Республіка ШКІД - Сторінка 7

А він стояв, усміхався, гладив рукою похилені голови.

Хтось схлипнув під напливом почуттів, хтось повторив це хлипання, і враз усі заплакали.

Янкель кріпився, але зненацька відчув, як сльози мимоволі побігли з очей, і дивно — зовсім не було соромно за ці сльози, а навпаки, стало легко, ніби разом з ними зникав десь увесь тягар покарання.

Вікмиксор мовчав.

Гришкові раптом захотілося показати своє обличчя завідуючому, показати, що воно в сльозах і що сльози ці справжні, як справжнє каяття.

У пориві він задер голову і ще більше розчулився.

Вікмиксор — гроза шкідців, Вікмиксор — суворий завідуючий школою — теж плакав, як і він, Янкель, шкідець…

Так просто й несподівано закінчилася справа про тютюн японський — перша серйозна справа в історії республіки Шкід…

МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА З-ПІД СМОЛЬНОГО

Маленька людина. — На Канонерський острів. — Шкіда купається. — Гутен таг, камераден. — Бісквіт із Гамбурга. — Ідея Вікмиксора. — Гімн республіки Шкід.

У дефективної республіки Шкід з'явився шеф — портові робітники.

Торгпорт спочатку допоміг грошима, на які купили підручники і деякі продукти, потім портовики привезли дров, а коли настало літо, дали дитбудинкові Канонерський острів і територію порту для екскурсій та прогулянок.

Прогулянки туди для Шкіди були святом. Збиралися зранку і проводили в порту цілий день, і тільки пізно ввечері, задоволені, але стомлені, поверталися під склепіння старого будинку на Петергофському проспекті.

Звичайно, підготовка до подорожі на острів поглинала всю увагу шкідців. Вони бігали, метушилися, одні забирали з гардеробної пальто, другі впаковували кошики з їством, треті метушилися просто так, бо на місці не сиділося.

Тож не дивно, що одної неділі, коли Шкіда рихтувалася до чергового походу в порт, хлопці зовсім не помітили, як хтозна-звідки несподівано появилася маленька дитяча постать у сірому, досить потертому пальтечку і шапочці, схожій на млинець.

Він — цей маленький, непомітний чоловічок — здивовано поглядав на метушню і шморгав носом. Потім, щоб не заштовхали, прихилився до груби та й завмер у куточку, придивляючись до тих, що метушилися навколо.

Тим часом хлопці вишикувалися по двоє і ждали команди виходити на вулицю.

Вікмиксор востаннє обійшов ряди і тільки тоді помітив маленьку постать, що притулилася в куточку.

— Ага, Єонін, іди-но сюди. Стань у задні ряди. Хлопці, це новий вихованець, — звернувся він до вишикуваної Шкіди, показуючи на новачка.

Хлопці подивилися на нього й одразу забули про його існування.

Школа рушила.

Вийшли на вулицю, по-недільному веселу, пожвавлену. З усіх боків, як горобці, цвірінькали торговки насінням, блищали нагріті сонцем панелі. До порту було далеченько, але бадьоро настроєні шкідці йшли швидко, і незабаром перед ними заскрипіли й розчинилися високі сипі ворота Торгового порту.

Одразу повіяло прохолодою і простором. Попереду блищала вода Морського каналу, якась особлива, бурхливіша, вкрита більшими хвилями, ніж вода Обводного або Фонтанки.

Незважаючи на неділю, порт працював. Біля присадкуватих, широких, мов кити, пакгаузів метушилися вантажники, звалюючи мішки з зерном. Від руху вітру тонкий шар пороху безупинно сріблився в повітрі.

Далі, впритул до берега, стояв німецький пароплав, який прибув з паровозами.

Шкідці спробували прочитати назву, але вона була довга, насилу розібрали — "Гамбургер Обербюргермейстер".

— Ну й слівце. Язик поламаєш, — здивувався Мамочка, учень, який нещодавно прийшов до Шкіди.

