Різдвяна пісня в прозі - Сторінка 15
- Чарлз Діккенс -– Сподіваюся, всі знають. "Від усього серця співчуваю вашій добрій дружині. Якщо я можу хоч чим-небудь бути вам корисний, прошу вас, приходьте до мене, ось моя адреса", – сказав він і дав мені свою візитівку!
– І справа навіть не в тому, що він може чимось нам допомогти, – продовжував Боб, – а в тому, що він був такий добрий! Так ніби він знав нашого Крихітку Тіма і горює разом з нами.
– З усього видно, що це добра душа, – завважила місіс Кретчит.
– А якби ти його бачила, моя люба, і поговорила з ним, що б ти тоді сказала! – відповів Боб. – Я зовсім не здивуюся, якщо він влаштує Пітера в яке-небудь гарне місце.
– Ти чуєш, Пітере! – сказала місіс Кретчит.
– А тоді, – вигукнула одна з дівчаток, – Пітер знайде собі наречену й обзаведеться своїм будинком.
– Відчепися, – посміхнувся Пітер.
– Звичайно, згодом це може статися, моя люба, – сказав Боб.
– Та поспішати, мені здається, нікуди. І коли б ми не розлучилися, я певен, що ніхто з нас не забуде нашого бідолашного Крихітку Тіма... чи не так? Не забуде цієї першої розлуки в нашій родині.
– Ніколи, тату! – вигукнули всі в один голос.
– І я знаю, – продовжував Боб, – знаю, мої любі, що ми завжди будемо пам’ятати, яким лагідним і терплячим був завжди наш дорогий Крихітка, і ніколи не будемо сваритися – адже це означало б забути його!
– Ніколи, ніколи, тату! – знову дружно відповіли всі.
– Я щасливий, коли чую це, – сказав Боб. – Я дуже щасливий.
Місіс Кретчит поцілувала чоловіка, а за нею обидві старші дочки, а відтак і обоє малят, а Пітер потиснув татову руку. Крихітко Тіме! У твоїй дитячій душі жевріла свята Господня іскра!
– Духу, – сказав Скрудж. – Мені здається, що скоро ми розпрощаємося. Я знаю це, хоча мені й невідомо, звідки. Скажи, хто був той мрець, якого ми бачили?
Дух Майбутнього Різдва знову повів його далі і, як здалося Скруджеві, переніс у якийсь інший час (утім, останні видіння змінювалися без жодного видимого зв’язку і порядку – їх поєднувало лише те, що всі вони належали Майбутньому) і привів у район ділових контор, але й тут Скрудж не побачив себе. А Дух усе водив і водив його, наче з якоюсь неодмінною метою, доки Скрудж не заблагав трохи зачекати.
– Моя контора в цьому дворі, який ми так поспішно переходимо, – сказав Скрудж. – Я працюю тут уже багато років. Ось вона. Покажи ж мені, що чекає мене попереду!
Дух зупинився, але рука його показувала в іншому напрямку.
– Цей будинок тут! – вигукнув Скрудж. – Чому ж ти вказуєш в інший бік, Духу?
Але невблаганна рука навіть не ворухнулася.
Скрудж кинувся до вікна своєї контори і заглянув усередину. Так, це й далі була контора – тільки не його. Обстановка стала іншою, і в кріслі сидів не він. І Привид наполягав на своєму.
Скрудж знову приєднався до Привида і, дивуючись, пішов за ним, – бо куди ж йому подітися? Нарешті вони підійшли якоїсь чавунної огорожі. Перш ніж увійти туди, Скрудж роззирнувся довкола.
Цвинтар. Ось де, певно, спочиває той бідолаха, і тут Скрудж нарешті дізнається, хто це. Але ж і місце для останнього спочинку! Тісне – могила до могили, – зусібіч стиснене довколишніми будівлями, заросле бур’янистою травою – жирною, що всотала в себе не життєві соки, а трупну гнилизну. Але ж і місце!
Привид зупинився серед могил і вказав на одну з них. Скрудж, тремтячи, підійшов до неї. Нічого не змінилося в обличчі Привида, але Скрудж із жахом відчув, що якийсь новий зміст відкривається йому в цій величній фігурі.
