Республіка ШКІД - Сторінка 24

Еланлюм полічила вихованців. Усі були на місці.

Вона полегшено зітхнула, але одразу зблідла.

— Хлопці! А де вихователь?

Шкідці відповіли їй мертвою мовчанкою.

— Де вихователь? — знов, уже тривожно, перепитала німка.

Тоді Купець, добродушно усміхнувшись, сказав:

— А він там, у спальні, ще лежить, дивак. Охає, а не встає. Потіха!

Еланлюм завищала і, схопившися за голову, кинулася в димний коридор у напрямку до спальні. Хвилин через п'ять почувся гучний стукіт у двері.

Коли шкідці квапливо відчинили їх, то побачили жахливе видовище.

Німка тягла за руку Шершавого, а той безсило повз по підлозі у кальсонах і спідній сорочці. Язик у нього вивалився, в очах світилося божевілля — він задихався.

Спільними зусиллями обох їх втягли у коридор. Шершавий наче мертвий упав на підлогу, а Еланлюм, важко дихаючи, прихилилася до стіни.

За хвилину вона вже отямилась, і знову голос її загримів під склепінням коридора:

— Усі на сходи! На вулицю не виходьте. Всі йдіть у двірницьку до Мефтахудина.

Хлопці висипали надвір, але до двірника ніхто не пішов. Забувши про заборону, всі вискочили на вулицю.

Тремтячи від холоду, шкідці витріщилися на палаючі вікна, страх минув, було навіть весело.

А біля огорожі стояли Япончик та Янкель і мало не плакали, дивлячись на вікна.

Ось задзвеніло скло, і полум'я стовпом вирвалося назовні, нагріваючи мерзлу штукатурку стіни.

За рогом зачахкотіла парова машина, що почала качати воду, надулися розтягнуті по снігу рукави.

Повз хлопців пробігли сокирники, ліворуч од них піднімали драбину, і меткий пожежник, поблискуючи каскою, вже дерся по ній нагору. Жалібно дзвякнули останні шибки у вікнах палаючого поверху; пирскаючи і шиплячи, з шлангів вирвався сильний струмінь води.

— Наш клас горить. Сволота! — вилаявся Циган, підходячи до Японця та Янкеля.

Але ті ніби не чули і, клацаючи від холоду та збудження зубами, твердили одне слово:

— "Дзеркало"!

— "Дзеркало"!

А Янкель іноді журно додавав:

— Мій напір! Мої фарби!

— Марш у двірницьку! — раптом загримів голос Вікмиксора над їхніми головами.

Востаннє сумно глянувши на палаючий клас, хлопці шмигнули під ворота.

Там уже юрбилися, тремтячи від холоду, напіводягнені шкідці.

Двірницька була маленька, і хлопці розсілися хто на підвіконнях, а хто просто на підлозі. З вулиці долинав шум роботи, і шкідцям по сиділося на місці, але біля дверей стояв Мефтахудин, якому суворо заборонили випускати учнів за ворота.

Мефтахудин — татарин, добродушний інвалід, безпалий, — приїхав з Самари, втік од голоду і знайшов притулок у Шкіді. Досі хлопці його любили, але сьогодні зненавиділи.

— Пусти, Мефтахудин, подивитися, — гарячкував Горобець.

Ласкаво відштовхуючи хлопця, двірник говорив, розтягуючи слова:

— Сиди, палія! Чого дивитися? Нічого дивитися. Сиди на місці.

Раз у раз то Еланлюм, то Вікмиксор заштовхували в двері нових і нових вихованців, пійманих на вулиці, і знову йшли шукати.

Хлопці сиділи скупчившись, пригнічені й засмучені. Сиділи довго-довго. Вже зайнявся у вікнах блідий світанок, а шкідці сиділи й роздумували. Кожен по-своєму робив припущення про причини пожежі.

— Жарко грубу натопили в четвертому відділенні, от підлога й загорілась.

— Електричну проводку дуже давно не міняли.

