Революція - Сторінка 2

Ні прохання, ні вмовляння з ганку ніяк на неї не впливали, і Бес послала дівчинку, щоб та попросила її не рвати маківок. А жінка спокійнісінько робила своє далі. Тоді Бес, незважаючи на спеку, сама пішла до неї. Жінка, не перестаючи рвати квіти, почала сперечатися з Бес, заперечуючи її права на володіння, вимагаючи підтвердження їх фактами й документами. При цьому вона все рвала квітки, не пропускаючи ні однісінької. Це була висока і надто кремезна гергела, а Бес — звичайна собі жінка, що нікому не вміє дати здачі кулаками. Грабіжниця рвала й далі, аж поки набрала повні руки, потім сказала: "На все добре", — і велично пішла собі геть.

— Ну й зіпсувалися люди за останні роки, — стомлено сказала Бес увечері, коли ми сиділи з нею в бібліотеці.

А назавтра я вже був ладен погодитися з нею.

— Якісь жінка й дівчинка простують до маківок, — сказала мені наша служниця Мей. Я вийшов на ганок і почекав, поки вони надійдуть ближче. Вони промайнули поміж соснами, вийшли в поле, і коли вирвали з корінням перші маківки, я гукнув їм. До них було так футів із сотню. Обидві, почувши мій голос, оглянулися й подивились на мене.

— Прошу вас, не рвіть маківок, — попросив я їх. З хвилину вони постояли; потім жінка щось шепнула дівчинці, і обидві, немов по команді, нахилилися, і далі роблячи своє. Я загукав щосили, але вони обоє як оглухли. Тоді я так закричав, що дівчинка, здається, завагалася. Але жінка, все рвучи квіти, тихцем підбадьорювала малу.

Я пригадав про свисток, яким деколи кликав свого небожа Джонні. Це така жахлива річ, що нею можна б і мертвого підняти з могили, однак скільки я не свистів у нього, зігнуті спини не випростовувалися. З чоловіками то інша річ, але битись навкулачки з жінотою — це вже мене не приваблювало. І все ж цю жінку, що підбурювала дівчинку на злочин, я з радістю б відлупцював.

Я збігав у бунгало й схопив свою рушницю. Розмахуючи нею і страшенно лаючись, я кинувся на грабіжниць. Дівчинка заверещала й утекла в соснину, але жінка спокійно собі рвала квіти й далі, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Я сподівався, що, побачивши мене, вона почне втікати, тому незворушність її поведінки мене ошелешила. Це ж бо так: я мчу полем, наче дикий буйвіл, на жінку, яка й не думає сходити мені з дороги. Відчуваючи безглуздість своєї поведінки, я сповільнив свій біг.

Кил її між нами лишилося кроків десять, жінка випросталася і згорда поглянула на мене. Я зупинився і почервонім як рак. Може, я й справді її злякав (я деколи хочу переконати себе в цьому), а може, їй стало мене жаль, мло в усякому разі вона спокійно, ба навіть велично пішла собі геть, несучи в руках жовтогарячі й золотаві маки.

Після цього я вже ніколи не псував собі легенів, а вдавався до рушниці. Я зробив також деякі узагальнення. Приміром, що жінки, грабуючи, користуються перевагами своєї статі. Чоловіки більш схильні поважати чужу власність, ніж жінки, а жінки менш за чоловіків бояться зброї. Отож завоювати стільки земель ми змогли завдяки своїм матерям. Ми, англосакси, — раса сухопутних і морських розбійників, і це не диво, коли нас вигодували своїм молоком такі жінки, як ті, що бешкетять на моєму полі.

А грабунок не припинявся. Ані свисток, ані рушниця нічого не могли вдіяти. Городяни були сміливі й безстрашні, та ще я помітив, що вони дуже полюбили "приходити ще раз". Яка з того користь, коли їх проганяли i щоразу дозволяли їм брати собі те, що вони нарвали? Коли проганяєш одну й ту ж людину вдруге й утретє, то дуже кортить побити її до крові. А коли когось опановує таке кровожерне почуття, його доля неприваблива — він опиняється на краю безодні. Не раз ловив я себе на тому, що несвідомо підкидав рушницю, аби підстрелити нещасних порушників закону. А вві сні я вбивав їх найрізноманітнішими способами і вкидав трупи в ополонку. Що не донь мене охоплювало все дужче бажання стрельнути хоча б їм по ногах, і з кожним днем я відчував, що зі мною буде щось не гаразд. Мені ввижалися шибениця й зашморг у мене на шиї — таке сумне майбутнє, що його соромитимуться й жахатимуться мої діти. Я став уже боятися за самого себе, і стурбована Бес потайки вмовляла моїх друзів, щоб ті переконали мене поїхати відпочити. І от саме в цей момент мені майнула рятівна думка: треба ж відбирати! Якщо їхні напади будуть безрезультатні, то й нападів не буде.

Перший після цього з'явився на моєму полі чоловік. (І чекав на нього… Яка радість! Та це ж іде саме отой І Прийди-ще-раз, самовпевнений від попередніх своїх успіхів. Я недбало перекинув рушницю через ліву руку й рушив до нього.

— Дуже мені прикро турбувати вас через оці маківки, — звернувся я дуже ввічливо, — але, розумієте, вони мені самому потрібні.

Він подивився на мене, не мовивши й слова. Це мала бути чудова картина, чисто як у театрі. Тримаючи рушницю напоготові, виголошуючи своє чемне прохання, я почувався так, наче це не я, а Блек Барт, Джее Джеймс, Джек Шепард, Робін Гуд і багато-багато інших розбійників.

— Ану, ану, — мовив я трохи гостріше, — так, як мало б насувати до нагоди. — Мені прикро, що чиню вам неприємність, але, повірте, мені самому ці маківки потрібні.

