Римські оповідання (збірка) - Сторінка 5

На саму згадку, що ми стільки натерпілись, а наслідку ніякого, мене охоплював відчай.

— Слухай, уже пізно, — мовив я дружині, — я більше не можу. Вирішуймо щось.

Вона роздратовано відповіла:

— Але ж то твоя кров... Ти хочеш кинути його десь у підворітні, як ото жбурляють тельбушки котам.

— Та ні, — заперечив я, — але деякі речі треба робити не роздумуючи, або взагалі не роботи.

Вона промовила:

— Ти й справді боїшся, що я передумаю і понесу дитя додому... Всі ви, чоловіки, підлі.

Я збагнув, що зараз не варто перечити їй, тож стримано відповів:

— Я розумію тебе... але ж вваж сама: прикро, що воно йде від нас, та все ж краще, ніж мучитись на Тормаранчо в кімнаті без кухні, без вбиральні поблизу, серед тарганів узимку та мух улітку.

Вона промовчала.

Не відаючи, куди йти, ми подалися вулицею Націонале, піднімаючись до Башти Нерона. Трохи далі, внизу, я помітив узвіз, зовсім опустілий і з сірою закритою машиною перед брамою; я підскочив до автомобіля, потягнув ручку — дверцята відчинились.

— Хутчій, це слушна нагода... Клади її на сидіння, ззаду, — поквапив я дружину.

Вона послухала, поклала дитину на заднє сидіння, і я зачинив дверцята. Все це сталося за якусь мить, так що ніхто й не помітив. Я взяв дружину під руку, і ми побігли у напрямку площі Квірінале.

Безлюдна площа майже потопала в темряві, хіба що біля будинків горіло кілька ліхтарів, а по той бік перил висявав, вечірній Рим. Дружина підійшла до фонтана, опустилась на лавку і, одвернувшись від мене, ні сіло ні впало вдарилася в сльози.

— Що з тобою? — стривожився я.

— Тепер, коли я його покинула, відчуваю якусь утрату, ніби чогось не вистачає отут, біля грудей, де воно тулилося.

— Ну, це зрозуміло, воно пройде, — заспокоїв я її.

Вона стенула плечима і все плакала.

Зненацька плач її вщух, як ото вщухав дощ на вулиці, коли подує вітер. Вона підвелась і, розлючена вкрай, показала на один із тих палаців:

— Зараз піду до самого короля і доб'юся, щоб мене пустили до нього. І все йому скажу.

— Стривай! — вигукнув я, схопивши її за руку. — Ти що, збожеволіла? Не знаєш, що короля давно вже нема?

— А мені байдуже! Поговорю з тим, хто сидить на його місці... Хтось там та буде.

Одне слово, вона зібралась бігти до тієї брами і хто зна, якого розколоту наробила б, якби я розпачливо не мовив:

— Слухай, я передумав:.. Вернімося до тієї машини і заберемо дитину... тобто хай буде з нами. Хіба не все одно — дитиною більше чи менше.

Ця думка відразу витіснила їй з голови короля.

— А чи ще вона там? — вимовила вона і метнулася до вулички, де стояла сіра машина. — Аякже,— відповів я,— адже й п'яти хвилин не пройшло.

Машина справді ще стояла. Але саме тоді, коли дружина простягла руку до дверцят, літній чоловік, низький, самовпевнений, вийшов з воріт і гукнув:

— Агов! Що вам треба в моїй машині?

— Своє беру! — відповіла дружина і нахилилась до сповитої дитини на сидінні: Але той наполягав:

— Що вам треба?.. То моя машина... Зрозуміло? Моя!

Ви б побачили мою дружину. Випроставшись, вона вимовила:

— Та чого ти заметушився?! Не бійся, ніхто в тебе нічого не бере. Мені плювати на твоє авто! — І вона справді плюнула на дверцята.

— А, вузлик... — зніяковіло почав був той.

