Родичі - Сторінка 29

Але що ж то буде, коли тепер новий обер-прокурор приходитиме сюди, щоб обігрувати нас?.. Лихо буде... Бо власті й так готові зняти з нас останню сорочку.

— Власті, кажете? Здається мені, що власті — це навіки законтрактований козел відпущення в громадському житті.

.Мартіні зразу вхопився за ці слова. Тепер, мовляв, можна і побалакати.

— Всі справи вирішує той, кому належить світ. А хто це? Капітал? Робітники? Держава? В наш час цілком зрозуміло, що держава стоїть над людиною. Держава тепер перебуває в тому винятковому становищі, яке колись займала олігархія. Людина дивиться на державу, як на містичну владу, на самоціль. Головне тут не життя людей, а розквіт держави! Вона пожирає своїх дітей! Це справжній Кронос. Кажуть, що ми живемо в державі. Ні! Держава живе за наш рахунок!

— Це трохи схоже на шлюб. Доки в цьому питанні не придумали якогось кращого інституту, треба задовольнитися наявним.

— Проблему шлюбу обговоримо згодом, а поки що зупинимося на державі. Було б величезною помилкою вважати, що людина народилася на світ для незалежності. Адже маси завжди прагнуть незалежності. Я не індивідуаліст, а представник широких мас бідноти, проте зовсім не прихильник ще більшої свободи особи, бо мої індивіди, мешканці хуторів, і самі не відають, до чого вдатися, зі своєю славнозвісною індивідуальністю в тому непролазному багні серед степу. І справді, навіщо їм та свобода, коли їм по шість місяців на рік доводиться сидіти на хуторі, бо вилізти звідти неможливо! Я маю на увазі отих півтора мільйона угорців, які з вашою свободою особи заживо поховані на хуторах. Я бачу перед собою людей, що обробляють п'ять мільйонів хольдів землі, народ, якому непотрібна незалежність, бо він не знає, що з нею робити. Народ номінально незалежний. Але ця свобода особи є по суті свобода приречених на смерть і кинутих у тюрми людей. Бо кожний хутір — це тюрма. Міські власті ізолювали хуторян від навколишнього світу й показуються їм лише тоді, коли потрібні рекрути та коли збирають податок із землі. О! Вони спритні, коли йдеться про бариші. Але принести з собою щось на той хутір — зась! Нема там ні шляхів, ні захисту, ні освіти, ні розваг!

Проте я не збираюся зараз порушувати хутірське питання. Про це можна було б говорити без упину. Мені хочеться підняти глибшу, вагомішу проблему, а саме: бажає людина жити в суспільстві, основою якого є вільна конкуренція, чи ні? І виявляється, що не бажає. Свобода особи потрібна тільки окремим винятковим індивідам. Маса плаче й благає, щоб з неї зняли страшний тягар вільної конкуренції, який неможливо витримати... Для того, щоб окрема особа здатна була впоратися з відповідальністю, яку покладає на неї свобода, вона змушена об'єднуватися з іншими особами-, створювати спілки. Людина змушена продавати свою особисту свободу,

складати її на спільну купу, щоб, загубившись у загальному потоці, мати змогу розправитися з тисячорічним чудовиськом — вільним життям.

Тут, здається, є певне протиріччя, бо людство, як відомо, відчуло полегкість, звільнившись від кріпацтва. Так. Досить довго ми жили в неволі. Але колишній лад був тяжкий тільки тому, що кріпаки не мали змоги боротися за власний добробут. Однак, з іншого боку, за тих часів кріпак мав спокій і відпочинок. Йому не доводилось турбуватися самому про себе. Якщо він умирав з голоду, за це відповідав інший. А його справою було вмерти з голоду, коли про нього переставали турбуватися. В наші ж дні людина прагне такої незалежності, яка забезпечувала б їй прожитковий мінімум, але разом з тим давала б змогу просуватися вперед відповідно до своїх здібностей.

Несила терпіти нинішнє життя, безробіття. Маса ніяк не впливає ні на ідею підприємництва, ні на втілення цієї ідеї. Ось і виходить, що людина, з одного боку, викинута в буття, як вільний індивід, а з іншого — полишена сама на себе. Як же їй боротися з нічим?.. Чого варта її свобода, якщо капітал зовсім не зобов'язаний давати їй роботу? Мій друг Петер Кіш Ковач — найвільніша людина в усьому білому світі. Йому залишилося всього-на-всього розрахуватися з податками, відсотками, штрафами, одне слово, з усім, що здатен вигадати канцелярський мозок, аби знищити людину... Та ще треба виплатити вартість одягу та харчування для своєї сім'ї, і тоді він — вільний. Тоді йому буде дозволено продати вирощену власними руками пшеницю по ціні, яку десь встановили невідомі йому сили, тобто продати продукт власної праці за суму, що не складає й десятої частки його заборгованості... Яка ж то в бісового батька свобода?.. Що робити з тією свободою на хуторі? Людина має право написати листа і послати його. Але для цього треба пішки йти на пошту шістнадцять кілометрів. Має' право одержати й відповідь. Коли прийде відповідь, лист виставлять у вікні пошти. Якщо адресат не з'явиться по нього вчасно, тобто протягом двох тижнів, лист відішлють назад. Має людина право й на оренду муніципальної землі по аукціону. Що, що? В неї є змога запропонувати вдвічі більшу суму, ніж назвав її кум, який теж бере участь у торгах? О, тоді муніципалітет вважатиме її такою ж вільною, як і сам Ротшільд,

Проте якщо людина не скористається своїм правом виплатити в точно вказаний строк підвищену орендну плату— тоді їй лихо! Значить, вона вчинила злочин, за який мусить бути покарана.

