Робінзон Крузо - Сторінка 25

Аж ось з полудня, коли сонце повернуло на захід, з південного сходу, тобто прямо мені назустріч, подув вітрець, і це трохи підбадьорило мене. Але найбільше втішило мене те, що вітрець почав швидко свіжішати і за півгодини подув як слід. На цей час; мене загнало на бозна-яку відстань від мого острова. Якби тоді знявся туман або зібрались хмари, мені настав би кінець. Я не мав компаса і, загубивши з очей острів, не знав би, куди керувати. На щастя, погода була ясна і ніщо не віщувало туману. Я поставив щоглу, розгорнув вітрило й почав стернувати на північ, намагаючись вибратися з течії.

Ледве поставив я щоглу й вітрило, і повернув човен назад, як по чистоті води я побачив, що з течією скоро станеться зміна: раніше, поки течія була швидка, вода була каламутна, а тепер вода почала яснішати, тобто швидкість течії зменшувалась. Справді, за півмилі на схід я помітив кілька скель, об які розбивалось море. Ці скелі поділяли течію на дві частини: головна йшла далі на південь, залишаючи скелі на північному сході, а друга круто повертала назад і, утворюючи вир, прудко текла на північний захід.

Тільки ті, хто з власного досвіду знає, що значить дістати помилування, стоячи на ешафоті, або врятуватись від розбійників в останню мить, коли ніж уже приставлено до горла, зрозуміють мій захват перед цим відкриттям і радість, з якою я скерував свій човен на супротивну течію, підставивши парус ще свіжішому сприятливому вітрові, і весело помчав назад.

Ця супротивна течія принесла мене прямо до острова, але миль за шість на північ від того місця, звідки мене погнало в море, так що, наблизившись до острова, я опинився коло його північного берега, тобто протилежного тому, від якого я відплив.

Пропливши з допомогою цієї супротивної течії зо три милі, я помітив, що вона став повільнішою і не може гнати мене далі. Але тепер я був уже коло, острова, в цілком спокійному місці, між двома сильними течіями: південною, що винесла мене в море, і північною, що проходила милі за три від неї. З допомогою сприятливого вітру я керував човен на острів, хоч посувався вперед уже не так швидко.

Коло четвертої години пополудні, перебуваючи милі за три від острова, я виявив, що пасмо скель, причина моїх пригод, тягнеться, як я вже казав, на південь і, відкидаючи на південь течію, утворює другу, супротивну течію в північному напрямі. Виявилось, що вона дуже сильна, але не зовсім вбігається з напрямом моєї дороги, що йшла на північний захід. Завдяки свіжому вітрові я перетяв цю течію, збочуючи на північний захід, і приблизно через годину був уже за милю від берега; море було спокійне, і я незабаром висів на землю.

Відчувши під ногами землю, я впав навколішки, палко подякував богові за свій, порятунок і вирішив раз назавжди відмовитися від свого плану визволитись за допомогою човна. Після цього, підкріпившись тим, що було в мене, я провів човен у маленьку бухточку, під дерева, що росли тут на самому березі, і, вкрай знесилений утомою та важкою працею під час подорожі, ліг спати.

Я був дуже заклопотаний, бо не знав, як приставити човен додому. Про те, щоб вернутись тією самою дорогою, я й не думав, бо дуже натерпівся страху. Інший шлях (я мав на думці західний напрям) був мені зовсім невідомий, і я не хотів ризикувати. Отже, другого ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитись, чи немає там бухточки, де б я міг покинути свій фрегат у схові, щоб згодом скористатись ним, коли буде потрібно. І справді, милі за три, йдучи понад берегом, я натрапив на чудову маленьку затоку, що глибоко врізалась у берег і, поступово звужуючись, переходила в струмок. Я привів сюди свій човен ніби в навмисне приготований для нього маленький док. Поставивши його тут і якомога краще укріпивши, я зійшов на берег, щоб роздивитись, де я.

Невдовзі виявилось, що я опинився майже на тому самому місці, куди я приходив раніше пішки. Отже, взявши з собою тільки рушницю та парасольку (бо сонце дуже пекло), я пустився в дорогу. Після моєї нещасливої морської подорожі ця екскурсія здалась мені дуже приємнею. Надвечір я добрався до своєї альтанки, де знайшов усе так, які залишив: на тій моїй, так би морити, дачі був завжди добрий порядок.

Я переліз через огорожу, уклався в холодку відпочити і від страшенної втоми хутко заснув. Уявіть собі, якщо можете, як я здивувався, коли мене збудив чийсь голос, що кілька разів назвав мене на ім’я: "Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідолашний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо! Де ти? Де ти був?"

