Республіка ШКІД - Сторінка 45

Коли він пройшов повз них, Пантелєєв обернувся і окликнув:

— Вікторе Миколайовичу.

Вікмиксор обернувся.

— Що?

Відвернувшись убік, Пантелєєв сказав:

— Шибки в пральні били ми з Єльховським.

Настала пауза.

Вікмиксор мовчав, приголомшений надто швидким признанням.

— Чудово, — мовив він, подумавши. — Можете обидва йти додому, ти — до матері, а ти — до брата.

Ударив грім.

Сашко підійшов до вікна, затулив обличчя руками й зіщулився.

— Вікторе Миколайовичу! — верескливо прокричав він. — Я не можу йти. У мене мати хвора… Я не можу.

Пантелєєв стояв біля Сашка, зціпивши зуби й руки.

— Вибачте, Вікторе Миколайовичу… — почав було він.

— Ні, без вибачень. Ідіть геть з школи, а через місяць хай зайдуть ваші матері. Скажіть спасибі, що я не одіслав вас до реформаторію.

І, повернувшися, він попрямував до апартаментів Еланлюм.

Пантелєєв провів його поглядом і, ляснувши по плечу Сашка, сказав:

— Ходімо, недотепа.

♦

— Додому я не можу йти, — сказав Сашко.

— І мені це не світить, — похмуро пробасив Пантелєєв.

Вони сиділи у дворі, на стосі соснових дров, де напередодні розмовляли з Еланлюм.

День схилявся до кінця. Сірі хмари бігли по небу, обганяли одна одну й розсипалися дрібними краплями дощу.

Сашко сидів, як жінка, стуливши коліна й підперши долонею щоку. На колінах у нього лежав маленький сірий клуночок.

У клуночку були два носовички, книжка афоризмів Козьми Пруткова й перший том "Капіталу".

Сашко стис руками вузлик, підвів голову й зітхнув.

— Чого зітхати? — сказав Льонька. — Зітханнями нічого не зарадиш. Треба кумекати, що і як. Додому ж ми не підемо?

— Ні, — зітхнув Сашко.

— Ну, то треба шукати лігва, де можна було б кимарити.

— Треба, — погодився Сашко.

Товариші задумались.

— Є, — сказав Льонька. — Еврика! У флігелі під сходами є комірчина, давай туди…

Вони встали й пішли до флігеля. У сходах, по яких вони вчора піднімалися на дах, кілька сходинок провалилось, і утворилася щілина.

Товариші пролізли через неї і опинились у вузькій темній комірчині. Льонька запалив сірник… Жовтуватий вогник млів і миготів у тумані. Оглянувши приміщення, товариші зіщулилися.

Цегляні стіни комірки були слизькі від вогкості… Коричневий мох звисав з них рваними клаптями… На підлозі лежали навалені старі матраци, розірвані та брудні… Ноги в'язли в сірій мачулі, що злиплася від вогкості…

— Комфорт відносний, — сказав Пантелєєв, і, хоча вимовив він це посміхаючись, голос його пролунав глухо й неприємно.

— Бридко спати на цій гидоті, — поморщився Сашко і штовхнув ногою в купу мачули.

— Що ж робити? Нічого, брат, звикай.

Льонька, якому доводилось у житті почувати й не в таких нетрях, подаючи приклад, приглушив у собі огиду й опустився на мокре, незатишне ложе.

За ним ліг і Сашко.

Трохи поговорили. Розмови були сумні й усі зводилися до безвиході становища, в якому опинилися хлопці.

Потім вони заснули й проспали годин шість. Розбудили їх яскраве світлові грубий голос. Сламники прокинулися, схопились.

В отвір на стелі просовувалася чиясь голова й рука, яка тримала ліхтар.

— Вставай, вставай! Бач, уляглись….

Це був Мефтахудин.

Товариші остаточно прочумались і сиділи, сумно позіхаючи.

— Шкода тобі, чи що? — протягнув Льонька.

— Не шкода, а не можна… Віктор Миколайович сказав: шукай весь будинок, якщо сплять — витягни.

— Сволота, — пробурчав Сашко.

— І взагалі, тут спати не можна.

— Чому не можна? — спитав Пильников.

— Сипчики ходять.

— Які сипчики? — здивувався Сашко.

— Сипчики… З шпалирами й гвинтівками.

— Сищики, напевно, — вирішив Льонька. — Він хоче залякати нас. Ні, Мефтахудин, — звернувся він до сторожа. — Ми звідси не підемо… Йти нам нікуди.

