Ранні журавлі - Сторінка 10

Потім запевнив, що прагне присвятити їй своє життя до останнього подиху і так далі. На закінчення згадав Джаман-кулові вірші:

Аксай, Коксай, Сарнсай — землі обійшов, Але такої, як ти, я ніде не знайшов...

6

На другий день, після того як Аджімурат повернувся із школи, вони з братом подалися в поле збирати паливо. Осідлали Аджімуратового віслюка Чорногривого, мотузки, серпи й рукавиці приторочили до віслюкового сідла. Собаку Актоша покликали з собою. Він охоче побіг з ними. Аджімурат за правом молодшого сів верхи, а старший пішов поруч, поганяючи віслюка. Не підженеш — не поспішить. Місце не близьке. Знав Султанмурат один куточок, багатий на хмиз сухостій. Далеко було те місце, в балці Туюк-Джар. Весною й літом у ту балку спливали з усіх боків талі, а

1 Ашиктик,кат — любовний лист.

найбільше дощові води. Гримотіла балка від бурхливих зливових потоків і грозового відлуння, а до осені вигонились в ній зарості твердостеблих трав у зріст людини. Туди мало хто навідувався. Зате впорожні не повернешся.

Поблизу весь курай давно зібрано. От і довелося спорядитися в Туюк-Джар. Пообіцяв Султанмурат матері, що паливом забезпечить, перед тим як виїхати на Аксай.

Спершу Султанмурат ішов заклопотаний усякими думками й не дуже встрявав у розмову з балакучим братом. Було над чим думати. Надходила пора виїзду орачів на Аксай. Залишалися лічені дні. Перед виїздом завжди виявляється, як багато ще не зроблено. Особливо всяких дрібниць. А там же, на Аксаї, і гвіздка не знайдеш, якщо раптом треба буде. Добре, що голова Тиналієв заглянув на хвилинку до них додому. Провідати приїхав, дізнатися, як здоров'я матері, як справи в командира десанту. Та й сам розповів дещо. Розповів, як буде з житлом на оранці — вирішили поставити юрту,— як буде з підвезенням кормів і харчу, а головне, добре, що поговорив з матір'ю. Мати останнім часом стала нервовою від хвороби, від того, що не було листів від батька. Ну й засперечалася з головою. Каже: куди ви посилаєте цих дітлахів? Загинуть вони там, у степу. Не пущу, каже, сина. Сама недужа. Діти малі. Від чоловіка ніяких вістей. Сіна нема, палива нема в хаті. А голова каже: сіна трохи дамо, більше ніяк не можна — весняна оранка на носі. Палива навіть не обіцяв. Зблід навіть, наче скрутило його всередині, й каже: а про дітей у степу це ви даремно. І до уваги не візьму ваші слова, хоч у душі й розумію. Це, мовляв, фронтове завдання таке. А коли так — хочеш чи не хочеш, не має значення. Треба виконати. І ніяких відмовок. От коли б ваші чоловіки перед атакою почали тужити за домівкою: того немає, цього немає, не топлено, не годовано, куди, мовляв, нам в атаку! Що б з того було? Хто кому може дозволити на війні таке? А для нас Аксай — то наша атака. І йдемо ми в ту атаку з останніми нашими силами — з хлопцями шкільного віку. : Інших людей немає.

І Отака розмова відбулася. І матір шкода, і голову Ти-[налієва, його також треба зрозуміти, не від добра таке за-і думав. Просив голова Султанмурата не баритися з виходом на роботу. Час, каже, горить. Як тільки матері трохи [і полегшає, то, мовляв, не затримуйся й хвилини, скоріше к берись до діла...

З учорашнього дня мати почувалася трохи краще, у хаті дещо почала робити. Можна б повернутися до хлопців на стайню. Тільки ж хоч із-під землі — треба було добути палива. Не можна залишати сім'ю без вогню, без тепла...