– Перш ніж я зроблю останній крок до могильної плити, на яку ти вказуєш, – сказав Скрудж, – відповіси мені на одне питання, Духу. Мені являлося те, що буде, чи те, що може бути?
Але Дух і далі мовчав, а рука його вказувала на могилу, біля якої він зупинився.
– Життєвий шлях людини, якщо йти ним неухильно, веде до певного кінця, – мовив Скрудж. – Але якщо людина зійде з цього шляху, то й кінець буде іншим. І так само може змінитися й те, що ти показуєш мені зараз? Чи ні?
Але Привид і далі мовчав і стояв непорушно.
Увесь тремтячи, Скрудж на колінах підповз до могили і на зарослій травою кам’яній плиті, куди вказувала рука Привида, прочитав своє власне ім’я: Ібензер Скрудж.
– То це був я – той, кого бачили ми на смертному одрі? – скрикнув він.
Рука вказала на нього і знову на могилу.
– Ні, ні, Духу! О ні!
Рука більше не рухалася.
– Духу! – заволав Скрудж, хапаючись за полу його одежі. – Вислухай мене! Я вже не той, яким був. І я вже не буду таким, яким став би, коли б не зустрівся з тобою. Навіщо показуєш ти мені все це, якщо мені нема порятунку!
І вперше за увесь час Привидова рука ледь помітно здригнулася.
– Добрий Духу, – благав його Скрудж, розпростершись перед ним на землі. – Ти жалієш мене, сама твоя природа закликає тебе до милосердя. Скажи ж мені, що змінивши своє життя, я ще можу врятуватися від такої долі.
Милостива рука затремтіла.
– Я шануватиму Різдво у своєму серці й зберігатиму пам’ять про нього весь рік. Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Майбутнім, а спогад про трьох Духів завжди житиме в мені. Я не забуду цих уроків, не зачиню свого серця для них. Скажи, що я можу стерти напис із цієї могильної плити!
Наче в агонії, Скрудж схопив Привидову руку. Привид спробував звільнитися, але розпач додав Скруджеві сили, і він міцно вчепився в руку. Однак Привид таки виявилася дужчим і відіпхнув Скруджа від себе.
Здійнявши руки в останньому благанні, Скрудж знову просив змінити його долю, і раптом помітив, що Привидове обличчя змінилося. Його каптур і мантія зморщилися, обвисли, весь він якось скулився і перетворився на різьблене бильце ліжка.
КУПЛЕТ П'ЯТИЙ
ЗАВЕРШЕННЯ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ
Так! Це було бильце його власного ліжка, і кімната була теж його власна. А найкраще було те, що і Майбутнє належало йому, і він міг ще змінити свою долю.
– Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Майбутнім! – повторив Скрудж, прудко вилізаючи з постелі. – І пам’ять про трьох Духів житиме в мені вічно! Джейкобе Марлі! Подякуймо Небу і світлому Різдву! На колінах я воздаю їм хвалу, старий Джейкобе! На колінах!
Він так прагнув здійснити свої добрі наміри і був такий схвильований, що голос не корився йому, а обличчя все ще було мокре від сліз, бо він ридма ридав, благаючи Духа.
– Вона не пропала! – закричав Скрудж, хапаючись за фіранку з-над ліжка і притискаючи її до грудей. – Вона тут, і кільця тут, і ніхто її не зривав! Усе тут... і я тут... і нехай почезнуть привиди того, що могло бути! І вони почезнуть, я знаю! Вони почезнуть!
Говорячи так, він намагався вдягнутись, вивертав сорочку навиворіт, натягав задом наперед, сунув руку не в той рукав, і ногу не в ту штанину, – словом, від хвилювання страшенно метушився.
– Сам не знаю, що зі мною діється! – закричав він, плачучи й сміючись, коли панчоха Лаокооном оповилися круж нього. – Мені так легко, наче я пір’їнка, так радісно, наче я ангел, так весело, наче я школяр! А голова йде обертом, як у п’яного! Вітаю з Різдвом усіх, усіх! Із Новим роком весь світ! Ура! Ура! Ура!
Він убіг у вітальню і став, засапавшись.
