Расмус-волоцюга - Сторінка 15

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

За вікном був дах комори. Расмус перескочив через підвіконня й побрався тим дахом. На це він був мастак, стрибати він теж був мастак. До землі він летів кілька метрів, але якби було треба, то стрибнув би і з церковної вежі. Расмус трохи забив коліно, та не мав часу прислухатися до болю, адже він нажаханий пацюк, за яким женеться кіт. Лів був уже на розі хати, і Расмус помчав так, наче йшлося про його життя, — а втім, він відчував, що тепер справді йшлося про його життя.

О, якби переселенці до Мінесоти знали, що діялося тієї ночі біля їхніх сірих будівель! Поміж хатами тікає малий хлопчина зі смарагдовим намистом на шиї, а за ним женеться грабіжник. І немає нікого, хто б допоміг хлопцеві. Бо сірі хати стоять безмовні й покинуті, їхні вікна мертві й порожні. Нічия ласкава рука не відчинить дверей цієї вітряної літньої ночі, нічий ласкавий голос не погукає з відчиненого вікна: "Ходи сюди, ми тебе сховаємо!"

Ні, він повинен був сам рятуватися, цей босоногий хлопчик у блакитній смугастій сорочці, які носять діти в сирітському притулку, в залатаних штанях із грубого сукна й зі смарагдовим намистом на шиї. Ось він спинився, шукаючи захистку за найближчою хатою. Це була садиба Пера Андерса, але хлопчик, що бігав тут через багато років після того, як Пер Андерс поїхав до Америки, не знав цього. Він секунду постояв, відсапуючись і намагаючись зметикувати, в який бік бігти. Роздумувати довго не можна було, бо його переслідувач уже завернув за ріг. Вітер розкуйовдив йому чуба, він був уже не чепурним дженджиком у солом'яному брилі, а відчайдушним грабіжником, що ловив хлопчика, будь-що мусив його спіймати.

Расмус мчав, нетямлячись зі страху. Він біг швидко, та його переслідувач мав довгі ноги і біг ще швидше. Він наздоганяв хлопчика, дедалі наближався до нього. Коли Расмус обертав голову, то бачив, як швидко мигтіли ті довгі ноги і як метлявся на вітрі Лівів чуб.

До садиби Пера Андерса прилягала садиба Карла Нільса з багатьма прибудовами. За столярною майстернею расмус зненацька зупинився, зі страхом очікуючи на свого ворога. Ось той біжить. Але пробіг повз майстерню. Він не помітив хлопчика, що притулився до причілка, й дав йому хвилину відсапатись.

Але кіт знов помітив пацюка. Лів побачив, що його жертва побігла назад, у бік садиби Пера Андерса, й кинувся за нею. Расмус біг, хапаючи ротом повітря. Він виграв трохи часу, та перегонів із Лівом не міг виграти. Треба знайти якийсь сховок, і якнайшвидше. Ось хата Пера Андерса… Расмус ускочив туди, але боже мій, який сховок можна знайти в порожнісіньких кімнатах?

Є, правда, скринька на дрова. Малі діти в садибі Пера Андерса свого часу гралися в хованку. Бувало, залізе котресь у скриньку на дрова і, вдоволено всміхаючись, зачинить за собою віко. Та в жодної дитини, що колись ховалася тут, не стукотіло так шалено серце й жодна з них не боялася так, як Расмус. Він сидів у скриньці й чекав, що нещадні руки ось-ось витягнуть його зі сховку. Пастка замкнулася. Коли Лів знайде його тут, він пропав. Надбіг Лів. Расмус почув, як по підлозі в кухні загупали кроки. Грабіжник був біля самого нього й кожної миті міг підняти віко. Але, видно, він ніколи не грався в хованки, нічого не знав про скриньку на дрова. Бо побіг далі до кімнати, тоді вернувся до сіней, побрався сходами на горище й затупотів по ньому. Адже він знав, що хлопець десь у будинку, й лаяв його на всі заставки.