Мефтахудин трохи посопів, потім голова й руки з ліхтарем зникли, і чоботи татарина застукотіли по сходах униз.

Товариші знову полягали. Засипати було вже важче. У комірчину пробрався холод, сламники тремтіли, лежачи під Сашковим пальтом і під двома рваними, мокрими матрацами.

— Давай розкладемо вогонь, — запропонував Льонька.

— Ти що! — злякався Пильников. — Тут солома і все… Ні, ще пожежу зробимо.

— Дурниці.

Льонька виліз із-під купи матраців і заходився розчищати мачулу, поки не показалася брудна кам'яна підлога.

Тоді на середину утвореного кола він поклав невеликий пучок мачули й запалив сірника. Вогка мачула не горіла.

— У тебе немає паперу? — спитав Пантелєєв.

— Ні, — відповів Сашко, — у мене книжки, а книжки рвати шкода.

Льонька порився за пазухою і витяг паперовий згорток.

— Що це? — спитав Сашко.

— Генріх Гейне, — протягнув Льонька жалісним голосом і в темряві сумно посміхнувся.

Він зібгав один аркуш і підпалив його. Полум'я лизнуло папір, погасло, задиміло й знову спалахнуло.

— Присовуйся сюди, — сказав Льонька.

Сашко посунувся.

Вони спалили майже весь переклад Гейне, коли на сходах почулися кроки. Обпікши долоні, Льонька миттю погасив вогонь.

В отвір знову просунулася рука з ліхтарем і цього разу вже дві голови. Почувся голос Сашкеця.

— Гей ви, мудрагелі! Вилазьте!

Пильников і Пантелєєв притулилися до стіни і мовчали.

— Ну, живо!

— Лізьмо, — шепнув Льонька.

Вони по одному вилізли через отвір на сходи. Вилізли заспані та брудні, облиплі мокрою мачулою та соломою.

Нічого не сказавши, почали спускатися вниз.

Сашкець і Мефтахудин провели їх до воріт. Сашкець стояв, всунувши рукав у рукав, і щулився.

— Недобре, дядю Сашо, — сказав Пильников.

— Що ж робити, голубчики, — розпорядження Віктора Миколайовича, — відповів Олмикпоп. І, зачиняючи хвіртку, додав: — Щасливо!

На вулиці було холодно й темно.

Ліхтарі вже погасли, місяця не було, і зірки тьмяно миготіли у просвітах між хмарами.

Сашко і Льонька повільно йшли великим темним проспектом. Пройшли повз залитий вогнями ресторан.

— Сволота, — буркнув Сашко.

Це стосувалося непманів, які бенкетували в цей пізній нічний час.

Хлопці вже відчували голод.

Дійшли до Невського. На Невському нічні візники щулилися на козлах.

— Ходімо назад, — сказав Льонька.

— Чи варто? — простягнув Сашко. — Все одно спати н дадуть.

— Чорт з ним, ходімо.

Знову прийшли до будинку Шкіди.

Передбачливий Мефтахудин замкнув ворота, довелося лізти крізь зламані грати, обплутані колючим дротом. Ніким не помічені, залізли під сходи й заснули.

♦

Вранці за звичкою прокинулись о восьмій годині. Коли вийшли на подвір'я, у Шкіді дзвонили до чаю. Непекуче сонце відігрівало землю, роса на траві випаровувалася легким туманом.

По дрова з мотузком і сокирою в руках вийшов Мефтахудин. Витер долонями обличчя, подивився на схід і позіхнув.

Побачивши хлопців, підійшов.

— Що, у флігелі начівали!

— Ні, — злякався Сашко. — Ні. Ми не у флігелі…

Мефтахудин засміявся.

— Знаємо, я сам бачив, як лізли.

Потім глянув на небо й додав:

— А міни що — шкода хіба. Я свій діло зробив.

Льонька ляснув татарина по плечу.

— Знаю!

Коли Мефтахудин пішов, він запропонував:

— Ходімо в Шкіду…

Вони піднялись у школу й пройшли на кухню… Староста й черговий напоїли їх чаєм, покликали Янкеля і Япончика.

— Ну як? — співчутливо спитав Японець.

— Кепсько, — відповів Льонька. — Більше гопничати не можна. Холодно.

— У-мгу, — протягнув Янкель. — А ви все-таки поскигліть у Вікмиксора, — може, — розжалобиться.

Напившись чаю, сламники, за порадою товаришів, пішли до завідуючого.

— Увійдіть! — крикнув він, коли вони постукали до нього.

Хлопці ввійшли і зупинилися біля дверей.