— Не вузлик... а мій син... Дивись.

Вона розкрила личко немовляти і продовжувала:

— Мій синочок любий. А ти з дружиною такого не сотвориш, хоч би ще раз на світ народився. І не торкайся мене, а то покличу поліцію, скажу, що хочеш забрати мого синочка.

Словом, вона наговорила йому, стільки, що той бідолаха, роззявивши рота, почервонів увесь, наче то він у всьому винен. А тоді неквапливо відійшла і догнала мене у провулку за рогом.

БЕЗДОГАННИЙ ЗЛОЧИН

Щоразу, познайомившись з якоюсь дівчиною, я знайомив з нею і Рігамонті, а він, дужчий за мене, завжди відбивав її. Робив я це, може, щоб показати, що й мені щастить на жінок, а може, й тому, що не помічав за ним нічого поганого. Все ж я мало зважав на ту його підступність і мав його за друга.

Усе було б гаразд, якби він робив те делікатно, не так відверто. Але мій приятель поводився аж надто зухвало, наче б мене й не існувало. Бувало, почне залицятись до дівчини при мені або призначає побачення знову ж таки при мені. Звісно, в таких випадках завжди поступиться вихована людина, але йому хоч би що — знай робить своє. Я ж змовчував, щоб при дівчині не затівати сварки.

Раз чи двічі я протестував, але несміливо, бо не вмію виказувати своїх почуттів, і хоч усе в мені кипить, зовні я лишаюся спокійний; ніхто й не здогадається, що в мене на душі. А знаєте, що він відказав:

— Нарікай на себе, а не на мене! Дівчина воліє бути зі мною, отже, я вмію краще догодити!

То була правда, як і те, що він дужчий за мене. Але справжній приятель ніколи не стане відбивати твоєї дівчини.

Словом, після того, як він чотири чи п'ять разів пожартував отак, я настільки зненавидів його, що в барі, де ми разом працюємо, намагався завжди ставати боком або зовсім відвернутись, щоб тільки не бачити його, Тоді я майже не думав про ту кривду, яку вів заподіяв мені, а коли й дивився на нього, то ловив себе на тому, що не можу зносити його взагалі.

Я ненавидів його обличчя, грубе та тупе, з низьким лобом, маленькими оченятами та гачкуватим носом, повними, трохи надутими губами. Ненавидів його волосся, чорне та лискуче, що спадало гривою вздовж скроней. Огидними були й волохаті руки, коли він порався біля кавоварки. Та найбільш відразливим видавався мені його ніс: блідий, ніздрюватий, дугастий, здоровезний, що стирчав на червоному обличчі, мов обтягнута шкірою кістка. Так і хотілося заїхати кулаком у ту носяру, щоб аж хруснув. Та це були тільки марення, бо сам я малий, миршавий, а Рігамонті міг розчавити мене одним пальцем.

Сам не знаю як, але дійшло до того, що я надумав його вбити. Може, думка ця зародилася того вечора, коли ми з ним дивились американський фільм "Бездоганний злочин". Я, власне, не хотів вбивати його насправді, а тільки намагався уявити собі, як би я це зробив. Мені подобалося думати про вбивство перед сном, уранці, перш ніж встати з постелі, навіть удень, коли в барі було мало роботи, а Рігамонті сидів за стойкою на табуретці, схиливши над газетою голову з намащеним чубом.

"Оце візьму товкач, яким розбивають лід, і торохну його по голові", — розважався я собі думкою. Словом, зі мною творилося таке, як ото із закоханим, що цілий день тільки й думає про свою кохану і уявляє, як то він її приголубить, що скаже. Лише коханою у моїй уяві був Рігамонті, а оту насолоду, що інші вбачають у поцілунках та пестощах, давали мені думки про його смерть.

