пісок, уже сухий, але й досі холоднуватий після відпливу. Девід капнув олії на долоню, легенько розтер її пальцями по дружининих стегнах, і засмагла шкіра, всотавши жир, узялася теплим золотим полиском. Далі він помастив їй живіт та груди, і вона сонно промовила:

— В такому вигляді ми не дуже схожі на братиків, правда?

— Та не дуже.

— Я з усіх сил намагаюся бути милою, слухняною дівчинкою,— провадила вона.— Правда, любий, і до ночі тобі нема чого турбуватися. Удень ми ніколи не робитимемо того, що вночі.

У готелі вони застали листоношу, який сидів за склянкою вина, чекаючи, поки повернеться Девідова дружина й розпишеться за великий і важкий пакет з листами, пересланими її банком із Парижа. Приніс він і три листи, переслані Девідовим банком. То була перша пошта, яку вони отримали відтоді, як надіслали своїм банкам адресу цього готелю. Девід дав листоноші п'ять франків і запросив його випити ще склянку вина біля цинкового прилавка. Дружина зняла з дошки ключ від кімнати й сказала:

— Я піду нагору причепуритися, і ми зустрінемось у кафе.

Допивши свою склянку, Девід попрощався з листоношею і пішов понад каналом до кафе. Було хороше посидіти в затінку після того, як пройшов простоволосий по гарячому осонні всю дорогу від далекого пляжу. У кафе стояла приємна прохолода. Він замовив вермуту з содовою, дістав із кишені складаного ножика й розрізав конверти. Всі три були від його видавців, і два з них аж роздималися від газетних вирізок з рецензіями та відбитків рекламних оголошень. Девід ковзнув очима по вирізках і взявся читати довгого листа. Лист був підбадьорливий і помірковано-оптимістичний. Мовляв, ще зарано говорити, як піде книжка, але поки що все начебто добре. Більшість відгуків цілком схвальні. Звісно, є й інші, але цього слід було сподіватися. У вирізках підкреслено речення, які передбачається використати в подальшій рекламі. Видавець хотів би сказати більше про перспективи продажу книжки, але його тверде правило — не робити жодних припущень, коли йдеться про торгівлю. Це хибна практика. Головне — книжку зустрінуто так, що кращого годі й бажати. Успіх у критики просто-таки сенсаційний. Та він сам побачить відгуки в пресі. Початковий тираж книжки становить п'ять тисяч примірників, але, зважаючи на позитивну реакцію критики, вже замовлено другий. У подальших рекламних оголошеннях буде зазначено: "Друкується додатковий тираж". Видавець сподівається, що автор задоволений і заслуженим успіхом книжки, й усім іншим, чого він найвищою мірою заслуговує. На закінчення йшли найщиріші вітання авторовій дружині.

Девід позичив у офіціанта олівець і почав множити два долари п'ятдесят центів на тисячу. Це було неважко. Десять відсотків від цієї суми становили двісті п'ятдесят доларів. А як помножити на п'ять, то виходило тисяча двісті п'ятдесят. Відняти від них сімсот п'ятдесят авансу. Залишається п'ятсот доларів, що належать йому за перший тираж.

Тепер другий тираж. Скажімо, дві тисячі примірників. Це ще дванадцять з половиною відсотків від п'яти тисяч доларів. Принаймні так зумовлено в угоді. Виходить шістсот двадцять п'ять. Та, може, дванадцять з половиною відсотків платять тільки після десяти тисяч примірників. Ну, коли й так, усе одно він матиме ще п'ятсот доларів. А разом — тисячу.

Він узявся читати критичні відгуки і раптом побачив, що, сам того не помітивши, вже випив свій вермут. Тоді він замовив ще склянку й повернув офіціантові олівець. Він ще сидів і читав вирізки, коли до кафе зайшла дружина зі своїм важким пакетом листів.

— А я й не знала, що тобі їх прислали,— мовила вона.— Ану, дай подивитися. Будь ласка, я теж хочу глянути.

Офіціант приніс їй вермуту і, ставлячи склянку на столик, побачив на газетній вирізці в її руках фотографію.

— C'est Monsieur2? — спитав він.

— Так,— відказала вона й підняла вирізку вище, щоб він побачив.

— Тільки інакше вдягнений,— сказав офіціант.— Тут пишуть про ваше одруження? А фотографія мадам теж є?

— Ні, не про одруження. Це відгуки критики про книжку мосьє.

— Грандіозно,— сказав вражений офіціант.— А мадам теж письменниця?

— Ні,— відказала вона, не підводячи очей від вирізок.— Мадам — хатня господарка.

Офіціант іронічно засміявся.

— Певне, мадам знімається в кіно.

Молодята ще якийсь час читали відгуки, тоді дружина поклала вирізку, яку перед тим читала, і промовила:

— Мене страх бере від цих відгуків і від усього, що в них пишуть. Як ми можемо бути такими, які ми є, і жити так, як ми живемо, і робити те, що ми робимо, а ти щоб був такий, яким тебе зображено в цих папірцях?

— Про мене писали й раніше,— відказав Девід.— Воно таки шкодить, але це скоро минається.

— Вони жахливі,— сказала вона.— Вони можуть занапастити тебе, якщо ти зважатимеш на них і віритимеш їм. Ти ж не думаєш, ніби я вийшла за тебе заміж, бо ти той, про кого пишуть у цих вирізках, ні?

