Республіка ШКІД - Сторінка 19

Знову почалося бомбардування. Тільки-но він одвертався, як у спину йому летів жолудь. Він був безсилий і нервував дедалі більше, а тут, ніби на довершення всіх його знегод, з усіх боків залупала пісенька, яку щойно склали хлопці:

На березу граф Косенький

Лазив раз по-молодецьки,

Довго плакав і ридав,

Як кальсони діставав.

Даремно Косецький метався, намагаючись знайти куточок, де можна було б сховатися, його скрізь стрічали жолуді й пісенька, пісенька й жолуді.

Нарешті він надумав одсидітись у виховательській кімнаті і помчав туди. Нараз увагу його привернула стіна.

На стіні біля входу у виховательську висів вирваний із зошита розгорнутий аркуш паперу, на якому вгорі красувалося таке:

Далі замиготіли назви: "Граф Косецький", "Сенсаційний роман", "Купання в ставку", "Геть графів".

У очах халдея потемніло. Він зірвав аркуш, маючи твердий намір показати його Вікмиксору.

У кімнаті вихователів Косецького ждав новий сюрприз.

Тільки-но він одчинив двері, як прихилена до одвірка щітка й надітий на неї табурет, загримівши, полетіли йому на голову.

Косецький не витримав. Сльози показались у нього на очах, і, впавши на ліжко, він голосно заридав.

Скоро по Шкіді пронеслася вістка: з Косецьким істерика.

Янкель і Япончик — редактори першої шкідської газети "Галабурдник" — припинили роботу на половині, не докінчивши номера.

Настрій одразу підупав.

— Косецький в істериці.

— Що ж тепер буде?

Хлопці ждали грози, але зовсім не боялись її. Вони вважали, що правда на їхньому боці. Прийшла Еланлюм.

— Що у вас сталося з Панасом Володимировичем? — грізно спитала вона, але, дізнавшись, що Косецький сам поводився не краще від хлопців, запропонувала затерти всю цю історію і нічого не казати Вікмиксору.

Так і вирішили. Хлопці вислали делегацію до халдея, і вони помирилися. До Вікмиксора дійшов тільки маленький зібганий аркушик газети "Галабурдник".

♦

На другий день Янкелю і Японцеві сказали, що їх кличе Вікмиксор.

Перш ніж піти до зава, хлопці перебрали в думці всі свої провини за тиждень і, не знайшовши нічого страшного, крім затертого скандалу з Косецьким, бадьоро попрямували до кабінету.

— Можна ввійти?

— Заходьте. А, це ви!

Вікмиксор сидів у кріслі. В руках він тримав номер "Галабурдника".

Хлопці перезирнулись і завмерли.

— Ну, сідайте. Поговоримо.

— Та ми нічого, Вікторе Миколайовичу. Постоїмо. — Янкель тривожно згадував усі лайки на адресу Косецького, якими було пересипано текст "Галабурдника".

— Так от, хлопці, — почав Віктор Миколайович. — Я, як бачите, мав можливість прочитати вашу газету. На мій погляд, у ній одна вада: вона тхне бульварщиною. Вона груба, хоч, кажучи відверто, в ній є чимало й дотепного.

Вікмиксор уголос перебрав кілька вдалих та невдалих дописів і, захопившись, вів далі:

— Чому б вам таки не видавати хорошої, справжньої шкільної газети? Бачите, свого часу я сам пробував наштовхнути хлопців на це й навіть випустив один номер газетки "Учень", але вихованці не відгукнулись, і діло припинилося. Ви, я бачу, цікавитеся цим, отож давайте, пишіть. Назву, зрозуміло, треба змінити. Ну… ну… хоч б "Дзеркало"… і з епіграфом можна: "Не нарікай на дзеркало, як в самого пика крива".

— Та ми давно хотіли, — вставив Японець.

— Ну, а як хотіли, то й робіть. Я навіть радий буду, — закінчив Вікмиксор.

За чверть години газетярі вийшли з кабінету, несучи папір, чорнило, туш, пера, олівці й фарби.

Усе, що сталося, було таке несподіване, що тільки біля дверей спальні хлопці отямились і збагнули, в чому річ.

— Здорово вийшло! — захоплено вигукнув Янкель.

— Так, — протягнув Япончик. — Ждали прочуханки, а дістали заохочення.

Наступного дня на вишці готувався перший номер шкідської шкільної газети "Дзеркало". Янкель, підклавши під аркуш папку, малював заголовок. Япончик писав передовицю "від редакції". На краю даху сидів, зігнувшись, Циган, який узявся редагувати відділ шарад і ребусів. Тут же, впавши в поетичний транс, Горобець писав вірші про захід сонця — "На обрії шкідської дачі…"

Впоравшись із заголовком, Янкель сів поруч Японця, і вони вдвох почали творити віршовану передовицю, в якій треба було викласти програму нового органу.

Віршики були слабенькі, але початківців-стінгазетярів вони цілком задовольняли, і тому Янкель негайно заходився переписувати їх у колонку стінгазети.

Перший номер "Дзеркала" вийшов на другий день уранці.

Редколегія була у захваті і весь час крутилася біля юрби шкідців, які читали газету. Повісили помер у їдальні. За обідом Вікмиксор у своєму звичайному виступі відзначив новий етап у житті школи — появу "Дзеркала", — передав привіт редакторам, які аж сяяли, і побажав їм дальших успіхів.

Стінгазета сподобалась усім, а найбільше Янкелю. Той разів десять підкрадався до неї, приховуючи задоволення, перечитував свої вірші:

Вийшла "Дзеркало"-газета

В нашій школі трудовій,

В ній ми весело покажем

Побут шкідський наш простий.

