Республіка ШКІД - Сторінка 39

Од нудьги він бив хлопчаків і смикав за коси дівчаток.

Одного разу до розподільника привели новеньку. Вона була трохи вища від іншої дитбудинківської малечі, чорненька, як жук, з чорними масляними очима.

— Як звати? — спитав Гришко.

— Тоня.

— А прізвище?

— Марконі, — відповіла дівчинка. — Тоня Марконі.

— А ви хто така? — допитував Гришко, нахабио оглядаючи дівчинку. Новенька, відчувши ворожість у Гришковій поведінці, спалахнула і так само грубо відповіла:

— А тобі яке діло?

Зухвалість дівчинки вразила Гришка.

— А коса у тебе міцна? — спитав він загрозливо.

— Спробуй!

Гришко простягнув руку, думаючи, що дівчинка завищить і кинеться скаржитись. Але вона не побігла, а мовчки стиснула кулаки, приготувавшися захищатись, і ця мовчазна відвага збентежила Гришка.

— Руки бруднити не варто, — буркнув він і відійшов.

Більше він не чіпав її і, хоч особливої злості не відчував, але заговорювати з нею не хотів. Тоня перша заговорила з ним.

Якось Гришка призначили пиляти дрова. Він прийшов у зал підшукати собі помічника і нерішуче став, не знаючи, кого вибрати. Тоня, яка стояла осторонь, деякий час дивилася то на Гришка, то на пилку, яку він тримав у руках, потім, підійшовши до нього, несміливо спитала:

— Пиляти?

— Так, пиляти, — похмуро відповів Гришко.

— Я піду з тобою, — червоніючи, сказала Тоня. — Я дуже люблю пиляти.

Гришко, зморщившись, з сумнівом оглянув дівчинку.

— Ну, давай, — сказав він незадоволено.

Півдня вони працювали мовчки. Тоня не відставала від нього, й зовсім непомітно було, що вона втомилася. Тоді Гришко подобрішав.

— Де ти навчилася пиляти? — спитав він.

— В колонії, на Помийці! — Тоня засміялась і, бачачи, що Гришко не розуміє, пояснила: — На Мойці. Це ми її так — Помийкою — прозвали… Там тільки дівчата були, і ми завжди самі пиляли дрова.

— Непогано працюєш, — похвалив Гришко.

Надвечір вони розговорилися. Закінчивши роботу, Гришко сів на колоду й почав скручувати цигарку. А Тоня розповідала про свої витівки на Мойці. І тут Гришко зробив відкриття: виявляється, дівчата могли розповісти багато цікавого й навіть розуміли хлопців. Тоді, розтанувши остаточно, Гришко розкрив свою душу. Він теж гордовито розповів про кілька своїх подвигів. Тоня уважно слухала й весело сміялася, коли Гришко говорив про щось смішне. Гришко розійшовся, геть забувши, що перед ним дівчисько, і, захопившися, навіть разів зо два вилаявся.

— Ти зовсім як хлопець, — сказав він їй.

— Правда? — вигукнула Тоня, почервонівши від задоволення. — Я схожа на хлопця?.. Я навіть курити можу. Дай-но.

І, вихопивши з Гришкових рук недокурок, вона хоробро затягнулась і випустила дим.

— Здорово! — сказав захоплений Гришко. — Фартове дівчисько!

— Ах, як би я хотіла бути хлопцем. Я весь час думаю про це, — сумно сказала Тоня. — Хіба це життя? Виростеш — і заміж треба… Потім діти підуть… Сумно…

Тоня важко зітхнула. Гришко, розгубившися, потер лоб.

— Це правда, — сказав він. — Не щастить вам, дівчатам.

За тиждень вони були вже нерозлучні друзі…

Тоня багато читала й переказувала Гришкові прочитане. Гришко, який визнавав тільки детективну, "сищицьку" літературу, був дуже здивований, довідавшись, що є багато інших книжок, не менш цікавих. Правда, герої в них, судячи з розповідей Тоні, були мляві і всі більше закохувалися та ревнували, але Гришко доповнював її розповіді кримінальними подробицями.

Розповідає Тоня, як граф страждав од ревнощів, бо графиня зраджувала його з бідним поетом, а Гришко похитає головою і вставить:

— Дурень!