Тим часом Расмус вибрався зі скриньки й вибіг надвір. Він сподівався, що обдурив Ліва, і благав бога, щоб переслідувач дав йому спокій.

Проте Лів побачив у віконце на горищі, що хлопчик біжить подвір'ям. Його худі босі ноги лопотіли, мов барабанні палички. Кількома стрибками грабіжник здолав сходи і знов помчав за Расмусом, невблаганний, мов доля.

Тепер вони бігли давньою сільською вуличкою. Колись воли мирно возили нею овес на тік Пера Андерса й сіно до садиби Карла Нільса, а літніми вечорами дітлахи спокійно гралися на ній і котили коліщата. Ніхто ніколи ще не тікав нею, рятуючи своє життя. А тепер вуличкою мчав босоногий хлопчик, якого переслідував грабіжник. Він здолав усю вуличку й побіг до води — невже надумав утопитися в морі? Грабіжник ще наддав ходи. Хотів нарешті покласти край цій гонитві.

Від берега просто в море виступав старий трухлявий поміст, а біля нього стояло напіврозвалене піддашшя на човни.

Расмус побіг помостом, що захитався під ним. Він ще дужче захитався, коли на нього ступив і Лів. Грабіжник переможно посміхався: зараз він спіймає хлопця. Зробити таку дурницю, забігти на поміст! Адже звідти не було відступу. Тепер хлопець або дасться в руки, або стрибне в море й потоне.

Поміст завертав під кутом за ріг піддашшя на човни.

Расмус біг хистким помостом. За час цієї гонитви сорочка висмикнулася в нього зі штанів і метляла на вітрі. Полу тієї блакитної смугастої сорочки якраз устиг ще побачити Лів, коли хлопець зник за піддашшям.

Задудніли дошки помосту. Лів біг з усієї сили. Зараз… зараз той клятенний хлопчисько дістане по заслузі! Лів кинувся за ріг піддашшя.

І враз його швидкий біг припинився, а натомість почувся хлюпіт. Не встиг пан Лів вилаятись, як над ним зійшлися солоні хвилі моря. Щоправда, він спробував вилаятись, та з води долинуло тільки невиразне "буль".

На коротку мить Расмус відчув себе майже щасливим — принаймні чогось він та навчився у Вестергазькому притулку. Навчився не тільки полоти картоплю, а й підставляти ногу.

Ось Лів вигулькнув на поверхню. Він кашляє і аж сичить з люті. Не хоче купатися, хоч тут таке гарне місце. Мов сердитий павук, він вилазить на поміст, і Расмус холоне зі страху й мало не плаче, що ніяк не може спекатися цього немилосердного чоловіка. Але він триматиметься до останнього. Тікатиме, аж поки впаде. Це швидко станеться, бо серце в нього гупає, наче ось-ось лопне.

Він гайнув з помосту й побіг вуличкою. Ось подвір'я Карла Нільса, де він уже був. Ось садиба Пера Андерса. Він тікав, ніби в кошмарному сні. Расмус знов виграв трохи часу, але ззаду мчав його нещадний ворог, хляпаючи мокрим одягом, — від нього йому не втекти.

А ось льох Пера Андерса. Расмус також був уже в ньому, коли оглядав хати. Він тоді хвилину постояв, уявляючи собі, що в нього є п'ятнадцять мішків картоплі і їх треба позаносити сюди.

Стомлений до краю, Расмус заскочив у темний льох. Він у розпачі сподівався, що, може, Лів не надбіг ще так близько, не помітив, де він сховався, й не здогадається шукати його тут. То була слабенька надія, і тривала вона недовго.

