Робінзон Крузо - Сторінка 53

П’ятниці дуже хотілось вистрілити в них, але я не допустив цього, гадаючи, що в нас і без того досить клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом ліворуч від нас розляглось жахливе. вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли просто на нас, більшість — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав, як їх треба зустріти, але подумав, що єдиний засіб — зімкнутися в щільний ряд; так ми й зробили. А щоб не було великих проміжків між пострілами, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вовки не повернуть назад після першого; тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не заряджали рушниці знову, а тримали напоготові пістолі, — у кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отже, за такою системою, поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли дати шість залпів підряд. А втім, це виявилось непотрібним, бо після першого ж залпу ворог зупинився, мов укопаний, перелякавшись пострілів та вогню; чотирьох вовків було забито на місці, кілька поранених повернули назад, залишаючи за собою на снігу кривавий слід. Я вже сказав, що зграя спинилась, але не втекла; тоді, згадавши, що, як мені розповідали, найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих розповідях є частка правди: почувши наш крик, вовки повернулись і почали відступати. Тоді я звелів випалити вдруге, їм навздогін, — вовки помчали галопом і незабаром сховались за деревами.

Скориставшись з перепочинку, ми стали перезаряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі; та ледве приготувались до нового залпу, як почули страшенний шум у тому самому лісі, в. тому самому напрямі, куди ми верстали шлях.

Наближалась ніч, і щохвилини темнішало, Що було для нас дуже невигідно; шум посилювався, і ми легко розпізнали в ньому гарчання й виття цих диявольських створінь. Несподівано ми побачили перед собою цілих три вовчі зграї: одну — ліворуч, одну позаду й одну попереду нас, — ми, здавалось, були оточені вовками; вони, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи якомога коней, але дорога була вибоїста, і коні могли бігти лише клусом. Так ми доїхали до початку другого лісу, через який пролягала наша путь, і страшенно здивувались, побачивши біля просіки величезну вовчу зграю.

Раптом на другому кінці просіки залунав постріл; з лісу вибіг кінь, осідланий та загнузданий: він мчав наче вітер, а за ним гналось шістнадцять чи сімнадцять вовків; кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону, і вовки нарешті наздоженуть його: так воно, мабуть, і вийшло.

У просіці, звідки вибіг кінь, перед нашими очима постало жахливе видовище: ми побачили трупи ще одного коня й двох людей, роздертих хижаками. Один із них був, напевне, той самий, що стріляв, — коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина тулуба були погризені.

Це видовище сповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись: вони оточили нас у надії на нову здобич; я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи осторонь від дороги, лежало кілька величезних дерев, зрубаних минулого літа і, мабуть, залишених тут для перевозу. Я повів свій маленький загін до цих дерев; на мою пропозицію всі ми злізли з Коней і, сховавшись за одним довгим деревом,,ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши коней в середину.

І добре, що ми це зробили, бо вовки зараз же напали на нас з небаченою досі люттю. Вони з гарчанням кинулись до нас і скочили на колоду, що правила нам за бруствер, ніби сподіваючись на легку здобич; їхню лють, мабуть, збільшувало ще те, що ми сховали за собою наших коней, яких вони, власне, й мали на меті. Я звелів своїм стріляти, як і раніше, — через одного, і їхні постріли були такі влучні, що з першого ж залпу багато вовків було забито; але виявилось, що цього мало: треба було стріляти безперервно, бо вовки лізли на нас, як чорти: задні підштовхували передніх.

Після другого залпу нам здалось, що вовки припинили свою атаку, і я сподівався, що вони втечуть; але це тривало лише одну мить — зараз же наскочили інші; ми двічі випалили в них із пістолів і, гадаю, цими чотирма залпами вбили штук сімнадцять чи вісімнадцять і поранили вдвоє більше, але вовки наступали далі.

Мені не хотілось надто швидко випустити всі наші заряди, і я гукнув свого слугу — не П’ятницю, котрий був заклопотаний іншою роботою: він надзвичайно швидко й спритно встиг уже зарядити знову свою й мою рушниці, — отже, не П’ятницю, а другого мого слугу і, давши йому порохівницю, звелів посипати порохом доріжку вздовж колоди, та якомога ширшу. Він виконав мій наказ і ледве встиг відійти, як вовки знову полізли на нас через порохову доріжку. Тоді я клацнув незарядженим пістолем коло самого пороху{81}, він зайнявся і обпалив вовків, які були на колоді; з півдюжини їх звалились або, вірніше, скочили на нас, сахнувшись убік від вогню та з переляку; з цими ми швидко розправились, а решта так злякались яскравого світла, яке здавалось ще страшнішим через густу темряву навколо, що трохи відступили.

Тут я востаннє скомандував стріляти всім разом, а потім усі ми хором гукнули, і вовки пустилися тікати; залишилося тільки близько двадцяти поранених, що корчились на землі; ми моментально кинулись на вовків і узялись рубати їх шаблями, цілком слушно розміркувавши, що скигління та виття цих тварюк будуть зрозуміліші для їхніх товаришів, ніж наші постріли; так воно й сталося: вовки повтікали й дали нам спокій.

