Расмус-волоцюга - Сторінка 11

Дедалі ближче… ось… ось вона вже так близько, що Расмус бачить ті гидотні ясні черевики з чорною облямівкою біля підошви… Пробі, рятуйте! І порятунок прийшов із того боку, з якого Расмус не сподівався.

Чорне кошеня якийсь час гралося важкою завісою на вікнах, що звабливо ворушилася від протягу. Кошеняті не дозволяли чіплятися за завісу пазурами, але ж то була дуже гарна розвага, кошеня любило її. Зненацька воно помітило поряд хлопчикові босі ноги, на яких зі страху ворушилися пальці. Це було ще краще, ніж завіса. Кошеня з запалом налетіло на свою жертву. Воно вп'яло в палець гострі пазурі, почало шарпати його й кусати, уявляючи собі, що то миша. Невже хлопчик не розуміє, яка це весела розвага?

Ні, Расмус не розумів цього. Бо він безцеремонно вхопив бідолашного пустуна і шпурнув ним наосліп так, що той упав просто під ноги чоловікові, який піднявся нагору. Але чоловік також не хотів гратися. Не встигло кошеня ще й принюхатись до нього, як він подався вниз, тільки сказав бридким голосом:

— Клятий котисько!

Расмус лишився лежати за канапою. Серце в нього гучно стукотіло. З усіх земних тварин найкращий кіт, а з усіх котів найкраще це чорне кошеня! Воно врятувало його. Той дурний грабіжник подумав, що то "клятий котисько" відірвав лиштву. Ох, як добре, що він так подумав!

Расмус іще не зважувався покинути свій сховок, проте нашорошив вуха й пильно прислухався, що діялось унизу. Пані Гедберг уже не плакала, бо не чути було жодного жалібного звуку. Натомість до нього долинув зляканий голос Анни-Стіни:

— Господи, стара, мабуть, померла! Адже вона була хвора. Гільдінгу, що мені робити?

— Це вже твій клопіт.

Їй відповів той у черевиках. Расмус зроду не чув такого холодного, як крига, жорстокого голосу.

А сама Анна-Стіна! Оскар добре сказав, що вона проява. Виходить, вона в спілці з грабіжниками!

— Гільдінгу, я подзвоню лікареві! — сказала Анна-Стіна.

Тепер вона вже була справді перелякана.

— Нічого не роби, — відповів той самий жорстокий голос. — До того ж я перерізав кабель.

— Але ж пані Гедберг помирає! — крикнула Анна-Стіна.

— Годі! Затям собі: до вечора тобі не можна кликати ні лікаря, ні ленсмана!

— А як я їм поясню…

— Скажеш, що стара була дуже хвора, і ти боялася залишити її саму.

— Мені страшно, — сказала Анна-Стіна. — Я не хочу вплутуватися в це.

Ото дурепа, подумав Расмус. Вона аж тепер так каже! Які бувають погані люди. Расмус мав добре серце й дуже вболівав за пані Гедберг. Ох, якби він був дужий, найдужчий у світі, то схопив би цих негідників за карк, а не лежав би принишклий, як миша.

Грабіжники внизу заквапились і похапцем попрощалися. Хряснули двері, і коли та дурепа Анна-Стіна залишилася сама, Расмус почув її голос:

— Люба пані, прокиньтеся! Прокиньтеся, голубко!

У Расмуса аж ніс побілів, як він за кілька хвилин спустився до Оскара.

— Нарешті, — сказав той, — нарешті… Расмус перебив його.

— Ви їх бачили? — схвильовано прошепотів він. — Бачили тих чоловіків?

Оскар похитав головою.

— Не бачив нікого, відколи ти заліз у віконце. Ох як я натремтівся!

— То ви їх не бачили, — розчаровано мовив Расмус. Адже Оскар міг стежити з-за рогу будинку, і тоді б, мабуть, побачив грабіжників без масок.

— Ви мали стояти на чатах, — сказав Расмус. — Що ви робили?

