Ранні журавлі - Сторінка 6

І клас сидів, ніхто не вибіг, чекали, доки вчителька встане й попрямує до дверей. Ото в дверях і заплакала Інкамал-апай. Намагалася втриматись і не змогла. Пішла в сльозах. Мирзагуль понесла в учительську забуту карту і теж повернулася з заплаканими очима. Та-ак, звичайно, жінки є жінки. Жаліють вони всіх, а тому й плачуть. А що тут такого, подумаєш, ну рік, ну два, а війна закінчиться — знову можна піти в школу...

З цими думками засинав Султанмурат/ прислухаючись, як мело й мело за вікном снігом.

На другий день вранці так само мело. Поземка курилася по сніговій корі. Небо обважніло від суцільних хмар. Змерз Султанмурат, доки дійшов до кінного двору.

Справа, яку задумав голова Тиналієв, як виявилося, була набагато складніша, ніж гадав Султанмурат учора. По —перше, з головою й бригадиром, кощавим рудобородим дідком Чекишем, який роздав усім по чотири недоуздки, пішли до загону на старій конюшні. Там, на засніженому дворі, понуро нипали їздові коні, перебираючи в напівпорожніх яслах недоїдки сіна. Відомо, влітку коні бувають справні, зимою худнуть, а ці — шкіра й маслаки. Робили-робили ними, а зима впала — покинули на загальному дворі. Годувати, доглядати нема кому. Фуражу в обріз. А що було, берегли на весняну оранку. ' Хлопці зупинилися зовсім розгублені.

— Ну чого повитріщалися? — буркотів старий Че-киш.— Думали, вам тут Манасових тулпарів 1 на поводах будуть стримувати? Вибирайте скраю — і не помилитесь. Через двадцять днів перший-ліпший із цих коней жирувати почне, як молодий жеребчик. Навіть не сумнівайтеся!

1 Манасо ві тулпари — легендарні скакуни і війська Мана-са, героя народного епосу "Манас".

Коники семижильні — їм тільки корм та догляд! А решту вони самі знають!

— Беріть, хлопці, все необхідне забезпечимо,— підказав голова.— Починайте. Кожному четверик. Які сподобаються.

І тут сталося несподіване. Серед цих худющих занедбаних шкап на загальному дворі никали й батькові коні — Чабдар і Чонтору. Спершу Султанмурат упізнав Чабдара, по чалій масті впізнав, потім і Чонтору. Головаті, закошла-тілі, на худющих ногах, штовхни — впаде. Зрадів і злякався Султанмурат. В одну мить згадав, як їздили з батьком до міста. Які вони були, ці коні, в батькових руках. І тепер. Як упевнено й бадьоро бігли в запрязі справні й дужі тоді Чабдар і Чонтору. І тепер...

— Ось вони, дивіться, ось коні мого батька! — крикнув Султанмурат, обернувшись до голови й бригадира.— Ось ці, Чабдар і Чонтору! Ось вони!

— Правда! Вони! То Бекбаєві коні були! — підтвердив старий Чекиш.

— Бери їх собі, якщо таке діло! Бери собі батькові,— розпорядився голова.

До батькових коней Султанмурат підібрав ще пару — Білохвостого й Карого. От і стала четвірка. Запряга до дволемішного плуга. Хлопці теж повибирали собі коней.

З цього й почалося те, заради чого їх одкликали зі школи зимою 1943 року...

Роботи, як виявилося, було багато, набагато більше, ніж вони сподівалися. На кінному дворі тільки встигай, та ще кожен день бігали в кузню допомагати старому Барпи і його кульгавову молотобійцеві ремонтувати плуги, з якими треба було виходити в поле. Те, що раніше було викинуте в брухт, тепер доводилося розкручувати, розгвинчувати, очищати від іржі й бруду. Навіть старі затуплені лемеші, які одслужили своє, і ті заново пішли в діло. Ковалі билися над ними, відтягували жало, гартували в вогні й воді. Не кожного лемеша вдавалося одкувати, а якщо вдавалося, Барпи аж світився з радощів. У таких випадках він примушував .молотобійця лізти на дах кузні й гукати хлопців з кінного двору.