За мить він почув, як хтось ухопився за великого ключа. І ось уже Лів у льоху. Мокрий, сердитий, просто-таки розлючений на клятенного хлопця, що виробляє з ним такі штуки. Він ускочив у льох…

Але Расмус навчився у Вестергазі не тільки підставляти ногу. Він навчився також стояти на чатах за дверима і, коли супротивник так безтямно влітає до приміщення, тікати в нього за спиною. Саме це і зробив тепер Расмус. Швидко, мов ласиця, він вискочив з льоху, нестямно захряснув за собою двері і обернув у замку іржавого ключа. І аж коли почув, як Лів затарабанив у двері, збагнув, що йому пощастило зробити. З боязкою втіхою він поступово усвідомлював, що замкнув свого ворога в льоху Пера Андерса. А втім, що це льох Пера Андерса, Расмус, звичайно, не знав.

Тепер йому так захотілося до Оскара, що він мало не заплакав. Ноги під ним угиналися, він був смертельно стомлений. У нього аж серце защеміло, так він захотів до Оскара. Та, може, Оскар уже мертвий…

Расмус почав якомога швидше скрадатися до "своєї" хати. Наближався він до неї дуже обережно, бо не знав, Де тепер Ліандер і де Оскар.

Почало розвиднятися. Скоро над старим висілком переселенців до Мінесоти, де цієї ночі нікому не довелося спати, зійде сонце.

Расмус ліг у траву й поплазував до кухонного вікна. Потім підвівся навпочіпки й зазирнув крізь порожню раму, де скло давно вже було повибиване.

Він побачив Ліандера, що стояв спиною до нього біля самого вікна. А далі, коло печі, стояв Оскар з піднятими вгору руками. Ліандер тримав у руці пістолета, а біля його ніг лежав Оскарів рюкзак.

— Стріляй, чи на одного волоцюгу буде більше на світі, чи менше, не має ніякого значення, — сказав Оскар.

— Так, будь певний, що в мене аж пальці сверблять уколошкати тебе, — відповів Ліандер. — Я б оце й зараз пальнув у тебе, та не хочу засмучувати ленсмана. Йому, щоб ти знав, кортить посадовити тебе в буцегарню за грабунок у Санде. І, щоб ти знав, за напад на пані Гедберг.

— Аж не віриться, що на світі є такі свині, як ти, — спокійно сказав Оскар. — А коли я візьму та розповім ленсманові, що ви за пташки?

У Расмуса на очі навернулися сльози. Він-бо знав, що ленсман ніколи не повірить волоцюзі, і був певен, що Оскар також знав це.

Ліандер глузливо зареготав.

— А чого ж, спробуй!

— Ти сам годину тому був трохи занепокоєний, — сказав Оскар. — Боявся, що пані Гедберг отямиться й дещо спростує. Наприклад, що Анна-Стіна набрехала на мене. Ану ж пані Гедберг усе-таки отямиться?

— Вона не отямиться, — тихо відповів Ліандер. — Після того, що тут сталося цієї ночі, я певен, що пані Гедберг уже не отямиться. На такий ризик не піде ні Анна-Стіна, ні ми.

Расмус за вікном заломив руки. З усіх поганих людей на світі найгірші Лів і Ліандер. Те, що Ліандер сказав про пані Гедберг, прозвучало як погроза.

— Дарма ти, дурню, завчасу радів, — повів далі Ліандер. — Навіщо було пхати носа в чужі справи? По-моєму, ти заробив, щоб ленсман запроторив тебе до в'язниці. Зрештою, там не так уже й погано, можу тебе запевнити.

— Авжеж, видно, що ти там бував, якщо знаєш це, — відповів Оскар. — І я зроблю все, що можу, аби ти ще раз туди попав.

— То ти ще більший дурень, ніж я думав, — сказав Ліандер. — І досі не втямив, що ти сам попадеш до в'язниці, якщо спробуєш нас туди запхати. Якби в тебе були всі клепки в голові, то ти б якнайшвидше вшився звідси, тримав язика на припоні й ніколи більше не показувався в цих місцях.

— І довіку, побачивши поліцая, ховав би очі, — гірко відповів Оскар. — Якби я був знав, які ви з Лівом мерзотники! Ох, і кортить мені оце затопити тобі в пику!

Расмус схвально кивнув головою за вікном, де він, принишклий, сидів навпочіпки.