— Ні. Але я хочу їх прочитати, а потім ми запечатаємо їх у конверт і сховаємо.

— Я розумію, що тобі треба їх прочитати. І не хочу вдавати із себе дурнятко. Та тримати їх при нас, навіть у запечатаному конверті, це чистий жах. Однаково, що возити із собою урну з чиїмось прахом.

— Більшість жінок не тямили б себе від щастя, якби про їхніх бісових чоловіків так добре писали в газетах.

— Я не "більшість жінок", а ти не "мій бісів чоловік". Знаю, я жінка норовиста, і ти також норовистий. То, будь ласка, не треба сваритися. Ти прочитай їх і, якщо знайдеш там щось корисне для себе або щось розумне, таке, чого ми ще не знаємо про твою книжку, розкажеш і мені.

— Я вже заробив за цю книжку деякі гроші,— сказав Девід.

— Це чудово. Я така рада. Але ж ми й так знаємо, що книжка добра. І якби ті критики сказали, що вона нічого не варта, і ти не заробив би за неї ані цента, я б однаково так само пишалась і раділа.

"А я ні",— подумав він. Але вголос цього не сказав. Потім узявся читати далі газетні вирізки, розгортаючи їх, а тоді знову згортаючи й складаючи в конверт. Дружина сиділа поруч, розкривала свої листи й неуважливо перебігала їх очима. Потім задивилася на море. Обличчя її вкривала золотисто-коричнева засмага, волосся вона зачесала просто назад з чола, так, як воно лягло, коли вона вийшла з води на пляжі, і там, де було підстрижене нанівець, на потилиці й на скронях, воно вже вигоріло на сонці й здавалося на тлі темно-смаглої шкіри золотисто-білявим. Вона видивлялась на море, і очі її були дуже сумні. Потім знову взялася до листів. Один лист був довгий, надрукований на машинці, і його вона прочитала дуже уважно. А решту й далі тільки розкривала і переглядала. Девід позирнув на неї і подумав, що вона робить це так, ніби лущить горохові стручки.

— Що там у листах? — спитав він.

— Є вкладені чеки.

— Великі?

— Два.

— Це добре.

— Не ухиляйся отак від свого запитання. Ти ж завжди твердив, що тобі до цього байдуже.

— А хіба я щось сказав?

— Ні. Ти просто ухилився.

— Пробач,— мовив він.— То які ж суми в тих чеках?

— Не дуже великі. Але нам придадуться. Ці гроші покладено в банк на моє ім'я, бо я вийшла заміж. Я ж казала тобі, що найкраще нам одружитися. Звісно, як капітал вони нічого не важать, зате їх можна витрачати. Нам вільно розтринькати їх, і нікому це не зашкодить, бо на те вони й призначені. Вони не мають відношення ні до щорічного доходу, ні до того, що я дістану, коли досягну двадцяти п'яти років чи, як бог дасть, коли доживу й до тридцяти. Ці гроші наші, і ми можемо робити з ними все, що хочемо. Тепер жодному з нас якийсь час не доведеться турбуватися про баланси й таке інше. Отак усе просто.

— Моя книжка теж уже окупила аванс і дала мені близько тисячі доларів прибутку.

— То це ж, мабуть, дуже добре, коли вона оце тільки вийшла?

— Непогано. Вип'ємо ще вермуту?

— Краще чогось іншого.

— Скільки ти вже випила?

— Тільки оцю одну. І мушу сказати, далеко не в захваті.

— Я випив дві й навіть не розкуштував.

— Що тут є із справжнього питва?

— Ти пила коли-небудь арманьяк із содовою? Досить пристойне питво.

— Гаразд. Покуштуймо.

Офіціант приніс арманьяк, і Девід сказав йому подати замість сифона пляшку холодної мінеральної води "Перр'є". Офіціант налив дві великі порції арманьяку, а тоді Девід поклав у високі склянки лід і долив туди "Перр'є".

— Це нас пробере,— сказав він.— Хоч пити таке перед обідом — страшна річ.

Жінка потягла із склянки чималий ковток.

— Добре питво,— сказала вона.— Свіже, чисте, здорове й трохи грубувате на смак.— І відпила ще ковток.— Я справді все це відчуваю. А ти?

— І я,— відповів він і глибоко зітхнув.— І я відчуваю.

Вона знову відпила із склянки, усміхнулась, і в кутиках її очей збіглися веселі зморщечки. Холодне "Перр'є" немовби оживило міцний коньяк.

— Напій для героїв,— зауважив Девід.

— Я згодна бути героїнею,— сказала вона.— Ми ж із тобою не такі, як усі. Нам не треба називати одне одного "любчику", "любонько", "серденько", аби довести, які ми закохані. Як на мене, всі оті "кохані", "любісінькі" і всяке таке інше сюсюкання просто непристойні, і ми звемо одне одного просто на ім'я. Ти знаєш, що я хочу сказати. Чому ми маємо робити те, що роблять усі?

— Ти дуже розумна дівчина.

— Авжеж, Деві,— не вгавала вона.— Навіщо нам бути скрупульозними? Чом не жити й далі, як оце тепер, не мандрувати по світу, поки це дає нам таку втіху, якої ніколи потім не дасть? Ми робитимем усе, що ти захочеш. Якби ти був європейцем і мав свого адвоката, мої гроші однаково були б твоїми. Та вони й так твої.

— К бісу гроші.

— Гаразд.