— Ей ви, плугатарі! — кликав їх кульгавий молото-' боєць з даху.— Біжіть сюди, устаке 1 вас кличе до себе!

Хлопці прибігали. І тоді старий Барпи діставав з поли

Устаке — майстер.

ці ще гарячий, важкий, чорно-сизий, наново одкований леміш.

— На, тримай,— пропонував він тому, чия черга була одержувати запасного лемеша.— Бери, бери, подерж у руках. Полюбуйся. Іди примір до плуга. Прикинь, як він ляже під полицею. А! Краса 1 Мов жених з нареченою зійшлися! А на ріллі виблискуватиме краще, ніж ташкентське дзеркало. На пики свої будете дивитися в такий леміш! А може, й дівоньці якійсь подарувати замість свічада, га? От буде вічний подарунок! А тепер поклади оно там, на свою поличку. Повезеш потім на поле. Отак. Іншим разом буде другому. Всім буде. Нікого не залишу без лемешів. Кожному по три пари заготую. Єдине — зуби собі нові викувати не зумію, а все інше змайструю. Лемеші вам будуть. Ви ще, хлопці, не раз згадаєте нас на полі. Адже що найголовніше в плузі? Леміш. Заради лемеша все інше приладнано. Леміш добрий — борозна добра. Леміш затупився — плугатар не годиться. От яка вам казка...

Чудовий він був, старий Барпи. Все життя в кузні... Трошки похвастатись любив, але діло своє знав. <

До шорної майстерні також доводилось частенько навідуватися. Бригадир Чекиш зобов'язав. Допоможіть, каже, збрую направити. Без збруї, каже, нікуди не рушите. Плуги будуть, коні будуть, а без збруї — все надаремно. Теж правда. Тому кожен дбав, допомагав шорникам як умів підігнати заздалегідь збрую до своїх коней.

Та найголовніше, основне полягало в догляді за тяглом, за кіньми. Весь день, з ранку до вечора, ще й пізній вечір забирала робота в стайні. Додому поверталися аж уночі, давши перед тим коням останню порцію сіна — до ранку. Поспішати, поспішати треба було!

Часу залишалося в обріз. Уже минав січень. Отож на приготування тягла залишалося тридцять, од сили тридцять п'ять днів. Чи встигнуть робочі коні відновити й набрати сили дб початку оранки — залежало тепер тільки від самих плугатарів. Кінь спить,— таке вже він створіння, а в жолобі перед ним завжди повинен бути корм, і вдень і вночі...

За розрахунками Тиналієва, наприкінці лютого, зразу, як тільки сніг зійде з землі, плуги повинні вийти в Аксай-ське урочище. Колись-то, в якісь-то далекі часи, люди орали й сіяли на Аксаї. Та потім аксайські поля чомусь були занедбані. Можливо, тому, що Аксай — місце віддалене, безлюдне. Та й поля там не поливні, і лежать вони здебільшого по пагорках... Бригадир Чекиш розповідав, те йому казав ще батько, що з Аксаю хлібороби або по світу з тор" бами підуть, або людей скликатимуть, щоб допомогли хіб вивезти. Щонайперше — вчасно посіяти. А друге — від дощів залежить урожай на Аксаї. Так говорив старий Чекиш.

"Хлібороб завжди ризикує, але завжди надіється",— так говорив Тиналієв. На те й сподівався Тиналієв, на те й готував сили плугатарів — у надії, що буде дощ на щастя і буде хліб аксайський...

