Республіка ШКІД - Сторінка 50

Вікмиксор підвівся, постукав пальцем по скроні і заговорив, розтягуючи слова, часом підвищуючи голос, часом опускаючи його до шепоту:

— Хлопці! Ви знаєте, про що я казатиму, про що я повинен говорити, але чого не скажу. Ви знаєте: за мою відсутність у школі сталося таке, чого раніше ніколи не було… Все вчинене зафіксовано в "Літописі"… Школа перетворилася на кубло злодюжок, на збіговисько небезпечного в соціалістичному відношенні елементу… Це тільки здається, що це так, але це не так. Я вірю, що школа залишилась така ж, як була, переважна більшість вас змінилася на гірше лише остільки, оскільки відійшла від рівня… Але це дрібниці. Це можна виправити. Винна в усьому група…

Вікмиксор подивився на Долгорукого. За Вікмиксором усі погляди звернулися в той самий бік. Гужбан зіщулився і опустив очі.

— … Група, — повторив Вікмиксор, — група негідників, рецидивістів, бандитів… Такими я вважаю…

Всі насторожилися. Запала тиша, похмура, важка тиша.

— … Долгорукого, Громоносцева, Безсовістина. Їх я вважаю в умовах нашої школи невиправними. Єдине, що я міг для них придумати, це трудове виховання. Їх переводять у Сільськогосподарський технікум, у Петергофський повіт. Сподіваюся, що там, у мирній обстановці сільського господарства, в постійній фізичній праці, вони виправляться. Я сподіваюся…

Слова Вікмиксора перервали дике грудне хлипання, крикливий стогін. Здалося, що вітер завив у трубі і, грюкаючи в'юшками, рветься назовні…

То ридав Циган. Ридав, уткнувшись обличчям у складені руки, смикав плечима. Ридав уперше в Шкіді. Потім закричав:

— Не хочу! Не хочу в сільський технікум… Вчитися хочу… на професора. На математичний факультет хочу. А свиней пасти не бажаю…

І знову ридав, смикав плечима… Потім затих. Вікмиксор підождав трохи, пройшовся з кінця в кінець їдальні і вів далі:

— Громоносцев хоче вчитися, але він не може вчитися. Він — людина морально нестійка. З цього вийде негідник, а освічений негідник у сто разів гірший за неосвіченого. Якщо праця його виправить — він зможе повернутися до книжок. Тому, повторюю, кращого виходу я не бачу. Далі… Інші мають бути покарані, і до них ми візьмемося своїми силами. Ви повинні самі виявити в своєму середовищі злодіїв… З цією метою ми вдамося — до остракізму…

Загуділа їдальня, зашуміла, як ліс осінньої ночі… Хтось закричав:

— Геть!

Хтось зашикав і криком же відповів:

— Правильно! Дайош остракізм!

Вікмиксор, який любив оригінальне, заліз у глибоку давнину, витягнув звідти остракізм і сказав: "Шкідці, ось вам захід соціального захисту, ось засіб від злодіїв, патент на який я, на жаль, узяти не можу, бо його вже взято дві з половиною тисячі років тому в Афінах…"

♦

Черговий вихователь Амебка нарізав шістдесят аркушів паперу й роздав їх по столах.

— Кожен повинен написати три призвіща, — сказав Вікмиксор, — прізвища тих, кого він вважає найнебезпечнішими. Той, хто матиме понад п'ять аркушів, переводиться з школи в інший заклад, більше трьох — дістає п'ятий розряд і літеру "З" (злодій), хто дістане більше, ніж один аркуш, — переводиться розрядом нижче від того, в якому перебуває тепер. Пишіть, але дивіться, будьте справедливі, не зводьте рахунків з недругами, не зганяйте злобу на невинних… Пишіть!..

Їдальня знову загула й одразу замовкла. Повільно заходили олівці по папері, заскрипів графіт… Сиділи, обдумували, ховали, затуляли рукою аркуші…

Написавши, кожен згортав аркушик у трубочку і віддавав черговому. Чергові відносили паперові "остракопи" до виховательского стола і складали у підготовлену для цієї мети скриньку. Нарешті, коли в скриньці зібралося рівно шістдесят аркушиків, Вікмиксор підвівся і сказав:

— Визначатимемо наслідки. Оберіть контролерів.