Мамочка — це було його прізвисько, а прозвали його так за постійну приповідку: "Ой мамочки мої".

"Ой мамочки" поступово перетворилося на Мамочку і так залишилося за ним.

Мамочка був одноокий. Друге око йому вибили в бійці, тому він завжди носив на обличчі чорну пов'язку.

Незважаючи на свою ваду, Мамочка, виявилося, був дуже задирливий і моторний хлопець, і його скоро полюбили:

Ось і тепер Мамочка не стерпів, щоб не показати язика німецькому матросові, який стояв на палубі.

Той, проте, не образився і, добродушно всміхнувшись, крикнув йому.

— Драсте, комсомол!

— Ого! Холера! По-нашому розмовляє, — здивувалися хлопці, але зупинятися було ніколи. Всі поспішали на острів, сонце вже нагріло повітря, хотілося купатись.

Швидко пройшли під величезним краном, який скрипів і гудів від натуги, і, вже здалеку оглянувшись, побачили, як гігантська стальна лапа повільно схилилась, ухопила за хребет новенький німецький паровоз і безшумно підняла його в повітря.

У човнах переїхали через канал і заглибились у зелень, — як звичайно, йшли в самий кінець Канонерського, туди, де острів перетворюється на довгу вузьку дамбу.

Спека давалася взнаки. Обличчя хлопців уже блищали від поту, коли нарешті Вікмиксор дозволив зробити привал.

— Ура-а-а! Купатися!

— Купа-а-атися!

Кам'янистий схил одразу вкрився голими тілами. Море, здавалося, ледь дихало, вітру не було, але вода біля берега тривожно хвилювалася.

Звідкілясь накочувалися вали і з шумом обрушувались на каміння.

У воду залазити було важко, бо хвиля швидко викидала купальників на каміння. Та хлопці вже приловчилися.

— Ану, хто розпалює! Починай! — вигукнув Янкель, ляпаючи себе по голих стегнах.

— Розпалюй!

— Дай я. Я розпалю, — вискочив уперед Циган. Став скраю, почекав, поки підійшов крутий вал, і пірнув просто у водяний горб.

За хвилину він уже плив на хвилях, які підкидали його.

Одне за одним зникали у хвилях тіла, щоб через хвилину-дві виринути десь далеко від берега, на мілині.

Янкель залишився останній і вже хотів пірнути, коли це раптом помітив новачка.

— А ти чого не купаєшся?

— Не хочу. Та й не вмію.

— Купатися не вмієш?

— Авжеж.

— Ну й ну, — щиро здивувався Черних. Потім подумав і сказав: — Усе одно роздягайся і лізь, а то хлопці засміють. Та ти не бійся, тут мілко.

Єонін неохоче роздягнувся і поліз у воду. Незважаючи на свої чотирнадцять років, він був худенький, слабенький, і рухи в нього були якісь незграбні та вайлуваті.

Двічі Єоніна викидало на берег, але Янкель, що плавав поблизу, підбадьорював:

— Нічого. Це з незвички. Коли найде хвиля, ти вчепися міцніше за каміння.

Потім стало йому нудно возитися з новачком, і він поплив за іншими.

На мілині хлопці відпочивали, валялися на піску й знущалися з Вікмиксора, який плавав, за шкідським визначенням, "по-бабському".

Час летів швидко. Якось непомітно берег знову вкрили тіла.

Хлопці накупалися вдосталь і тепер просили їсти. Роздали хліб і по шматку масла.

Тоді Янкель знову згадав про новачка і, надумавши поговорити з ним, став шукати хлопця, але Єоніна ніде не було.

— Вікторе Миколайовичу, а новачку дали хліб? — спитав він швидко.

Вікмиксор зазирнув у зошит і відповів заперечно.

Тоді Янкель, узявши порцію хліба, подався розшукувати Єоніна.

І дуже здивувався, побачивши перед очима таку картину. За кущами на протилежному боці дамби сидів новачок, а з ним двоє німецьких моряків.