Успіх першого номера окрилив редакцію, і незабаром випурхнув номер другий, уже більший і багатший на матеріали, за ним третій, четвертий.

Так з бешкету, з простих пустощів народилося здорове починання.

А літо непомітно змінювало барви.

Вже по-зрадницькому поблискували несміливі жовтенькі листочки на деревах, і темними, надто темними ставали ночі.

До шкідської дачі нечутно підкрадалась осінь…

♦

Одного разу сталася заминка з продуктами. Чи то на складі виявили нестачу, чи з ордерами спізнились, але наслідком цього було різке скорочення й так уже маленького пайка.

До обіду перестали зовсім видавати хліб, а вечірню порцію скоротили з чверті фунта до восьмушки.

Шкіда засумувала. Такий пайок не провіщав нічого доброго; до того ж поширилися чутки, що збільшення передбачалося не скоро.

"Дзеркало", яке стало на той час уже газетою великого формату, забило тривогу. Появилися запити, звернення до педагогічної ради з проханням висвітлити через газету причину нестачі продуктів.

Вікмиксор викликав редакторів і мав з ними з цього приводу розмову, наслідком якої була велика стаття-інтерв'ю, котра нікого не наситила.

Шкідців охопила паніка, але поки третє та четверте відділення сушили собі голови, шукаючи виходу, перше й друге вже знайшли його і потай блаженствували.

Вихід був простий. Надходила осінь, по сусідству були величезні стрельнинські городи, на яких достигала картопля. Городи майже не охороняли, і пролазливим малюкам нічого не варто було влаштовувати собі вечерю з печеної, вареної і навіть смаженої картоплі. Для цього ті, що діставали відпустку, виканючували вдома і привозили в Шкіду хто жир, хто жировар, а хто й справжнє коров'яче масло.

Незабаром приклад молодших наслідували й старші.

Паломництво на чужі городи зростало й ширилося, поки не охопило всю школу.

Одразу вщухли скарги на кепський пайок, на рідкий суп, бо картопля, добротна, рожева, молода картопля, наситила всіх.

Рідкий суп ставав густим, як тільки його розливали по тарілках. Печена картопля сипалась у пісний трісковий бульйон, і виходила досить пристойна поживна страва.

На дачі груб не топили, топилося тільки в плиті, але навколо було так багато густих перелісків, що в грубах і не відчувалося ніякої потреби.

Тільки-но сонце ішло на спочинок і, вже бліде, пірнало в серпанкові далі горизонту, навкруги шкідської дачі з усіх боків здіймалися, змішуючись із першими хвилями туману, тоненькі, сизуваті струмки прозорого диму.

Вони народжувалися десь там, унизу, в лісі, біля видовбаних старих пнів і висохлої трави.

Маленькі багаття весело мигали, шипіли вогкими гілками і приваблювали перемерзлих у сирому тумані пічних розкрадачів стрельнинської картоплі.

Ті приходили партіями, викладали здобич і пекли в приску круглі балабушкп, які давали їм задоволення й ситість.

З дачі ці димки в долині було добре видно, але спочатку на них не звертали уваги, поки одного разу Вікмиксор, визирнувши з вікна кабінету, побачив біля тих вогнищ рух якихось загадкових істот і вирушив дослідити це таємниче явище.

Загадкові істоти в лісі вчасно помітили його довгу постать і в паніці сховалися в хащі, а він знайшов тільки десятка півтора вогнищ і гори сирої та печеної картоплі. Викликавши вихованців, — Вікмиксор велів їм перенести все знайдене картопляне багатство в комору для спільного казана, а сам зостався гасити вогнища.

Потім він вернувся на дачу, замкнувся у себе в кабінеті і задумався.

Власне, думати багато не довелося. Ясно було, що вогнища розпалювали вихованці для того, щоб пекти картоплю, яку вони ж крали на городах.

Треба було вжити заходів.

Вікмиксор викликав насамперед Янкеля і Япончика, як представників преси, і запропонував їм почати кампанію в "Дзеркалі" проти злодійства, але "преса" скромно опустила очі, і наступні номери газети ні словом не заїкнулися про картоплю.

Тоді завшколою сам сказав потрібне слово. Він попередив коротко й вагомо:

— Хто попадеться на крадіжці картоплі з чужих городів, того негайно буде переведено в лавру.

Погроза вплинула. Картоплі стали красти менше, зате кинулися на найближчі городи по ріпу та брукву.

Незабаром стався великий скандал.

Прийшли скаржитися. Спочатку прийшов один городник, за ним другий… Загалом за три дні до Вікмиксора прийшло шість делегацій, категорично вимагаючи приборкати учнів.

Вікмиксор видав ще один наказ по школі, ще суворіший. Він налякав шкідців до краю.

То тут, то там почали лунати голоси:

— Хай їй чорт, цій картоплі!

— Ще засипешся!

Правда, були сміливці, які все ще ходили на відхожі промисли, але розсудливі поступово відставали.

— Ша! Кидаймо, поки не вскочили.

Так само казали Янкель і Япончик:

— Досить. З завтрашнього дня жодної картоплини з чужих городів. А сьогодні… Сьогодні треба піти востаннє.

І пішли.

Було це після обіду.

День випав похмурий і холодний. Щойно пройшов дощ, і трава була мокра, льодова. Але Янкеля і Японця це не спинило.

Взяли по наволочці з подушок, щоб набрати якнайбільше.

Вийшли на трамвайну колію і рушили по шпалах. Япончик лаявся і підстрибував, зігріваючи посинілі ноги.

— Чорт! У таку погоду — картоплю копати.

— Нічого не вдієш. Останній раз, — заспокоював його Янкель.

Нарешті прийшли на місце. Город був великий і знайомий. Стінгазетярі вже звикли до нього, бо звідти не раз тягали картоплю.