— Що робив? Тремтів, — із притиском відповів Оскар.

Розділ восьмий

— Що нам тепер робити? — спитав Расмус, коли розповів Оскарові про свої пригоди в будинку.

Оскар розгублено похитав головою.

— Гарно почався цей тиждень, сказав той, кого мали повісити у понеділок! Я далебі не знаю, що нам робити.

Світ був лихий. Вони подались у відлюдний сосновий гайок зразу за містечком, щоб обміркувати своє прикре становище.

Расмус лежав горілиць на осонні в піщаному видолинку й дивився на білі хмарки, що пропливали по небі, та на верхівки сосон, що поволі погойдувались над його головою. Він здригався, коли згадував пані Гедберг. Вона лежить тепер і, може, помирає наодинці зі своєю підступною служницею, а двоє замаскованих чоловіків украли її намисто і зникли невідомо куди.

— Ходімо до ленсмана, — сказав він. Оскар скривився.

— Тоді він мене справді посадить до в'язниці. Подумає, що і я нагрів руки на грабунку в Санде, а тепер ось у старої Гедберг.

— Але ж можна сказати, що ви не винні!

— Ох-ох-ох, коли я скажу, що не винний, він упреться й запроторить мене до буцегарні. Ти ще не спробував на своїй шкурі, що означає бути волоцюгою. Ні, до ленсмана я не піду. — Він почухав потилицю. — А може, написати йому? Ти добре вмієш писати?

— Сяк-так умію, — відповів Расмус.

— То нашкрябай кілька рядків, бо я нароблю багато помилок.

Оскар намацав у кишені камізельки недописок олівця й видер сторінку з нотатника, де були записані його пісні.

Папір виявився набубнявілий, наче нотатник вимок на дощі, та однаково писати на ньому можна було. І Расмус написав те, що йому продиктував Оскар:

"У зеленій віллі пані Гедберг сталося щось страшне. Треба, щоб туди прийшов лікар і ленсман також, і нехай поквапляться.

Просять

приятель удови й сирота.

Бісова дівка теж причетна".

Після цього вони залишили затишний гайок і вернулися в містечко. Расмус іще раз прокрався за ленсманів живопліт із кущів вовчих ягід і вкинув у відчинене вікно листа, обмотаного навколо камічника. Лист стукнувся об підлогу, а Расмус помчав назад до Оскара, що чекав на нього за рогом будинку.

Тепер вони зробили для пані Гедберг усе, що могли, й почали думати про себе.

— За скільки годин помирають із голоду? — спитав Расмус.

Йому здавалося, що він уже почав помирати. Полудень давно минув, а вони цього страшного дня з'їли тільки по бутербродові й по цукеркові.

— Так, пора нам братися до "Левової нареченої", якщо ми хочемо роздобути їжі, — сказав Оскар. — Я не вважаю себе за соловейка, але більше нічим їжі не заробиш.

І справді виявилося, що роздобути грошей на їжу найкраще можна "Левовою нареченою". Вони годин зо дві | походили по садибах, граючи й співаючи, і Расмус геть : забув про лихий світ і про свій голод, такий був захоплений монетами по п'ять і по два ере, що дощем посипались на них. Бо людям подобалися Оскарові пісні. Вони радо платили мідяки, щоб послухати, як жінок роздирав лев, як їх зраджував Альфред, як у них стріляли і вони купалися у власній крові. "Скільки є горя на світі…" — співав Оскар. І, здавалося, чим сумніші були його пісні, тим більше подобалися людям.

Вони ходили від садиби до садиби, і, зачувши перші звуки гармонії, служниці в кухнях кидали мити посуд. Вони спиралися на підвіконня, підморгували Оскарові й охоче давали п'ять ере, мабуть, тому, що світило сонце й вони мали зустрічатися зі своїми власними вірними Альфредами, коли настане вечір. Навіть господині стояли за фіранками у світлицях, усміхалися, підспівували Оскарові й посилали дітей на подвір'я з загорненими в клаптик газети мідяками.