— Вам чого?

— Вибачте, Вікторе Миколайовичу…

— Ні… Я сказав: з школи геть. Мені таких мерзотників не треба.

Вони повернулися, щоб піти.

— А втім… Якщо вставите шибки, то…

— То?

— То… Можете через місяць повернутися до школи.

— Спасибі, Вікторе Миколайовичу.

Вийшли… Стало зовсім сумно й важко.

— Що ж це означає? — промовив Льонька. — Якщо не вставимо шибки, то й зовсім можна не з'являтися? Так, чи що?

— Мабуть, так, — зітхнув Пильников.

— Треба думати, де дістати грошей. Шибки вставляти, як видно, доведеться.

Вони знову вийшли у двір.

— Ходімо на вулицю, — сказав Сашко.

Прекрасний весняний день не обрадував їх, як бувало раніше. Йшли повільно — світ за очі.

— Щось треба продати, — сказав Сашко.

— Так, — погодився Пантелєєв. — Треба щось продати… А що?

Обидва задумались. Ішли повз сад Юсупова.

— Зайдімо, — запропонував Льонька.

Зайшли, сіли на лаву…

В саду весна була відчутніша, ніж на вулиці. Набубнявіли бруньки, і на березі ставка, вже чистого від криги, пробивалася перша травичка.

Сламники сиділи й думали.

— У мене є одна штучка, — почервонівши, заявив Льонька.

— Яка штучка?

— Зуб.

Він зняв кепку і, відігнувши підкладку, витягнув звідти щось маленьке, загорнуте в папірець.

— Золотий зуб, — повторив він. — Я його восени в Катериигофі знайшов… Думаю, що можна продати.

Сашко всміхнувся.

— Нащо ж ти його стільки часу беріг?

Льонька почервонів ще більше.

— Нерозумно, звісно, — сказав він, — але кажуть, що зуб приносить щастя.

— Щастя, — посміхнувся Сашко. — Багато він тобі щастя приніс.

Льонька вирішив продати зуб.

— А я що продам? — сказав Пильников.

Він розв'язав пакуночок. Вийняв марксівський "Капітал".

— Дадуть щось?

Льонька глянув на назву.

— Думаю, що не дешевше від мого зуба коштує.

Сашко перегорнув сторінку. Потім поклав книгу назад у клунок.

— Ні, — сказав він, — Маркса продавати не можу… Я краще продам черевики.

Черевики у нього були новенькі, англійські. Брат взимку привіз, коли приїжджав провідати.

— Продам, — вирішив Сашко.

Він тут же зняв черевики й загорнув їх у клуночок.

— Ходімо, — сказав.

Вони вийшли з саду. Сашко з минулого літа не ходив босий і тепер ішов невпевнено, підстрибуючи на гострому камінні.

Спершу зайшли у ювелірний магазин.

Товстий єврей-ювелір довго розглядав зуб, спочатку простим, потім озброєним оком, потім подивився на хлопців і спитав:

— Звідки це у вас?

— Знайшли, — відповів Льонька.

Ювелір хвилину роздумував, потім кинув зуб на шальку мініатюрних терезів і, не питаючи про ціну, вийняв і поклав перед товаришами банкноту на п'ять лимонів.

— Мало, — сказав Пантелєєв.

Ювелір узяв гроші, щоб сховати.

— Гаразд, давай, — промовив Льонька і, сховавши гроші в кишеню, разом із Сашком вийшов з магазину. — Чортів спекулянт! — буркнув він.

З магазину пішли на Олександрійський товчок і там за десять лимонів продали першому ж перекупникові Сашкові англійські черевики.

У Шкіду поїхали на трамваї: стомилися за добу й мали можливість дозволити собі таку розкіш.

До Вікмиксора в кабінет увійшли без ніякої боязкості.

— Знову? — спитав той. — У чому річ?

— Візьміть за свої шибки, — сказав Льонька й виклав перед завшколою п'ятнадцять мільйонів карбованців.

Вікмиксор подивився на гроші, сів до стола й написав розписку.

— Візьміть, — похмуро сказав він.

Потім пом'якшеним топом додав:

— Через місяць приходьте.

— Через місяць?!

Вікмиксор подумав і чомусь зітхнув.

— Через два тижні.

Сламники вийшли.

— Куди йти? — тихо спитав Сашко.

— Додому, — відповів Льонька, — більше йти нікуди.

Пішли в клас, попрощалися з товаришами і розійшлися — один на Міщанську, другий — на Василівський острів.

"ЮНКОМ"

Три тіні.