— Хто-небудь курив. Чинарик залишив…

Але справжню причину знав тільки Янкель: маленька червона жаринка весь час то гасла, то спалахувала перед його очима.

Настав ранок.

Поїхали пожежники, лишивши брудні калюжі і купи обгорілих дощок на снігу.

Сумно дивилися шість віконних западин, кіптявою, димом і гаривом б'ючи в ніс ранковим перехожим.

Згоріли два класи, і вигоріла підлога в спальні.

Вранці старші ходили по згарищу, сумно поглядаючи на обгорілі колоди, на почорнілі рами й закіптюжені стіни. Шукали свої пожитки, намагаючись відкопати хоч що-небудь. Блукали разом з іншими і Янкель та Японець, шукали "Дзеркало", але, як не шукали, не могли знайти навіть слідів.

Вони вже збиралися йти собі, коли раптом Янкель нашу вся над купою різного горілого мотлоху, сунув у цю куну руку й витяг на світло щось безформне, мокре й кошлате.

Замиготіли списані друкованими літерами знайомі аркуші.

— Ура! Ціле!

Надзвичайно обережно, мало не всім класом відкопували улюблене дітище і нарешті витягли його, але в якому вигляді постало перед ними це дітище! Обгоріли краї, пожовтів папір. Цілковитому знищенню "Дзеркала" перешкодила вода і, мабуть, штукатурка, що обвалилася, вона придушила шкідську газету й живцем поховала її в руїнах.

Редакція тріумфувала.

Потім Вікмиксор влаштував збори, опитував вихованців, цікавився їхньою думкою, і всі зійшлися на одному:

— Винна буржуйка.

Одразу ж урочистим актом по всій школі було знищено буржуйки.

♦

Днів через два третій і четвертий класи відновили заняття, переселившись у новообладнані класи нагорі. Класи були не гірші від інших, але нові стіни зустріли вихованців холодно й непривітно. І не скоро звикли до них хлопці.

Янкель і Японець якось одразу втратили любов до старого "Дзеркала" і дивилися на нього, як на каліку, з огидою.

Довго не могли набратися духу і випустити двадцять шостий номер газети, а потім раптом, порадившись, вирішили:

"Поставимо хрест на старому "Дзеркалі".

Тижнів через два вийшов перший помер розкішного багатоколірного журналу "Дзеркало", який нічим не був схожий на свого хоч і поважаного, але безбарвного батька.

А республіка Шкід, покалічена пожежею, довго не могла оговтатися від завданої їй рани, як не може оговтатися від розрухи маленька країна після великої війни.

ЛЬОНЬКА ПАНТЕЛЄЄВ

Похмура особа. — Сова. — Лукуллові коржики. — Бенкет за рахунок Вікмиксора. — Черниця в штанях. — Один проти всіх. — "Темна". — Новенький попадає за грати. — Примирення. — Коли лаври не дають спати.

Невдовзі після пожежі Шкідська республіка прийняла у своє підданство ще одного громадянина.

Ця похмура особа з'явилася на шкідському горизонті одного раннього зимового ранку. Її не привели, як приводили багатьох; прийшла вона сама, постукала у ворота, і двірник Мефтахудин впустив її, дізнавшися, що в цього вилицюватого, низькорослого і густобрового хлопчика є на руках путівка комісії в справах неповнолітніх.

У цей час шкідці під керівництвом самого Вікмиксора пиляли у дворі дрова. Хлопчак спитав, хто тут буде Віктор Миколайович, підійшов і, ніяковіючи, подав Вікмиксору папірець.

— А-а-а, Пантелєєв?! — усміхнувся Вікмиксор, мигцем глянувши в путівку. — Я вже чув про тебе. Кажуть, ти вірші пишеш? Знайомтеся, хлопці, — ваш новий товариш Олексій Пантелєєв. Між іншим, поет, вірші пише.