– Ось і каструлька, в якій була вівсянка! – вигукнув він і знову забігав по кімнаті. – А через ці двері проникла сюди Тінь Джейкоба Марлі! А в цьому кутку сидів Дух Нинішнього Різдва! А за цим вікном я бачив літаючі душі. Усе так, усе на місці, і все це було, було! Ха-ха-ха!
Це й справді був чудовий сміх – особливо для людини, яка давно вже розучилася сміятись. І це був лише початок, лише передвістя ще багатьох хвилин такого ж радісного, веселого, задушевного сміху.
– Який же сьогодні день, яке число? – запитався Скрудж. – Не знаю, як довго пробув я серед Духів. Не знаю. Я нічого не знаю. Я мов новонароджене дитя. І нехай! Не біда. Воно й краще – бути дитиною. Ура! Ура! Ура!
Його радісні вигуки перервав церковний дзвін. Як же весело він дзвонив! Дінь-дінь-бом! Дінь-донн-бом! Бом-донн-дінь! Донн-дінь-дінь! Бом-бом-бом! О, як чудово! Як чудово!
Підбігши до вікна, Скрудж підняв раму і висунувся назовні. Ні імли, ні туману! Ясний, погожий день. Колючий, підбадьорюючий мороз. Він посвистує у свою крижану сопілочку і змушує кров, пританцьовуючи, бігти по жилах. Золоте сонце! Блакитне небо! Прозоре свіже повітря! Веселий передзвін!
О, як чудово! Як чудово!
– Який нині день? – звісившись униз, гукнув Скрудж до святково вдягненого хлопчика, який стояв у нього під вікнами і роздивлявся довкола.
– Що? – здивовано запитав хлопчик.
– Який сьогодні день, люба дитино? – повторив Скрудж.
– Сьогодні? – знову здивувався хлопчик. – Таж сьогодні Різдво!
"Різдво! – подумав Скрудж. – То я не пропустив свята! Духи здійснили все це за одну ніч. Вони все можуть, якщо захочуть. Звісно, можуть. Ясна річ".
– Послухай, милий хлопчику!
– Що? – відгукнувся той.
– Ти знаєш крамницю курятини за квартал звідси, на розі? – запитав Скрудж.
– Звісно, знаю! – відповів малий.
– Яка розумна дитина! – захопився Скрудж. – Дивна дитина! А ти не знаєш, чи продали вони вже індичку, яка висіла в них у вікні? Не маленьку індичку, а велику, призову?
– Найбільшу, завбільшки як я?
– Яка кмітлива дитина! – вигукнув Скрудж. – Говорити з тобою – одне задоволення. Так, мій друже!
– Вона й зараз там висить, – сказав хлопчик.
– Висить? – сказав Скрудж. – То збігай і купи її.
– Та ну тебе! – буркнув хлопчисько.
– Ні, ні, я не жартую, – запевнив його Скрудж. – Купи її і скажи, хай принесуть сюди, а я вже розпоряджуся, куди її доставити. Приведи сюди управляючого і одержиш від мене шилінґ. А якщо встигнеш за п’ять хвилин, одержиш півкрони!
Хлопчик помчав стрілою і, певно, вправна рука пустила цю стрілу з тятиви, бо вона не втратила марно ні секунди.
– Я пошлю індичку Бобові Кретчиту! – пробурмотів Скрудж і від захвату аж зайшовся сміхом. – Ото вже він буде голову ламати, хто це йому прислав. Та індичка, мабуть, удвічі більша від Крихітки Тіма. Навіть Джо Міллер [13] ніколи б не придумав такої штуки – послати індичку Бобові!
Перо погано слухалося його, але він усе-таки надряпав адресу і зійшов униз, – відімкнути вхідні двері. Він стояв, чекаючи управляючого, і тут погляд його спинився на дверному молоткові.
– Я любитиму його до кінця моїх днів! – скрикнув Скрудж, погладжуючи молоток. – Але ж я й не дивився на нього колись. Яке в нього чесне, відкрите обличчя! Чудесний молоток! А ось й індичка! Ура! Ура! Як поживаєте? Веселого Різдва!
Яка ж це була індичка! Сумнівно, щоб ця птаха могла коли-небудь триматися на ногах – вони б підломилися під її вагою, як дві соломинки.
– Ні, вам її не доволокти до Кемден-Тавна, – сказав Скрудж.