Найдивовижніше, що всі троє жваво розмовляли по-німецьки. Причому новачок шкварив чужою мовою так само вільно, як і російською.

"Ого!" — з мимовільним захопленням подумав Янкель і вискочив із-за куща.

Німці здивовано оглянули нового пришельця, потім привітно почали всміхатися, закивали головами й запросили Янкеля сісти, пояснюючи запрошення жестами. Янкель, щоб не осоромитися, напружив усю свою пам'ять і нарешті, зібравши кілька підхожих слів, які він чув на уроках німецької мови, галантно вклонився й мовив:

— Гутен таг, дейтчлянд камераден.

— Гутен таг, гутен таг, — знову всміхнулися німці, але Янкель уже більш нічого не міг сказати, бо, передавши хліб новачкові, помчав назад. Там він, скорчивши невинну міну, підійшов до завідуючого.

— Вікторе Миколайовичу, а як по-німецьки буде… Ну, скажімо: "Товаришу, дай мені цигарку?"

Вікмиксор добродушно всміхнувся:

— Знаєш, не пам'ятаю. Спитай у Елли Андріївни. Вона в будці.

Янкель одійшов.

Еланлюм справді сиділа в маленькій напіврозваленій альтанці на протилежному березі острова. Вона прийшла пізніше за дітей і, викупавшись осторонь, тепер відпочивала.

Янкель повторив запитання, але Еланлюм зиркнула на нього:

— Навіщо це тобі?

— Так. Хочу попрактикуватися в розмовній німецькій мові.

Еллочка хвилину подумала, потім сказала:

— Камераден, бітте, гебен зі мір айне цігаретте.

— Спасибі, Елло Андріївно! — вигукнув Янкель і помчав до німців, намагаючись не розгубити по дорозі німецькі слова.

Там він ще раз вклонився і повторив фразу. Німці засміялись — вийняли по сигареті. Янкель узяв обидві і пішов, цілком задоволений своїми практичними заняттями.

На березі він витягнув сигарету й закурив. Запашний тютюн лоскотав горло. Відчувши незвичний запах, хлопці оточили його.

— Де взяв?

— Сигарети курить!

Але Черних промовчав і тільки розповів про новачка й про те, як здорово той розмовляє по-німецьки.

Проте хлопці вже розшукали німців. Поодинці вся Шкіда незабаром зібралася навколо моряків.

Єонін виступав у ролі перекладача.

Він перекладав і запитання хлопців, і відповіді німців.

А запитань у хлопців було багато, і найрізноманітніші. Чому провалилася в Німеччині революція? Чи є в Німеччині дитячі будинки? Чи є там безпритульні? Чи вивчають в німецьких школах російську мову? Чи траплялося морякам бувати в Африці? Чи бачили вони крокодилів? Чому вони курять не цигарки, а сигарети? Чому німці терплять у себе капіталістів?

Моряки пихтіли, сопіли, але відповідали на всі запитання.

Хлопці так захопилися розмовою, що навіть не помітили, як підійшли завідуючий і німка.

— Ого! Та тут гості, — почувся голос Вікмиксора.

Еланлюм відразу заторохтіла по-німецьки, широко всміхаючись. Хлопці нічого не розуміли, але сиділи і задоволено роздивлялись іноземців, а старші вважали за свій обов'язок ближче познайомитися з новачком, який виявив таку незвичайну обізнаність з німецькою мовою.

— Де це ти навчився так здорово розмовляти? — спитав його Циган.

Єонін усміхнувся.

— А там, в Очаківському. Люблю німецьку мову, ну й вчився. І сам учив — за самовчителем.

— А що це за "Очаківський"?

— Інтернат. Раніше, до революції, він так називався. Він міститься під Смольним. Звідти мене й перевели до вас.

— За бузу? — серйозно спитав Горобець.

Новачок помовчав. Усміхнувся. Потім загадково відповів:

— За все… І за бузу теж.

Поступово розговорилися.