День стояв передвесняний. Тепла година ополудні. Ні зима, ні весна. Рівновага. Погідність сил. Чисто, умиротворено, просторо навкруги. Де-не-де вже темніли широкі рвані прогалини серед осілих, ослаблих снігів. У прозорому повітрі сліпучо біліло громаддя далеких снігових гір. Яка велика земля лежала довкола, і як багато турбот було на ній людині!

Султанмурат зупинився. Спробував розгледіти Аксай-ське урочище там, на заході, на степовому скаті передгір'я Великого Манасового пасма. Та нічого не розгледів у тій далині, що звалася аксайською стороною. Тільки простір і світло... От туди вони мали виряджатися ближчими днями. Як-то їм поведеться там? Що жде їх у тому краї? Тривожний холодок пробіг по спині...

Але день був чудовий. Аджімурат — той зовсім очманів од радості, од вільного дня, від того, що брат поруч і собака, готовий на вияв найбільшої відданості, бігає біля нього, що в усьому світі вони самі по собі, що їдуть добувати паливо для домівки. Сам же на віслюкові. Голосок тоненький, пісні співає всякі, ще довоєннії

Бер команда, маршалдар

(Дайте команду, маршали),

Калбай тегіз чигабиз

(Всі до одного виступимо)

Мін-мільйон жоо колее да

(Хай іде тисяча мільйонів ворогів),

Баарин тегіз жагабиз

(Всіх до одного знищимо).

Ой, дурненький! Дитя, та й годі...

Та Аджімуратові немає діла ні до чого. Він до самозабуття співає своєї:

Бір-екі, да, бір-екі (Раз і два, раз і два), Катаранди тюздеп бас (Рівно іди в строю)...

Султанмурат теж повеселішав. Смішно було дивитися на цього хороброго, що їхав верхи на віслюку. А коли поминали торішній тік, притихли мимохіть. У цьому затишному куточку, серед напіврозвалених скирт соломи, вже віяло весною.'Тиша польова. Як одмолотилися торік, так тут усе й затихло. Пахло мокрою соломою, прілістю й духом згаслого літа. Валялося в арику поламане колесо без обода. І поки що зберігався великий курінь, укритий околотом. У ньому спочивали, ховаючись од спеки, молотники. На осонні, посеред току, де залишалися збоїни, вже густо зазеленіли пророслі стеблинки опалого зерна.

Актош бігав сюди-туди, винюхуючи щось на току, і сполохав днких голубів. Вони випурхнули з-під навислої кучі обледенілої соломи. Тут, у затишку, вони живилися всю зиму.-Шумливо, весело закружляли голуби над полем, літаючи щільною зграйкою. Актош незлобиво подзявкав, побігав слідком і потрухикав далі. Аджімурат також покричав, полякав птахів і хутко забув про них. А Султанмурат довго стежив за голубами, милувався їхнім гнучким, стрімким летом, їхнім мінливим на сонці перламутровим полиском пір'я і, помітивши, як відокремилася від зграї пара сизокрилих і полетіла в інший бік крило до крила, згадав молодого вчителя математики, який пішов в армію.

' Я сизий голуб, літаю в синім небі, А ти — голубка, летиш крило біля крила. Немає щастя більшого на білім світі, Як нерозлучно буть з коханою...