Расмус збирав гроші і не тямився з радощів — як же гарно бути вуличним музикою!

— Я неодмінно стану вуличним музикою, коли виросту, — сказав він потім Оскарові.

— Он як! Ти так любиш співати?

— Ні, але я дуже люблю гроші, — признався Расмус.

— Таж не будеш ти ціле життя збирати по п'ять ере. Є ж бо й інша праця, де можна заробити більше.

Расмус висипав останні мідяки Оскарові в кишеню.

— Розумієте, мені чомусь найдужче подобаються п'ять ере.

По його обличчі майнула легенька тінь. Він намагався не думати про те, що робитиме, коли виросте, бо тоді доводилося думати й про те, що буде, поки він ростиме. Що станеться, коли він не зможе більше мандрувати з Оскаром? Що його чекає, коли в цілому світі не знайдеться нікого, хто б захотів дати йому домівку?

Расмус вирішив нічим не журитися, а сприймати день таким, як він є, і тішитися тим, що йому дає втіху саме тепер.

— Якщо тобі так подобаються п'ятаки, то візьми два собі, — мовив Оскар і тицьнув йому в руку дві монети.

Расмус аж почервонів з радості. Він поважно вклонився Оскарові — так, як його вчили кланятись, коли йому щось дають. Потім надовго замовк, та врешті розчулено погладив Оскара по рукаві й сказав:

— Ви, Оскаре, найдобріший з усіх волоцюг. Расмусові в житті дуже рідко щось давали. Кожен подарунок був для нього величезною подією: адже коли тобі щось дають, то це означає, що тебе люблять. Для Расмуса два п'ятаки були доказом, що Оскар його любить. Ідучи, він стискав пальцями монети, що лежали глибоко в кишені, й почував себе багатим.

— Ет, я такий, як здебільша бувають волоцюги, — сказав Оскар. — Коли добрий, а коли сердитий. Тепер ходімо до Гультмана й купимо собі ласощів!

Від думки про їжу в Расмуса запаморочилося в голові. У нього мало не підігнулися коліна, коли він зайшов до Гультманової крамниці з ковбасами та бакалією. У крамниці по-райському пахло смачними наїдками. На тацях стосами лежали червоні й брунатні ковбаси, стояли масні холодці, закопчені ялівцем окости торували над паштетами й головами різного сиру. А ще там була окрема полиця з шоколадними тістечками, м'ятними цукерками і з бляшанками карамельок. І всім цим порядкував звичайний крамар, який, почувши дзвоник над дверима, відразу вбігав із задньої кімнати до крамниці, готовий дати кожному все, що той бажав. У нього були невеличкі товсті руки з чорними смужками під нігтями, але як же вони вміли спритно краяти скибочками шинку чи ковбасу, як швидко крамар відважував ними шматок булки, масла, сиру й тютюну для Оскара і як ласкаво розмовляв із ним, поки все це робив! От якби саме такий крамар захотів узяти його, Расмуса, за свого!

— Літо якраз у розпалі, — мовив тим часом крамар, подаючи Оскарові тютюн. Тоді обернувся до Расмуса і сказав щось іще краще: — Хочеш тістечко?

І, не чекаючи відповіді, взяв тістечко з полиці — звичайно, найменше, але все ж таки! Воно було загорнене в червону фольгу і блищало в товстих крамаревих пальцях, мов самоцвіт.

— Прошу, їж на здоров'я, — сказав крамар.

Расмус знов поважно вклонився, і Оскар схвально зауважив:

— Наче тобі перед Карлом Дванадцятим! Зараз побачимо, чи нам вистачить грошей на пиво й лимонад, тоді ми матимемо все, що треба.

Було вже після третьої, і вони вирішили якнайшвидше повернутися до соснового гайка і там спокійно пообідати. Про грабунок, видно, ще нічого не було відомо.