— Чому?

— В шию треба було її.

— Не можна. Він любить.

— Ну, от тому вставив би перо куди треба…

— А вона б пішла з ним. Граф же ревнував її.

— Ах, ревнував, — каже Гришко, неясно уявляючи собі це незрозуміле почуття. — Тоді інша річ…

— Ну от, граф узяв і поїхав, а вони почали жити разом.

— Поїхав? — Гришко хапається за голову. — І все покинув?

— Усе.

— І меблів не взяв?

— Їм залишив. Він був великодушний.

Гришко з досадою крякає.

— Балда твій граф. Я б на його місці все забрав: і ліжко вивіз би, і стіл, і комод, — хай живуть як знають…

Іноді вони палко сперечались, і тоді дня було мало, щоб удосталь наговоритися.

— Знаєш, — сказала одного разу Тоня, — приходь до нас у спальню, коли всі заснуть. Ніхто не перешкодить, до ранку розмовлятимемо…

Гришко погодився. Цілу годину чекав у ліжку, поки вгамуються хлопці і розійдуться виховательки, потім прокрався в спальню дівчаток. Тоня ждала його.

— Лізь швидше, — шепнула вона, даючи місце.

І, закрившись до підборіддя ковдрою, тісно притулившись одне до одного, вони шепотілися.

— Знаєш, хто мій батько? — питала тихенько Тоня.

— Хто?

— Славетний винахідник Марконі… Він італієць…

— А ти росіянка. Як же це?

— Це матір у мене росіянка. Вона балерина. Кшесинська. Чув? У Маріїнському театрі танцювала. А коли батько втік в Італію і кинув її, вона отруїлась… від нещасливого кохання…

Гришко тільки очима кліпав, слухаючи Тонго, і не міг розібратися, де брехня, де правда. В свою чергу він викладав Тоні все, що було цікавого в його бідних спогадах, а одного разу, щоб було привабливіше, спробував навіть збрехати.

— Батько у мене теж цей, як його…

— Граф?

— Ага.

— А як його прізвище?

— Дамаскін.

Тоня пирхнула.

— Дамаскін… Замаскін… Таких прізвищ у графів не буває, — рішуче сказала вона.

Гришко дуже зніяковів і спробував виплутатися.

— Він був… щось подібне до графа… Служив у графа… кучером…

Тоня довго сміялася з Гришка і прозвала його графським кучером.

Гришко звик до Тоні, і тому було навіть сумно без неї.

І невідомо, у що б перейшла ця дружба, коли б не біда, яка звалилася на Гришка. Але, як відомо, Гришко здорово набешкетував, і ось у канцелярії розподільника йому вже готували супровідні документи до ІІІкіди.

Останню ніч друзі не спали. Гришко скорчившись сидів на ліжку біля подруги.

— Я люблю тебе, — шепотіла Тонн. — Давай поцілуємося на прощання.

Вона міцно поцілувала Гришка, потім, відштовхнувши його, заплакала.

— Перестань, — бурмотів зворушений Гришко. — Чорт з ним, чого там…

Щоб утішити подругу, він теж поцілував її. Тоня швидко схопила його за руку.

— Я до тебе прийду, — сказала вона. — Поклянися, що й ти приходитимеш.

— Клянуся, — пробурмотів приголомшений і розгублений Гришко.

Вранці він був уже в Шкіді, ввечері пішов з новими друзями добувати недокурки, а за тиждень огрубів, загартувався і забув клятву.

Та одного разу Окраєць, який чергував по кухні, надзвичайно схвильований, увірвався в клас.

— Хлопці! — закричав він, давлячись від сміху. — Хлопці! Янкеля дівчина питає. Наречена.

Клас ахнув.

— Брешеш! — вигукнув Циган.

— Бреше, — пробелькотів з кутка Янкель, мимоволі затремтівши від недоброго передчуття.

— Брешу? — зарепетував Окраєць. — Я брешу? Ой матінко! Іди швидше!..

Янкель підвівся і, насилу пересуваючи занімілі ноги, рушив до дверей. А за ним, ревучи і гикаючи, кинувся весь клас.

— Амури крутить! — ревів Циган, гогочучи. — Пічки-лавочки! Ану побачимо, що за наречена!