Змучений вранці греблею, а вдень ходьбою, я спав мертвим сном і не міг відразу прокинутись. Мені довго здавалось, що я чую той голос уві сні, але після повторного вигуку: "Робіне Крузо! Робіне Крузо!" — я нарешті проснувся і спочатку страшенно перелякався. Я схопився, дико озираючись навколо, і раптом, підвівши голову, побачив на огорожі свого папугу. Ясна річ, я відразу догадався, що це він гукав мене. Бо я часто говорив йому жалісливо цю саму фразу, і він добре вивчив її. Іноді він сідав мені на палець, нахилявся до мого обличчя й вигукував: "Бідолашний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?" — та інші, фрази, яких я його навчив.

Але, навіть пересвідчившись, що це був папуга, і розуміючи, що, крім папуги, ніхто не міг говорити зі мною, я довго ще не міг очуматись. По-перше, я дивувався, як він потрапив на мою дачу, а по-друге, не міг зрозуміти, чому він сидів саме тут, а не деінде. Але в мене не було ніякого сумніву, що це він, мій вірний Попка, і, не довго думаючи, я простяг руку й покликав його. Товариський птах відразу сів мені на палець, як він робив це завжди, і знову заговорив: "Бідолашний Робіне Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?" Він ніби радів, що знову бачить мене. Вертаючись додому, я забрав його з собою.

Тепер у мене надовго пропала охота до морських прогулянок, і багато днів я роздумував про небезпеку, на яку наражався. Мені дуже хотілось мати знову човен на моєму боці острова, але я не міг вигадати, яким способом перевезти його сюди. Про східне узбережної я не хотів і думати, бо ні за які блага в світі не наважився б об’їхати його ще раз. На саму гадку про це в мене завмирало серце й холонула кров у жилах. Західні береги острова були мені зовсім незнайомі. Та якщо течія по той бік була так само сильна й швидка, як і по другий? Тоді мені загрожувала небезпека якщо не бути віднесеним у відкрите море, то бути розбитим об береги острова.

*

Обміркувавши все це, я вирішив обійтись без човна, дарма що його будування, а особливо спуск на воду коштували мені стільки місяців важкої роботи.

Такий настрій тривав у мене майже цілий рік. Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги, і я почував себе щасливим, скорившись волі провидіння. Мені нічого не бракувало, за винятком людського товариства.

Протягом цього року я вдосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови мого життя, і гадаю, наприклад, що з мене був би чудовий тесляр, особливо коли взяти до уваги, як мало в мене було інструментів.

Крім того, я досяг несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Але ніколи я, здається, так не радів і не пишався своїми здібностями, як того дня, коли мені вдалося зробити люльку. Дуже неоковирна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні вироби, вона, проте, була міцна і добре тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.

Удосконалився я й у виробництві кошиків; я виготовив їх силу-силенну найрізноманітнішої форми, яку тільки підказувала мені моя винахідливість. Вони були не дуже гарні, але цілком придатні, щоб ховати та носити різні речі. Коли мені тепер траплялось забити козу, я вішав тушу на дерево, білував її, розрізав на шматки й приносив додому в кошику. Так само й з черепахами: мені вже не треба було тягати на плечах цілу черепаху, тепер я міг розчинити її на місці, вийняти яйця, відрізати потрібний мені шматок і покласти його в кошик, а решту кинути. У великі, глибокі кошики я зсипав зерно, яке вимолочував, щойно воно висихало.

Мій запас пороху помітно зменшувався. Тут я був безсилий чимось зарадити, і мене не на жарт почало непокоїти, що я робитиму, коли порох зовсім вийде, і як я полюватиму тоді на кіз. Я казав уже, що на третій рік мого перебування на острові я піймав і приручив молоду козу. Я сподівався піймати цапа, але все якось не натрапляв на нього. Так моя коза й постаріла без нащадків. Мені не стало духу зарізати її, і вона здохла сама від старості.

Але на одинадцятому році мого ув’язнення, коли, як сказано, мій запас пороху став вичерпуватись, я почав серйозно думати, як ловити живих кіз; найбільше хотілось мені піймати самку з козенятами.

З цією метою я наробив силець, і кози в них таки не раз попадали, але приладдя моє було погане: я не мав дроту, через те завжди знаходив мої мотузяні сильця порваними, а принаду з’їденою.

Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місця, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх плетінками власного виробу, присипав їх землею й накидав на них колосків рису та ячменю. Незабаром я переконався, що кози приходять і з’їдають колоски, бо навколо були сліди козячих ратиць. Нарешті, влаштувавши ввечері три пастки, я другого ранку, обходячи їх, побачив, що ні принади, ні кіз немає. Це була велика неприємність, але я не вдавався в тугу і переробив пастки. Не буду втомлювати читача описом подробиць своєї роботи; скажу тільки, що якось уранці я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій — трьох козенят: одного самця й двох самок.

Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити. Він був такий дикий і злий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його було ні до чого. Тому я випустив його, і він, немов збожеволівши з переляку, чимдуж дременув геть.