Контролерами обрали Курочку, Японця, Кібчика й Мамочку. Японець приніс із класу аркуш писального паперу та чорнило і сів поруч із Вікмиксором підраховувати голоси. Тоді Вікмиксор вийняв із скриньки перший аркуш…

Знову тиша, страшна й важка. Вікмиксор розгорнув аркушик і прочитав:

— "Громоносцев, Долгорукий, Устинович". Розгорнули другий аркушик. "Долгорукий, Громоносцев, Федулов" Розгорнули третій.

— "Долгорукий, Козлов, Петров".

Четверту записку їдальня зустріла моторошним сміхом: "Боюся писати — поб'ють".

Майже двадцять аркушів були незаповнені — певно, з тієї ж причини.

Закінчивши читання записок, Вікмиксор разом з контролерами почав підраховувати голоси. Результати були такі: Долгорукий — тридцять шість, Громоносцев — тридцять, Козлов — двадцять шість, Устинович — тринадцять, Безсовістин — сім… Старолипський дістав три голоси, Купець — два. Янкель і Пантелєєв — по одному.

Вікмиксор сказав:

— У Сільськогосподарський технікум переводяться не три чоловіки, а чотири. А саме — Долгорукий, Безсовістин, Громоносцев і Устинович. Козлов, як такий, що не підходить за знаннями до технікуму, переводиться у Тарасів або Митненку…

Козлов заплакав. "Тарасів" і "Митненка" були розподільники, звідки пряма дорога вела у лавру.

— Загальні збори закрито, — оголосив Вікмиксор.

Хлопці поплентались із їдальні.

Коли всі вийшли, за столом лишився тільки Циган. Він сидів, уткнувшись обличчям у складені руки, і схлипував.

♦

Через кілька днів" відбувся "перший випуск". Він: пройшов без помпи. За обідом Вікмиксор пом'якшеним тоном виголосив перед "випускниками" напутню промову. Всі примирилися з тим, що йдуть із школи — Долгорукий — тому, що звик мандрувати з місця на місце, Устинович — через вроджену байдужість, а Безсовістин навіть трохи радів, що його переводять у Сільськогосподарський технікум, бо любив селянське життя. Тільки Громоносцев до кінця лишався похмурий, ні з ким не розмовляв, і часто чули, як уночі він плакав…

Після обіду випускники, розпрощавшись із товаришами і халдеями, вирушили на Балтійський вокзал, до п'ятигодинного поїзда на Нарву. Проводжали їх Янкель, Пантелєєв, Японець і Дзе.

Йшли по Петергофському, потім повернули на Обвідний. Випускники, в одержаному з губвно "випускному" одязі — сукняних пальтах, штанях і гімнастерках, — несли на плечах мішки з білизною та іншим небагатим майном.

Громоносцев, оточений товаришами по класу, йшов позаду.

— Що, Колю, не хочеться їхати? — спитав Янкель.

Циган хвилину мовчав.

— Утечу! — вигукнув він раптом глухим голосом. — Слово честі, втечу… Не можу.

— Облиш, Циганок, — ласкаво промовив Японець. — Обживешся. Пиши частіше, і ми тобі писатимемо. Звичайно, іти звідси не хочеться, все-таки три роки пробули разом, але…

Далі Японець не міг говорити — щось застрягло в горлі.

Кожен намагався втішити Цигана, як міг.

На вокзалі випускників ждав Костолмед, який недавно повернувся з відпустки. Він посадив їх у вагон, вручив квитки і, попрощавшись, пішов у школу.

Проводжаючі лишилися до дзвінка у вагоні з випускниками. Коли на пероні продзвонив другий дзвінок, товариші переобнімались і перецілувалися один з одним. Громоносцев знову заплакав. Заплакали і Японець, і Пантелєєв.

— Щасливо! — крикнув Янкель, виходячи з вагона. — Пишіть!..

— Щасти вам! — повторили інші.