Кільце, яке кричало, свистіло, ревіло і в якому, немов у хороводі, йшов онімілий від жаху Янкель, ввалилося в передпокій. Тут Янкель і побачив Тоню Марконі.

Вона стояла, прихилившися до дверей, і злякано озиралася на всі боки, оточена шкідцями, — які танцювали, співали, кривлялися. Окраєць смикав її за рукав і кричав:

— Ось він, ось він, твій Гриха!

Тоня кинулася до Янкеля як до захисника. Янкель, узявши її руку, безпорадно озирнувся, шукаючи виходу з пекельного хороводу.

— Янкель з нареченою! Янкель з нареченою! — кричали хлопці, танцюючи навколо нещасної пари.

— Через чого обоє — він і вона — вас двоє? — півнем співав Горобець у самісіньке вухо Янкелеві.

— Дю-у-у! — раптом гримнув увесь хоровод. Тоня заверещала і затулила вуха. У Янкеля потемніло в очах. Нагнувши голову, він, як бик, посунув уперед, тягнучи за собою Тоню.

— Дю-у-у! — стогнало, ревіло і танцювало навколо багатолике чудовисько. Янкель пробився до дверей, виштовхнув Тоню на сходи й вискочив сам. Хтось наостанці тріснув його в шию, хтось стусонув ногою, і він як стріла помчав униз.

Тоня стояла внизу на площадці. Губи її здригалися. Вона соромилася глянути на Янкеля.

Янкель, чухаючи потилицю, безладно бурмотів, що хлопці пожартували, що це у них такий звичай, а самому було і соромно, й прикро за себе, за Тоню, за хлопців.

Розмова так і не налагодилася. Тоня скоро пішла.

Два тижні вся школа переслідувала Янкеля. Його висміювали, з нього глумилися, над ним знущались і найбільш ніс — обурювалися. Шкідець — і дружить з дівчиськом. І сміх, і стид. Ганьба на всю школу.

Янкель, на якого сипався rpaд насмішок, уже шкодував, що дозволив собі дружити з дівчиськом.

"Дурень, баба, тютя!" — лаяв він себе, з жахом згадуючи минуле, але в глибині лишилася якась жалість до Тоні.

Багато передумав Янкель за цей час і нарешті прийняв тверде рішення, як і належало справжньому шкідцеві.

Через два тижні Тоня знову прийшла в Шкіду. Вона лишилась на подвір'ї і попросила викликати Гришу Черних.

Янкель не вийшов до неї, зате вислав Мамочку.

— Вам Гришу? — спитав, посміхаючися, Мамочка. — Ну, так Гриша велів вам котитися до матері на легкому катері. Шле вам привіт Нарвський комбід і сторож біля воріт, богомолівський купець, півень, курка й горобець, піп Єрмоха і я трохи!

Мамочка декламував доти, поки дівчинка, згорбившися, не зникла за воротами.

Повернувшись у клас, він доповів:

— Готово… На легкому катері.

— Молодець Янкель! — захоплювалися хлопці. — Як одрізав.

Янкель усміхався, хоч радості від подвигу не відчував. Честь Шкіди було відновлено, але на душі у Янкеля лишився якийсь каламутний і брудний осадок.

А от тепер, через два роки, Янкель знову згадав Тоню.

На його очах ламалися традиції добрих давніх часів. Те, що тоді було ганьбою, тепер вважалося подвигом. Тепер усі марили, всі розповідали про своїх подруг, і той, у кого її не було, був нещасною людиною, яку всі глибоко зневажали.

"За що ж я її тоді?" — з гіркотою думав Янкель, і ядуча образа на хлопців ятрила серце. Це ж через них він прогнав Тоню, а тепер вони самі робили те саме, і ніхто з них не сміявся.

Янкель ходив похмурий і мовчазний. Думи про Тоню не виходили з голови, йому з кожним днем дужче хотілося побачити її, піти до неї.

Одного разу Янкель відкрив свою таємницю Костю Фінкельштейну.

Кость вислухав його і, мружачи темні підсліпуваті очі, поважно сказав:

— По-моєму, тобі треба піти до неї.

— Ти гадаєш? — зрадів Янкель.

— Я гадаю, — сказав Кость.

♦

Настав вечір.