Захмелів учитель у бозокера коли його виряджали, й, виїжджаючи з аїлу на бричці, довго, доки було чути, співав про те, що він — сизий голуб, літає в синім небі, а вона — голубка, літає крило біля крила... Тоді смішною видалася Султанмуратові ця пісенька, і-грізний вчитель нараз видався таким смішним. А зараз, проводжаючи поглядом пару диких голубів, що полетіли геть від зграї, завмер, відчувши холодок у тілі. Ударила, як пронизала, ця пісенька вчителя математики. І. збагнув хлопчина, що то він сам — он отой голуб, що летить у синім небі, а ото вона летить поруч, крило біля крила, і дух перехопило від бажання негайно опинитися поруч із нею, з Мирзагуль, щоб летіти отак, як ті голуби, які виводять над зимовим полем широке похиле коло. Згадав про лист до неї і подумав, що слова пісні про голубів "Аккептер" теж повинні бути в листі... Все тепер полягало в тому, як передати їй листа. Він розумів, що при хлопцях вона ніколи не візьме від нього листа. Адже вона навіть на перервах уникала його. А тепер і до школи він не ходить. Додому до неї не підеш, сім'я сувора... Та й як, коли навіть прийти, що сказати, як пояс-

Бозокер — чоловік, що виготовляє хмільний напій — бузу.

нити? Чому, скажіть, треба вручати листа, живучи в одному аїлі?

Та чим більше він думав, тим дужче хотілося, щоб вона знала, що він думає про неї. Дуже важливо, надзвичайно важливо, невимовно важливо було, щоб вона знала про це.

Всю дорогу думав він то про неї, то про майбутній виїзд на Аксай, то про батька на фронті і не помітив, як дісталися до балки Туюк-Джар. Хтось уже тут побував, похазяйнував. Але й того кураю, що залишився в яру обабіч замерзлого струмка та серед колючих^заростей обліпихи, було більше, ніж треба. Доводилося турбуватися не про те, як набрати кураю, а як його вивезти. Недовго думаючи, взялися до діла. Віслюка Чорногривого відпустили попастися на торішні трави, що повитикалися з-під снігу. Актош не вимагав уваги до себе, він сам собі нишпорив по балці, винюхуючи щось. Брати працювали споро. Серпами жали сухостій, складали зрізані стебла на купу, щоб потім усе це зібрати у в'язки. Працювали мовчки.

Незабаром стало душно, роздяглися — поскидали кожушки. Добре жати курай серпом, коли він стоїть густо і коли в нього тверді стебла. Навкруги аїлу такого не знайдеш. Де там! А тут наче граєшся, вижинаєш пучками під самий корінь. Курай шурхотить і подзвонює в коробочках, у стручках сухим сім'ям, що рясно сиплеться на сніг. І знову гостро пахне гірким пилком, наче влітку, наче в серпні. Спину розігнути важко. Але курай тут чудовий, жар від нього буде добрий. Мати, сестрички будуть задоволені. Коли дома добре горить у печі, то й настрій добрий...

Вони вже зробили чимало, збиралися перепочити, коли нараз несамовито й дико загавкав Актош. Султанмурат підвів голову й закричав, упустивши серпа:

— Аджімурате, дивись, лисиця!

Попереду балкою по затверділому за зиму насту бігла від собаки сполохана лисиця, оглядаючись і на бігу зупиняючись. Лисиця бігла вільно, легко, наче ковзала по снігу. Вона була досить велика, з чорними, сторч, вухами, з димчасто-червоною спиною і таким же димчасто-червоним довгим хвостом. Актош люто й безладно переслідував її, та що більше він рвався до здобичі, то більше провалювався в сніг.

— Лови її! Тримай! — заволав Аджімурат, і вони кинулися навперейми, розмахуючи серпами.

Побачивши людей, що бігли навперейми, лисиця круто повернула назад, забігла за колючі кущі й, коли Актош

До стор. 152

проскочив мимо по її попередньому сліду, побігла в зворотний бік. Звичайно, лисиця легко перехитрила б своїх переслідувачів і втекла б, та біда її була в тому, що вона опинилася в узголів'ї балки, як у мішку, там яр закінчувався крутими, стрімкими, нездоланними стінами. Здавалося, подітися їй нема куди. Коли б не було цього лайливого, невгамовного собаки, затаїлася б лисиця в заростях обліпихи, спробуй тоді дістань її з суцільних Колючок, але собака хоч і дурний, хоч і дворняга, проте виявився витривалим і настирним.