Республіка ШКІД - Сторінка 59

І навіть після того, як було відбито останній натиск ворога, вулиці міських околиць що були обплутані колючим дротом і завалені мішками з піском. Місто, яке стійко витримало блокаду, тільки починало оживати, приводити до ладу зруйновані і наскрізь проморожені будівлі, підбудовувати заводи, боротися з голодом і спекуляцією. Але чорний ринок — товкучка — все ще кишів усяким набродом — приїжджими мішечниками, маклаками, продавцями й скупниками краденого. І серед цього натовпу, що кипів, "як червиве м'ясо", шастали бездомні або такі, що відбилися від дому, діти, які з малих років проходили тут школу злодійства.

В гарячковій метушні товкучки металось і судорожно дихало приречене на загибель минуле.

Працюючи над своєю книгою, молоді автори розуміли — або, точніше, відчували, — що без цього фону часу їхній шкільний літопис був би набагато менш серйозний і значимий.

Але, по суті, не тільки в повісті, а й у самій школі, про яку в ній мовиться, можна простежити виразні прикмети часу. У Шкіді, як і за її стінами, ще боровся відживаючий старий побут з першими паростками нового. І зрештою нове взяло гору.

Про це переконливо говорять самі ж вихованці Шкіди.

Згадаймо лист Цигана і його ж слова, сказані в той час, коли він був уже не шкідцем і не учнем технікуму, а дорослою людиною, агрономом радгоспу: "Шкіда хоч кого виправить!"

Зустрічі колишніх шкідців, шляхи яких після випуску з школи розійшлися, чимось нагадують "ліцейські річниці", хоч буйна, вбога й голодна Шкіда так мало схожа на Царськосельський ліцей.

Зустрічаючися після недовгої розлуки, молоді люди, які вже вступили в життя, з інтересом оглядають один одного, ніби визначаючи на око, наскільки вони змінились і подорослішали, сердечно згадують відсутніх товаришів, свою незвичайну школу н її доброго, дивакуватого керівника, якого, зрештою, встигли узнати й по-справжньому полюбити.

Якби діяльність цієї школи була й справді тільки "педагогічною невдачею", її навряд чи згадували б добром колишні вихованці.

Але, мабуть, ще більше може сказати про Шкіду саме доля вирощених нею людей.

Недарма співали вони в своєму шкільному гімні:

Хоч нелегко нам іти –

Ми досягнемо мети:

Вийдемо у люди.

Серед колишніх вихованців Шкіди — літератори, вчителі, журналісти, директор видавництва, агроном, офіцери Радянської Армії, військовий інженер, інженери цивільні, шофер, продавець магазину, складач у друкарні.

Хіба це педагогічна невдача?

Однак заслугу перевиховування колишніх безпритульних і малолітніх злочинців не можна приписати повністю ні Вікмиксорові (хоча він і вклав у це всю душу), ні найкращим із його співробітників. Ніякими зусиллями не справилися б вони з непокірною, різнохарактерного і в той же час згуртованою вольницею, коли б на неї одночасно не впливали інші — більш могутні — сили.

Про те, що саме відіграло вирішальну роль у долі шкідців, можна дізнатися, прочитавши одне з оповідань Л. Пантелєєва.

Це оповідання, що називається "Американська каша", написано у формі відкритого листа до колишнього президента Сполучених Штатів Гувера, засновника АРА — Асоціації допомоги голодуючим.

Звертаючися до президента, Л. Пантелєєв каже:

"… Я в той час не був письменником. Я був тим самим голодуючим, яким ви допомагали.

Я був безпритульним, бродягою і в тисяча дев'ятсот двадцять першому році попав у виправний заклад для малолітніх злочинців. Я висловлююся вашою мовою, бо боюся, що ви мене не зрозумієте. По-нашому, я був соціально-запущеним і попав у дефективний дитбудинок імені Достоєвського…"

Певно, не сподіваючись на літературну обізнаність президента Гувера, Пантелєєв вважає за потрібне цілком серйозно пояснити:

"… Достоєвський — це такий письменник. Він уже вмер".

А потім веде далі:

"У цьому будинку нас жило шістдесят чоловік. Гарний був час.

Для вас — тому, що тільки недавно закінчилася світова війна і ваша країна з апетитом поїдала і перетравлювала воєнні прибутки…

Для нас цей час був гарним тому, що вже закінчувалася громадянська війна і наша Червона Армія поверталася додому з переможними піснями, хоча й у рваних опорках. І ми теж бігали без чобіт, ми ледве прикривали свою наготу ганчірками і писали диктанти й задачі олівцями, які рвали напір і ламалися на кожній комі. Ми голодували так, як нс голодують, мабуть, ваші вуличні собаки. І все-таки ми завжди всміхалися. Бо цілюще повітря революції замінювало нам і кисень, і калорії, і вітаміни…"

Далі, в "Листі до президента" розповідається, як у благодійній їдальні АРА хтось перекреслив хімічним олівцем навхрест обличчя Гувера, що самовдоволено дивився з портрета, і під портретом написав: "Old devil" ("Старий диявол").

Сталося це незабаром після того, як на американському пароплаві "Old devil", що стояв у петроградському порту, офіцер у кашкеті з золотими зірками жорстоко побив кухаря-негра, котрий кинув шкідцям з борту якийсь пакетик.

Хто саме перекреслив портрет Гувера чорнильним олівцем, ні автор "Листа до президента", ні його тодішні товариші не знали, але на грізне запитання: "Хто це зробив?" усі вони, не змовляючися, встали з-за стола і хором відповіли: "Я!"

