Робінзон Крузо - Сторінка 38

Я ставив П’ятниці тисячі запитань про цю землю та її мешканців: які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розповідав усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племенат що мешкають у тих місцях, але дізнався небагато. Він правив одно: "Каріб, Каріб". Неважко було здогадатись, що він говорить про караїбів, котрі як це показано на наших картах, живуть саме в цій частині Америки, населяючи всю прибережну смугу від гирла Оріноко до Гвіани і далі, до острова Санта-Марти{59}. П’ятниця розповів мені також, що далеко "за місяцем", тобто в тій країні, де сідає місяць, або, іншими словами, на захід від його батьківщини, живуть такі самі, як і я, білі бородаті люди (тут він показав на мої довгі бакенбарди, про які я вже згадував) і що ці люди вбили багато інших людей. Як я зрозумів, він говорив про іспанців, що вславились на цілий світ своїми жорстокостями в Америці, де в усіх племенах пам’ять про них переходить від батька до сина.

На моє запитання, чи не знає він способу переправитись з нашого острова до тих білих людей, П’ятниця відповів:

— Аякже, треба пливти два човен.

Я довго не розумів, що хотів" він сказати своїм "два човен", але нарешті, хоч і з великими труднощами, догадався, що він має на увазі велике судно, як два човни завбільшки.

Ця розмова дуже втішила мене. Від того дня в мене народилася надія, що рано Чи пізно я вирвуся з свого ув’язнення і що допоможе мені в цьому мій бідолашний дикун.

Протягом мого довгого спільного життя з П’ятницею, коли він навчився говорити зі мною і розуміти мене, я завжди старався закласти в його душу основи релігії. Якось я спитав його: "Хто тебе зробив?" Бідолаха не зрозумів мене. Він думав, що я його запитую, хто його батько. Тоді я .заходився коло нього з другого краю і спитав, хто зробив море та землю, де ми ходимо, хто зробив горн та ліси. І він відповів мені: "Старий на ім’я Бенамукі{60}, що живе ген-ген далеко". Він не міг нічого розповісти мені про цю поважну особу, крім того, що Бенамукі — дуже старий, багато старіший, ніж море та земля, старіший, ніж місяць та зорі. А коли я запитав його, чому все суще не поклоняється цьому старому, якщо він створив усе, обличчя П’ятниці стало дуже серйозним, і він простодушно відповів:

— Усі на світі кажуть до нього "О"!

Потім я запитав, чи йдуть кудись люди його племені після смерті, і він сказав на це:

— Всі вони йдуть до Бенамукі.

— І ті, кого вони з’їдають, — спитав я, — теж ідуть до Бенамукі?

— Теж, — відповів він.

Так почав я вчити його пізнавати істинного бога. Я сказав, що великий творець усього сущого живе високо вгорі (я показав на небо) і керує світом з допомогою тієї ж влади і того ж провидіння, якими він створив його, що він всемогутній, може зробити з нами-все, що захоче, все дати і все відібрати. Так поступово відкривав я йому очі. Він слухав з великою увагою. З радісним зворушенням поставився він до мого оповідання про Ісуса Христа, посланого на землю спокутувати наші гріхи; про наші молитви богові, що завжди чує нас, хоч він і на небесах. Одного разу він сказав мені:

— Коли ваш бог живе вище за сонце і все ж таки чує вас, то, виходить, він більший від Бенамукі, бо Бенамукі не так далеко, а чує пас лише на високих горах, де він живе, коли ми ходимо туди розмовляти з ним.

— А ти ходив коли-небудь на ті гори, щоб розмовляти з ним? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — молодь ніколи не ходить, а ходять лише старі, яких ми звемо "увокекі" (скільки я міг зрозуміти з його пояснень, їхнє плем’я називає так своїх священиків чи жерців). Увокекі ходять туди й говорять там: "О!" (його мовою це означало: моляться), — а потім приходять додому й кажуть усім, що говорив їм Бепамукі.

З усього цього я зробив висновок, що священики є навіть у найтемніших язичників і що мистецтво повивати релігію таємницею, щоб забезпечити повагу народу до духовенства, можна зпайти не тільки в римських католиків, а, мабуть, в усьому світі, навіть серед найдикіших і найбрутальніших варварів.

Я всіма способами намагався пояснити П’ятниці це шахрайство і сказав йому, що запевнення їхніх дідів, ніби вони ходять на гори говорити "О!" богові Бенамукі і ніби він оповіщає їм там свою волю, — чистісінька брехня, а якщо вони з ким-небудь і розмовляють на горі, то хіба що зі злим духом. Тут я докладно розказав про диявола, Про його повстання проти бога, про його ненависть до людей та про її причини; про те, як він удає з себе бога серед народів, не просвічених словом божим, і примушує їх Поклонятись йому замість бога; яких хитрощів уживає він, щоб занапастити людський рід, як він потай пролазить у нашу душу, потураючи нашим пристрастям, як він уміє наставляти нам пастки, пристосовуючись до наших нахилів, і таким чином примушує людину спокушати саму себе та з доброї волі йти на загибель.