Дні минали. До кінця тижня коні помітно повеселішали, підгодувалися трохи, діло пішло на поправку. Вдень уже сонце пригрівало. Зима ніби задумалась, збиралася. І тому на день коней виводили на осоння, до за двірних акурів На осонні коні краще їдять і скоріше набираються тіла. Всі п'ять четвериків, двадцять голів аксайського десанту, стояли в один ряд біля довгого акура уздовж паркана. До вранішнього обходу голови хлопці були вже напоготові, кожен біля своєї четвірки. Це Тиналієв назвав їх аксайським десантом. Звідси й почалося: бригадири, їздові, стайничі називали їх не інакше як десант, десантники, аксайські коні, аксайське сіно, аксайські плуги. Минаючи кінний двір, люди тепер заглядали, щоб довідатись, як там справи в десанті. Про аксайський десант уже весь аїл говорив. І всі знали, що командиром десанту Тиналієв призначив сина Бекбая Сул-танмурата. Призначення це відбулося, правда, не без сутички з Анатаєм. Той зразу засперечався:

— А чому командир Султанмурат? Може, ми його не хочемо!

Султанмурата ці слова обпекли. Не втерпів:

— А я зовсім не хочу бути командиром! Хочеш, то сам будь!

Хлопці, Еркінбек і Кубаткул, також' втрутились:

— Ти, Анатаю, заздриш!

1 — Що тобі, шкода? Якщо сказали — значить, командир 'Султанмурат!

А Ергеш заступився за Анатая:

— А чим Анатай не годиться? Він дужий! Тільки зростом трошки нижчий за Султанмурата. В школі ми обирали ^старосту, давайте й командира оберемо... А то тільки що — ^Султанмурат, Султанмурат!

f— Тиналієв мовчки слухав їх, а потім усміхнувся, похитав головою і раптом посерйознішав, суворим став.

Щ 1 А к у р — глинобитний жолоб для стійлових коней.

■ — Ану припиніть галасі — наказав він.— Ідіть сюди. Станьте в ряд. Отак, у шеренгу. Якщо вже ви десант, то будьте десантом. А тепер слухайте мене. Запам'ятайте, ко-мандир не обирається. Командир призначається вищим начальством.

— А того начальника хто призначає?

— Ще вищий начальник! Запала мовчанка.

— От що, хлопці,— провадив далі голова.— Війна йде, і доведеться нам жити по-воєнному. Пам'ятайте, я відповідаю за вас головою. У двох батьки загинули, у трьох батьки на фронті. Я відповідаю за вас перед живими й мертвими. Але я беру на себе цю відповідальність тому, що вірю вам. Вам же доведеться вирядитись із плугами на далекий Аксай. Багато днів і ночей будете самі в степу, як десант парашутистів з особливим завданням. Як ви там житимете й працюватимете, коли з будь-якого приводу починаєте кричати й сперечатися?

Отак говорив голова Тиналієв перед строєм хлопців на кінному дворі. Колишній парашутист стояв перед ними все в тій же армійській сірій шинелі, все в тій же армійській сірій вушанці, з заклопотаним виснаженим обличчям, а сам молодий ще, скособочений, без кількох ребер, в нерозлучною польовою сумкою на боці.

Отак говорив голова Тиналієв перед строєм аксайсько-го десанту, командиром якого він призначив сина Бекбая Султанмурата.

— Ти відповідаєш за все,— говорив він.— За людей, за тягло, за плуги, за збрую. Ти відповідатимеш за оранку на Аксаї. Відповідати — означає виконувати завдання. Не впораєшся — призначу іншого командира. А поки що ніяких і нічиїх заперечень не приймаю.

Отак говорив голова Тиналієв того дня на кінному дворі перед маленьким строєм аксайського десанту.

Орачі віддано й захоплено дивилися йому в обличчя, готові виконати будь-який наказ. Він стояв перед ними, либонь, як сам Манас, сивогривий, грізний, в кольчузі, а вони перед ним — як вірні батири його. Із щитами в руках і мечами на поясах. Хто ж були ті славні витязі, на кого покладав Манас надії свої й справи?

Перший був славний витязь Султанмурат. Хай і не найстарший, але п'ятнадцять сповнилося вже.