Ця рекомендація не справила на шкідців великого враження. Вірші писали в республіці мало не всі її громадяни, починаючи від самого Вікмиксора, котрому, як відомо, колись заздрив, наслідуючи його, Олександр Блок. Шкідців було важко здивувати віршами. Інша річ, якби новенький умів ковтати шпаги, або грати на контрабасі, або хоча б біографія у нього була чимось цікава. Але шпаг він ковтати явно не вмів, а щодо біографії, як скоро впевнилися шкідці, то щось вивудити з новенького було зовсім неможливо.

Це була на рідкість сором'язлива і небалакуча особа. Коли його про щось питали, він відповідав "так" чи "ні" або просто мугикав щось і крутив головою.

— За що тебе пригнали? — спитав у нього Купець, коли новенький, замінивши домашній одяг на казенний, похмурий і насуплений, походжав по коридору.

Пантелєєв не відповів, сердито подивився на Купця і почервонів, як маленька дівчипка.

— За що, я кажу, пригнали до Шкіди? — повторив запитання Офенбах.

— Пригнали… значить, було за що, — ледь чутно пробурмотів новенький. Крім усього, він ще й гаркавив: замість "пригнали" казав "пгигнали".

Розговорити його було важко. Та ніхто й по пробував цим займатися. Звичайна особа, вирішили шкідці. Безбарвний якийсь. Навіть тупуватий. Здивувалися трохи, коли після звичайної перевірки знань новенького призначили відразу в четверте відділення. Але й у класі, на уроках, він теж нічим особливим себе не проявив: відповідав сяк-так, плутався; коли викликали до дошки, часто довго мовчав, червонів, а потім, не дивлячись на викладача, казав:

— Не пам'ятаю… забув.

Тільки на уроках російської мови він трохи жвавішав. Літературу він знав.

У Шкіді було заведено, що перші два тижні новачки, незалежно від їхньої поведінки, у відпустку не ходили. Але побачення з рідними дозволялися. Влітку ці побачення відбувалися на подвір'ї, в інші пори року — в Білому залі. У першу неділю новенького ніхто не провідав. Майже цілий день він терпляче простояв на площадці сходів біля великого вікна, що виходило на подвір'я. Видно було, що він дуже чекає на когось. Але до нього не прийшли.

Наступної неділі він уже не пішов на сходи, до вечора сидів у класі і читав книгу, яку взяв в бібліотеці — оповідання Леоніда Андрєєва.

Увечері, перед вечерею, коли вже поверталися відпускники, до класу зазирнув черговий:

— Пантелєєв, до тебе!

Пантелєєв схопився, почервонів, випустив книгу і, не стримуючи хвилювання, вибіг з класу.

У напівтемному передпокої, біля дверей кухні, стояла сумна заплакана жінка в якомусь траурному капелюшку і з нею кирпатенька дівчинка років десяти-одинадцяти. Черговий, який стояв з ключами біля вхідних дверей, бачив, як новенький, оглядаючись і ніяковіючи, поцілувався з матір'ю та сестрою і відразу ж потягнув їх у Білий зал. Там він повів їх у найдальший куток і посадив на лаву. І тоді шкідці, дивуючись, побачили, що новенький уміє не тільки розмовляти, а й сміятися. Два чи три рази, слухаючи матір, він голосно й уривчасто зареготав. Але, коли матір і сестра пішли, він одразу перетворився на похмурого й відлюдкуватого хлопця. Повернувшися до класу, він сів за парту й знову заглибився в книгу.

Хвилини через дві до його парти підійшов Горобець, який сидів у п'ятому розряді і тому не ходив у відпустку.

— Поїсти немає, га? — спитав він, запобігливо всміхаючись і зазираючи новенькому в обличчя.

Пантелєєв вийняв з парти шматок сірого пирога з капустою, відламав половину й дав Горобцеві. При цьому він нічого не сказав і навіть не відповів на усмішку. Це було образливо, і Горобець, прийнявши дар, не відчув ніякої вдячності.

♦

Може, новенький так і залишився б непомітною особою, коли б не подія, яка схвилювала й настроїла проти нього всю школу.

Майже одночасно з Пантелєєвим у Шкіді з'явилася ще одна особа.