За цю історію їх вигнали з їдальні АРА, позбавили американської шоколадної каші, маїсового супу, какао й білих булок, а заодно й відпустки на цілих два місяці.

"Знову ми сьорбали несмачний ріденький суп з мороженою картоплею. Знову жували ми хліб з кофейної гущі. І знову й знову ми набивали свої шлунки кашею, в якій було більше каміння, аніж цукру чи масла…"

Вихованці школи для дефективних, які так довго не визнавали ніяких законів і не були в злагоді з міліцією та карним розшуком, відчували себе, однак, радянськими громадянами, дітьми революції.

Часто вони запитували Вікмиксора:

"— Вікторе Миколайовичу, чому у нас у школі не можна організувати комсомол?

Вікмиксор хмурив брови й відповідав, розтягуючи слова:

— Дуже просто… Наша школа дефективна, майже з тюремним режимом, а в тюрмах і дефективних дитбудинках осередки комсомолу організовувати не дозволяється… Вийдете з школи, рівноправними громадянами станете — можете і в комсомол, і в партію записатися".

Хлопці довго й настійливо просять Вікмиксора дати їм учителя політграмоти, але після кількох невдалих гастролей дуже сумнівних викладачів самі вирішують організувати гурток, щоб вивчати політграмоту й марксизм. Збираються по ночах у дров'яному сараї або в коридорі вогкого напівзруйнованого будинку. В жовтому світлі недогарка Єонін, на прізвисько Японець, трохи більш обізнаний у галузі політики, ніж інші шкідці, читає їм доповіді про з'їзд комсомолу, про конгрес Комінтерну.

Збори ці оточені романтичною таємницею, і паролем для учасників стають приказки з жаргону картярів і кримінальників:

"— Чотири збоку! Вашим край".

Або:

"— Гроші ваші! Будуть наші!"

Про нічні зборища стало нарешті відомо всюдисущому Вікмиксорові. Як і в багатьох інших випадках, він зумів вчасно підхопити й спрямувати в нове русло витівку шкідців. За його порадою, замість "підпільного комсомолу" було організовано в школі відкритий гурток, якому дали назву "Юний комунар", скорочено — Юнком.

На перших порах юнкомцям довелося витримати шалений опір шкідської орди, та й самі вони неодноразово зривались. І все-таки юнком зрештою став силою, на яку вже не могли не зважати найзакореніліші призвідці бешкетів та крадіжок.

В задушливу й затхлу атмосферу школи для неповнолітніх злочинців проникло те "цілюще повітря революції", про яке так гарно говорить у своєму оповіданні Л. Пантелєєв.

Закінчивши повість, юні автори "Республіки Шкід" віднесли свій рукопис, на якому ще не висохло чорнило, у Відділ народної освіти, а звідти його було переслано в редакцію дитячої та юнацької літератури Держвидаву.

Це був час, коли наша нова книга для дітей тільки створювалася. Від старої, дореволюційної літератури в дитячій бібліотеці збереглося небагато книжок, які створили свого часу класики. Потрібні були нові теми й нові люди.

І ці люди прийшли. Один за одним з'явилися в ті роки письменники, інші відомі в нашій країні: Борис Житков, М. Ільїн, Аркадій Гайдар, В. Біанкі та інші. Майже всі вони були хрещениками ленінградської редакції і брали дуже активну участь у її роботі — обговорювали разом з редакторами рукописи та плани майбутніх видань. На шостому поверсі ленінградського Будинку книги завжди було людно. Сиділи на підвіконнях і на столах, до хрипоти сперечалися, весело жартували.

Але все це зовсім не перешкоджало напруженій роботі редакції. Я не помилюся, коли скажу, що майже кожна книга, випущена дитячим відділом Держвидаву, ставала подією. Досить згадати "Морські історії" Житкова, "Розповідь про великий план" і "Гори та люди" Ільїна, "Лісову газету" Біанкі, "Від моря й до моря" та "Військових коней" Миколи Тихонова, "Пригоди Буратіно" Олексія Толстого, "Штурм Зимового" Савельєва і багато іншого.

Такою подією стала й "Республіка Шкід".

Співробітники редакції та близькі до неї літератори (а серед них були відомі тепер письменники Борис Житков, Євген Шварц, Микола Олейников) читали разом зі мною цей товстий рукопис і про себе, і вголос. Читали й перечитували. Усім було ясно, що ця книга — явище значне й нове.

Слідом за рукописом до редакції прийшли і самі автори, перший час небалакучі і похмурі. Вони, звісно, раділи, що їх привітно зустріли, але не дуже охоче погоджувалися вносити будь-які зміни в свій текст.

Пам'ятаю, як нелегко було мені переконати Л. Пантелєєва переробити розділ, що різко виділявся за стилем, написаний чомусь ритмічною прозою. Мабуть, у цьому проявилася примха молодості, а може, й мимовільна данина недавній, хоч вона вже й відійшла в минуле, літературній моді.

Я вважав, що чіткий, майже віршований ритм одною з розділів найменше відповідає характерові документальної повісті. Зрештою автор погодився зі мною і переписав розділ "Льошка Пантелєєв" заново. У новому варіанті він став чи не найкращим розділом книги.

І ось нарешті "Республіка Шкід" вийшла в світ. Уся редакція з інтересом ждала відгуків преси та читачів.

Незабаром з бібліотек почали надходити відомості, що повість читають запоєм, беруть нарозхват. Співчутливо зустріли її й письменники, і багато хто з педагогів.