Я бачив, що куди важче дати П’ятниці правдиве уявлення про диявола, ніж прищепити йому думку про існування бога. Природа допомагала всім моїм аргументам, якими я доводив необхідність існування великої першопричини, панівної і керівної сили, таємничого й могутнього провидіння та справедливість вшанування того, хто створив нас, і таке інше. Та нічого переконливого я не міг навести, щоб у П’ятниці створилось уявлення про злого духа, про його походження, його природу і, особливо, про його нахил чинити зло самому та примушувати нас робити зло.

Одного разу бідолашний дикун збентежив мене запитанням, власне, цілком природним і невинним, на яке, однак, я не знав, що відповісти. Я багато говорив йому про могутність бога, про його велику огиду до гріха і про те, як він карає вогнем тих, хто чинить кривду, про те, що він створив усе й, може за одну мить знищити все на світі; і він увесь час слухав дуже уважно.

Після цього я розповів йому, як диявол змагається з богом у серці людини і вживає всіх хитрощів та підступів, щоб розладнати добрі наміри провидіння й зруйнувати царство Христа на землі.

— Гаразд, — мовив П’ятниця, —ти кажеш, бог дуже сильний та великий; хіба ж він не такий сильний, як диявол?

— Ще б пак, П’ятнице, — відповів я, — бог сильніший і могутніший за диявола, і тому ми благаємо бога, щоб він повалив і кинув його в безодню, щоб він дав нам силу опиратись його спокусам і відвів від нас його вогненні стріли.

— Але, — заперечив він, — якщо бог сильніший і могутніший за диявол, то чому він не вб’є його, щоб не було більше зло?

Його запитання дивно вразило мене, бо, хоч я й був тепер уже старою людиною, але в богослов’ї я був тільки початківець і не зовсім до ладу вмів відповідати на казуїстичні запитання й розв’язувати труднощі. Спочатку я не знав, що відповісти, вдав, ніби не розчув його, і перепитав, що він сказав. Та він надто серйозно домагався відповіді, щоб забути своє запитання, і повторив його такими самими каліченими словами, що й раніше. Зібравшись трохи з думками, я сказав:

— Наприкінці бог суворо покарає диявола, він береже його до дня Страшного суду, коли вкине його в бездонну прірву, де він горітиме у вічному вогні.

Проте ця відповідь не задовольнила П’ятницю. Він глянув на мене, повторюючи мої слова:

— Береже… наприкінці… Не розумію, чому не вбити диявол тепер, не вбити його давно?

— А ти краще запитай мене, — сказав я, — чому бог не вб’є тебе й мене; адже ми теж чинимо зло та ображаємо його, але він береже нас, щоб ми розкаялись і для того, щоб згодом нам простити.

Він замислився і потім надзвичайно палко відповів:

— Гаразд, гаразд… так, виходите, ти, я, диявол, усі чи-нити зло… береже… покаятись… бог простить усі.

Цими словами він остаточно доконав мене, і вони мені ясно показали, що хоча прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання бога та шанобливого служіння йому, як вищій істоті, однак тільки божественне одкровення може дати нам пізнати Ісуса Христа, нашого визволителя, посередника, оборонця й заступника нашого коло підніжжя престолу всевишнього. Ніщо, кажу я, крім одкровення, не може дарувати всього цього нашій душі, і тому Євангеліє господа нашого й спасителя Ісуса Христа, тобто саме слово боже та дух святий, обіцяні народові для науки, — це конче потрібні наставники душ наших у істинному пізнанні бога і шляхів до врятування.

Ось через що я ухилився від продовження цієї розмови й швидко підвівся, ніби згадавши про невідкладну справу, потім вигадав привід, щоб послати кудись П’ятницю, а сам почав гаряче просити бога дати мені спроможність навчити це бідолашне створіння, одухотворити його серце й підготувати до пізнання бога в Христі, примирити його з ним. Я просив усевишнього керувати мною в проповіді слова божого, щоб переконати темного дикуна, відкрити йому очі і врятувати його душу.

Коли П’ятниця повернувся, я розпочав з ним довгу розмову про спокутування гріхів наших визволителем усього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед богом та про віру в Ісуса Христа. Я пояснив, як умів, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.

Одному богу відомо, що в моїх оповіданнях було більше добрих намірів, ніж знань. Навчаючи й наставляючи П’ятницю на розум, я вчився й сам: багато такого, чого я раніше не знав зовсім або не обміркував як слід, тепер ясно поставало у свідомості. Ніколи досі я ще з таким запалом не припадав до наснажливого джерела істини. Не певен, чи збудив я добрі почуття в цього бідолахи, але все-таки я мав підставу дякувати небу за те, що воно послало його. Смуток мій трохи розвіявся, життя стало для мене приємнішим. І коли я згадав, що, приречений на відлюдництво, я звернув свій погляд на небо не тільки для того, щоб! побачити мстиву руку провидіння, але й для того, аби стати знаряддям спасіння життя, а може, й душі бідолашного дикуна — привівши її до пізнання віри й учення Христа, — тоді серце моє сповнилось невимовною радістю, і я щиро тішився, що мене занесло на острів, який раніше я вважав за найжахливішу для себе кару.

У такому вмиротвореному настрої я перебув решту часу свого заслання. Бесіди з П’ятницею забирали в мене все дозвілля, і я прожив три роки приємно й цілком щасливо, коли на землі можливе цілковите щастя.