Я наче знічев'я перекинув рушницю в праву руку й посміхнувся. Це його переконало. Не кажучи й слова, він простяг квіти мені, а сам задріботів до плоту, але це вже не була давнішня його безтурботна хода, і він уже не нахилявся дорогою, щоб зірвати якусь маківку. Востаннє тоді я бачив цього Прийди-ще-раз. І з очей його було помітно, що я йому не сподобався, і навіть його спина, скільки мені її було видно, виразно не схвалювала моєї поведінки.

Відтоді наше бунгало поринало в маківках. Всі вази, глечики були запорожнені ними. На всіх карнизах, в усіх геть кімнатах пашіли квіти. Величезні букети я дарував своїм друзям, а любі городяни приходили і наривали їх для мене знов і знов.

— Посидьте хвилинку, — кажу я гостеві, що вже зібрався йти додому. І ми сідаємо з ним на затіненому ганкові, а бідолашні городяни аж потіють, рвучи мені квіти під палючим сонцем. Коли в них у руках уже досить моїх жовтих улюбленців, я йду до них з рушницею в руках і звільняю їх від цього тягаря. Таким чином я переконався, що нема лиха без добра.

Та хоч відбирав я квіти успішно, але одне я забув — тих городян дуже й дуже було багато. Забереш в одних — вони не приходять, але ж приходять інші. От і постало переді мною титанічне завдання — переконати всіх городян у тому, що напади на моє поле нічого їм не дадуть. Забираючи в них квіти, я спочатку намагався пояснити їм причину такої своєї поведінки, та скоро облишив це. Даремно я трудив голос. Нічого вони не годні були зрозуміти. Одній жінці, яка натякнула На мою, мовляв, скнарість, я пояснив:

Люба пані, нічого ж лихого я вам не зробив. Але якби я не беріг цих маківок вчора й позавчора, то їх би і і рвали міські орди тоді чи ще й раніше, і ви сьогодні, прийшовши сюди, навіть і не побачили б їх. Маківки, яких вам не можна рвати сьогодні, це ті самі, яких я нікому не дозволяв рвати вчора й позавчора. Отже, як бачте, ви нічого не втратили.

— Але ж сьогодні вони ще е, — відмовила вона, ласо споглядаючи їхню красу та велич.

— Я вам заплачу за них, — сказав мені якось один добродій. (Я саме полегшив його на цілий сніп). Не знаю й сам чому, але я засоромився. Мабуть, просто його слова нагадали мені, що мої квіти можуть давати не лише естетичну насолоду, але й фінансову. Боячись, що мене можуть запідозрити в чомусь лихому, я стиха промовив:

— Я не продаю своїх маківок. Але оці зірвані можете взяти.

Та не минуло й тижня, як той самий чолов'яга прийшов знову.

— Я вам заплачу за них, — сказав він.

— Добре, платіть. Двадцять доларів, будь ласка, — відповів я.

Він витріщився на Мене здивовано і мовчки й сумовито поклав квіти долі.

Але, як і завше, найбезсоромнішою виявилась жінка… Коли я не захотів брати гроші, а вимагав повернути вирвані красуні, ця жінка відмовилася віддати мені їх.

— Як же, я їх рвала, витрачала час. А час — це гроші. Отож заплатіть мені за втрачений час, тоді одержите квіти, — заявила вона.

її щоки так і пашіли обуренням, а обличчя, до речі, Гарненьке, було суворе й рішуче. Та все ж я — горянин, з вона — жінка-городянка, і хоч не хотілося б заходити в деталі, та все ж скажу, що цей букет маківок прикрасив ним бунгало, а жінка пішла без нічого. Що не кажіть, а маківки ж були мої.

— Хіба це ваші, це божі маківки, — сказала одна молоці радикалка, найкращі демократичні почуття якої було ображено, коли вона побачила, як я виганяю городян зі і його поля. І вона аж два тижні смертельно мене ненавиділи. Я відшукав її і все пояснив, все до крихітки. Розповів усе про маківки, як Метерлінк[8] розповів нам про життя бджіл. Я розглянув питання з погляду біології, психології та соціології, висвітлив його з етичного й естетичного боку. Я аж розгарячкувався, ревно жадаючи її переконати. І коли я скінчив, вона ніби й погодилася зі мною, але в глибині душі я чомусь переконаний, що це вона вдала із співчуття.

Щоб мати якусь розраду, я йшов до друзів. Розповідав їм історію маківок. Та вона, здається, не дуже їх цікавила. Я обурювався. Вони дивувалися з моєї поведінки, і навіть ображалися і цікаво поглядали на мене.

— Недобре тільки те й робити, що лаятися через оті маківки, — казали вони. — Це вам не личить.

Від цих друзів я тікав до інших. Хотів виправдатися. Справа ставала життєво важливою: я мусив довести, що маю рацію. Я відчував, що треба все пояснити, хоч добре знав, що той, хто це робить, — пропаща людина. Я переповідав історію маківок знов і знов. Пригадував найменші дрібниці, доповнював її новими деталями. Я договорювався аж до хрипоти, а тоді бачив, що всім це набридло. Вони, для годиться, говорили заспокійливі дурниці, що зовсім не стосувалися цієї справи. Мене брав гнів, і я тікав від них усіх.

І ось лежу я в бунгало, чекаючи на випадкових гостей. Починаючи з ними розмову, я непомітно переходжу до своєї улюбленої теми і слідкую за їхніми обличчями, чи не з'являться там перші ознаки несхвалення: тоді я виливаю їм на голови всю свою лють. Годинами сперечаюсь я з кожним, хто не погоджується зі мною. Я став схожий на того мопассанівського старого[9], який підняв із землі обривок шворки: безупинно пояснюю, а ніхто не розуміє.