Поїзд рушив. Вигнанці сиділи мовчки. Говорити не було про що, згадувати про минуле було страшно й боляче, нового ще не було.

В купе було душно, пахло стеариновим нагаром і нафталіном. Стукотіли на стиках колеса, у вікні пливли берези, і здавалося, що не берези, а люди бігли, молоді жваві дівчата в білих мереживних сукнях.

РОЗКОЛ У ЦЕКА

Кіномрії. — Принципове питання. — Курильний конфлікт. — "День", — Бути чи не бути. — Розкол у Цека. — Боротьба за маси. — Перемир'я.

Вже година ночі. Шкідці, натомившись за день, сплять міцним і здоровим сном. У спальні тихо. Чути тільки рівне дихання тих, що сплять. У розчинені вікна вривається нічний вітрець і освіжає кімнату.

Всі сплять, тільки Льонька Пантелєєв та Янкель, мрійливо дивлячись у вікно, пошепки розмовляють. Сламникам не спиться. Їхні ліжка стоять якраз біля вікна, і прохолодне повітря освіжає та бадьорить гарячі тіла.

— Ну й погода, — зітхає Янкель.

— Так, погода чудова, — відповідає Пантелєєв.

Янкель хвилину мовчить і чухає голову, потім раптом несподівано каже:

— Ех, Льонько! Сказати тобі? Задумав я одну штуку!..

— Яку?

— Ти тільки не смійся, тобі скажу.

— Чого ж сміятися, — обурюється Пантелєєв. — Хіба ми з тобою не сламники?

— Правда, — каже Гришко. — Ми з тобою наче брати.

— Звичайно, брати. Ну?

— Що ну?

— Яку штуку?

— Є в мене, розумієш, одна мрія, — тихо каже Янкель, розчулено дивлячись на шматочок неба, що видніється з-за віконної рами. — Хочу я, брат, кіноартистом стати.

Пантелєєв здригається і швидко підводить голову над подушкою.

— І ти?

— Що — і ти?

— І ти про це мрієш?

— А хіба й ти? — здивувався Янкель, і Пантелєєв ніяково признається:

— І я. Тільки я хочу режисером бути. Артиста з мене не вийде. Я в Меизелінському пробував… Дикція у мене непідходяща.

— А в мене яка? Підходяща? — цікавиться Гришко, який має досить неясне уявлення про те, що таке дикція і з чим її їдять.

— У тебе — добра, — каже Пантелєєв. — Ти всі літери підряд вимовляєш. А я гаркавлю…

Навіть у темряві видно, як Льонька почервонів. Янкелеві стає шкода сламника.

— Нічого, — каже він, втішаючи друга, і, помовчавши, великодушно додає: — Зате я малювати не можу. Я — дальтонік.

Це важливіше за дикцію. Пантелєєв приголомшений. Хвилину він мовчить і міркує, потім питає:

— Руки тремтять?

— Ні, руки не тремтять, а я кольори погано розбираю. Не відрізняю, де червоне, де зелене. А взагалі, ти знаєш, це здорово, у нас з тобою спільна мрія.

— Ще б пак, — згоджується Пантелєєв. — Удвох легше буде. Адже я, ти знаєш, давно вже думав: як вийду з Шкіди, — так одразу в Одесу на кінофабрику. Попрошуся хоч в учні і вчитимусь на режисера.

— А мене візьмеш?

— Куди?

— В Одесу.

— Чудило. Я тебе не тільки в Одесу, я тебе на головну роль візьму.

— А які ти фільми ставитимеш?

— Ну, це ми ще подумаємо. Революційні, звісно…

— Як ото "Червоні дияволята"?

— Хе! Ще навіть кращі.

Янкель уже загорівся.

— А ти знаєш, це ж не так і складно все. Вийдемо з Шкіди, одержимо випускне і — гайда на південь. Ех, навіть подумати приємно! Сонце… пальми там усякі… виноград… Чорне море… Шиково заживемо, Льонько, га?

У Янкеля, який за все життя не виїжджай з Пітера далі Лігова й Петергофа, уявлення про південь дуже райдужне.