Отак для забавки — бо ж знаходив у цьому втіху — я в уяві до найменших подробиць виробив собі план. А згодом мені захотілось здійснити його; це бажання стало настільки сильне, що я вже не міг утриматись, щоб не перейти до дії. Та, мабуть, як слід не подумав,: бо взявся здійснювати намір, коли все ще марив.

Достеменно так, як ото закоханий, — робиш усе мов у сні, несамохіть, не усвідомлюючи, що чиниш.

За кавою, ніби між іншим, я став йому розповідати, що знаю дуже вродливу дівчину. Але, мовляв, зараз йдеться не про дівчину, що, як завжди, спершу подобається мені, а потім він перехоплює собі; ні, я, мовляв, маю на прикметі красуню, що накинула на нього оком і нікого іншого, окрім нього, і знати не хоче.

Це я повторював йому день у день цілий тиждень, додаючи усе нові докази палкого дівочого кохання і вдаючи, що ревную. Він спершу наче б то байдуже казав:

— Якщо любить, нехай приходить у бар, я її пригощу кавою.

Та потім став нервуватися і щоразу, ніби жартома, допитувався:

— А скажи-но, я все ще подобаюся тій дівчині?

— Авжеж! — одказував я,

— А що вона каже?

— Каже, що без тебе їй світ немилий.

— Але що саме в мені їй подобається?

— Все: ніс, очі, рот, навіть руки твої, коли ти пораєшся біля кавоварки. Геть усе!

Одне слово, усе, що було ненависного в ньому, все, за що я спровадив би його на той світ, мовляв, закрутило голову вигаданій дівчині.

Він усміхнувся, зарозуміло надувся, бо був марнославний і мав себе за велике цабе. Видно, в його дурній голові тільки й думки було, як би познайомитись з тією дівчиною, та пиха не дозволяла йому звернутися до мене.

Аж однієї днини таки не витримав:

— Або познайом мене з нею, або не нагадуй мені про неї! — роздратовано мовив він.

Я чекав цих слів і тут же призначив зустріч на наступний вечір.

Задум мій був простий. О десятій кінчаємо, але у барі до пів на одинадцяту хазяїн відраховує виторг. Я підводжу Рігамонті до залізничного насипу, розводячись про дівчину, яка буцімто чекає нас там.

О чверть на одинадцяту проходить поїзд, і під гуркіт коліс я стріляю у Рігамонті з пістолета "беретта", придбаного заздалегідь на площі Вітторіо. О двадцять на одинадцяту вертаюсь у бар, забираю наче б забутий пакунок, аби господареві потрапити на очі. Не пізніше як о пів на одинадцяту я вже сплю в кімнаті швейцара, де я наймаю розкладачку на ніч.

Той задум я частково запозичив із фільму, передусім те, що стосується часу і поїзду. Задум міг і не вдатися, якщо б мене викрили. Але залишалася насолода від того, що я дав волю своїм почуттям. І я ладен за саму оцю приємність піти на каторгу.

Назавтра ми працювали недовго, бо була субота; і гаразд склалося, бо Рігамонті не розпитував про дівчину, а я про неї не думав. О десятій, яв звичайно, знімаємо свої полотняні куртки і, попрощавшись з господарем, виходимо, опустивши до половини залізну штору на дверях. Бар містився на проспекті, що вів до Кисловодної набережної, а звідти рукою подати до залізниці. На той час останні парочки зійшли з пагорбів парку Рімембранца і перехожих в темному провулку попід деревами не було. Стояв теплий квітневий вечір, небо поволі яснішало, хоча місяць ще не зійшов.

Ми рушили проспектом, — Рігамонті в доброму гуморі поблажливо поплескував мене по плечу, а я заціпеніло тримав пістолет у внутрішній кишені куртки. Біля перехрестя ми зійшли з проспекту на трав'янисту стежинку під залізничним насипом. Тут було значно темніше; це я також врахував. Рігамонті ступав попереду, я за ним. Підійшовши до умовленого місця з ліхтарем неподалік, я промовив:

— Казала, що чекатиме тут...