Побили ми вовків штук шістдесят, а якби це було вдень, ми побили б їх іще більше. Коли поле бою очистилось, ми рушили далі, бо нам залишалось пройти ще близько трьох миль. Дорогою ми не раз іще чули в лісі виття хижаків і, здавалось нам, бачили, як вони шмигали серед дерев, але сніг сліпив нам очі, і ми не могли добре роздивитись. Приблизно за годину ми добрались до містечка, де вирішили заночувати, і знайшли там усіх озброєними й страшенно переляканими. Виявилось, що минулої ночі вовки й кілька ведмедів удерлись до містечка й настрахали всіх жителів, отож вони вартували вдень і вночі, особливо вночі, охороняючи свою худобу та й самих себе.

На ранок нашому провідникові стало зовсім зле: , рука й нога в нього так розпухли від вовчих укусів, що він не міг їхати далі, і нам довелося взяти іншого. З цим новим провідником ми доїхали до Тулузи, де клімат теплий, місцевість гарна та плодюча і немає ні снігу, ні вовків. Коли ми розповіли в Тулузі про наші дорожні пригоди, нам сказали, що зустріч з вовками у великому лісі коло підніжжя гір, особливо такої пори, коли земля вкрита снігом, — річ дуже звичайна. Багато людей розпитували про нашого провідника, який зважився повести нас такою дорогою цієї суворої пори року, і вважали за чудо, що вовки не пошматували нас усіх. Наша розповідь про те, як ми билися з вовками, захищаючи собою коней, викликала загальний осуд; усі говорили, що за таких обставин було п’ятдесят шансів проти одного, що вовки роздеруть нас усіх, оскільки вони оскаженіли, побачивши саме коней — ласий для них шматок.. Звичайно вони лякаються першого ж пострілу, але тут, бувши страшенно голодними і через те лютими, та ще бачачи перед собою так близько коней, вони забули про небезпеку; і, коли б ми не погамували їх безперервним вогнем і нарешті вибухом пороху, вони, напевне, розірвали б нас на шматки; якби ми й далі залишалися в сідлах і стріляли, не злазячи з коней, вовки не розлютилися б так, бо, коли вони бачать на коні людину, вони не сміють вважати коня своєю власністю, як тоді, коли натрапляють на коня без вершника. Нам говорили також, що, якби ми покинули коней напризволяще, вовки кинулися б на них так пожадливо, що за цей час ми встигли б щасливо втекти, тим більше, що нас було багато і всі ми мали вогнепальну зброю.

Сам я ніколи не зазнавав такого страху: бачачи перед собою три сотні дияволів, що мчали на нас з ревінням та роззявленими пащами, готові пожерти нас, я вже вважав себе за пропащого, бо тікати не було куди. А втім, з мене досить було й того, чого я натерпівся; гадаю, мені більше ніколи не закортить перебиратись іще раз через гори, — краще б уже проїхати тисячу миль морем, хоч би мене щотижня шарпали бурі.

Про свою подорож через Францію я не можу розповісти нічого надзвичайного, — нічого, крім того, про що вже розповідали інші мандрівники, і причому куди цікавіше, ніж я. З Тулузи я приїхав у Париж; потім, не зупиняючись там надовго, далі, в Кале і щасливо висів у Дуврі 14 січня, відбувши свою подорож протягом найсуворішої та найхолоднішої пори року.

Тепер я досяг мети і незабаром уступив у володіння всім своїм недавно придбаним багатством, бо всі чеки, які я привіз з собою, мені оплатили негайно.

Моєю головною керівницею та порадницею була тут добра бабуся, вдова капітана. Вона була дуже вдячна мені за надіслані гроші і не жаліла для мене ні праці, ні клопоту, а я в усьому покладався на неї й ні разу не мав. приводу каятись у цьому; з початку й до кінця добра й розважлива жінка захоплювала мене своєю бездоганною чесністю.

Мені вже спадало на думку, чи не доручити їй свої товари і гроші, а самому поїхати назад у Лісабон, а потім у Бразілію, але мене стримали релігійні міркування. Щодо католицизму в мене були сумніви ще під час моїх мандрів, особливо за часів моєї самотності; я знав, що мені нічого й думати їхати в Бразілію і тим більше оселятись там, якщо я не вирішу перейти в католицтво чи, навпаки, стати жертвою своїх переконань, постраждати за віру й померти від тортур інквізиції. Через те я вирішив залишитися вдома і, якщо буде змога, продати свою плантацію.

Я написав про це рішення в Лісабон своєму давньому другові, і той відповів, що продати її — справа неважка.

Але, якщо я дам йому дозвіл діяти від мого імені, він вважає вигідним запропонувати мою частину маєтку двом купцям, які управляли нею замість колишніх опікунів, добре знали їй ціну, бо жили в Бразілії й були, як я знав, дуже багаті.