Пішта неохоче перепинив Мартіні:

— Нині життєвий рівень народу набагато вищий, ніж сто років тому. ~: ^

— Це триватиме недовго і не тільки в народу, але і в нас Ми, як то кажуть, стрімголов котимося назад до злиднів. Коли в столиці всю зиму щодня видають безкоштовні обіди п'ятдесяти-шістдесяти тисячам голодних, коли у найменшому селі повно безробітних і навіть наймогутніший капіталіст упадає в розпач, бо не одержує ніякого прибутку,— то це означає, що ми перебуваємо на останньому етапі падіння. Ми котимося назад, до рівня Балкан, до рівня Сходу. Я не кажу, що немає нижчого рівня, ніж наш. Бачив я в інших країнах і постоли, і юрби людей, що тинялися без діла... Але й ми йдемо тим самим шляхом. Наші бідняки розповсюджують найстрашнішу пошесть — злидні.

XIX

Пішта йшов додому, —і в голові в нього гуло. Такі питання годі збагнути одній голові. Про них можна говорити хоч до кінця світу, але ради тут не знайдеш, бо навіть найкращі ідеї немає змоги випробувати на ділі. Адже люди живуть на землі за такими простими схемами, той чи інший державний устрій існує так давно, що немає чого сподіватися хоч на якісь зміни.

До того ж, усі страшенно бояться наслідків. Якийсь політик-опозиціонер ще принаймні може висловитися, а ось чиновник мусить мовчати.

Пішті вже не хотілося про це й думати. Останнім часом життя його переповнене подіями. Взяти хоч би сьогоднішній день. Стільки вражень, що годі їм дати лад, не те що якось осмислити.

— Ти ба! Ви ще не вечеряли? — спитав він, увійшовши до кімнати.

— Хто ж вечеряє без хазяїна! — відповіла Ліна трохи різкувато й додала: — Це ти так забарився, розмовляючи з бургомістром?

— Та ні, його там і не було. Я з доктором Мартіні сперечався. Адже з опозицією доводиться вести постійну боротьбу.

— Де? За кухлем пива?

— Не було ніякого пива,— сказав Пішта і поцілував Ліну.— Випив тільки фреч 1. За сорок філерів.

Він сів вечеряти. Над столом висіла велика люстра, але світила тільки одна лампочка, і то нижня. Глянувши на люстру, Пішта всміхнувся. Десять років уже минуло, як він задешево купив її на ламповому заводі. Щоразу, дивлячись на люстру, він радів із того, що вона обійшлася їм майже задурно. А зараз згадав, які чудові люстри на віллі Фері. Які розкішні!..

Вечеря йому не смакувала. Галушки перестояли в духовці і зморщилися, а картопля була недосмажена. Однак Пішті не хотілося заводити про це мову.

Коли повечеряли, він сказав хлопцям:

— Ну,,яітки, ваш тато купив будинок.

Ліна докірливо глянула на нього. Але сини зустріли батькове повідомлення гучним, радісним "ура".

Натуральне вино з газованою водою.

— Будинок!.. Татко купив будинок!.. Татко купив будинок!..

— Де, татку, де він, той будинок? — спитав Берці.— Певне, в районі вілл?

Пішта всміхнувся і глянув на сина. В манерах і поведінці хлопця вчувалося щось аристократичне. До того ж, він був гарний і вмів, коли треба, з гідністю поводитися.

Пішта не відповів на запитання Берці й тільки усміхався. Але ця усмішка виказувала — син угадав правильно.

Берці підбіг до батька й палко його поцілував.

— А це що таке?! — вигукнула Ліна, і хлопець неохоче повернувся на місце.

— Годі, про все дізнаєтесь, як прийде час,— тихо сказав Пішта.

Радість хлопців була така бурхлива, що Ліна звеліла їм негайно йти до своєї кімнати, кінчати уроки й лягати слати. О десятій годині вони повинні вже лежати в ліжках...

Трохи згодом вийшла й вона.

Пішта закурив сигару й замислився, точніше, замріявся. Він думав про майбутнє. Воно уявлялось йому прекрасним. Тішив себе думкою, що на нього й на його сім'ю чекає, щастя.

— Невже ти не хочеш, щоб я розповів тобі про велику подію? — спитав він Ліну, коли та повернулася до вітальні.

Ліна сіла, й, схрестивши руки на грудях, приготувалася слухати. Однак брови її були суворо насуплені. Вона не полагіднішала навіть після того, яц Цішта кілька разів підряд розповів історію купівлі будинку. Проте, здавалося, Ліна вже з усім примирилась.

— Що пишуть родичі? — спитала вона несподівано.

— Які родичі?

— Я бачила, як ти потай забрав лист.

— А-а-а!.. Одне й те саме — просять, просять і просять... Найлегше просити. Диво дивне — адже вони такі самі Коп'яші, як і я. Але я ніколи не звертався по допомогу до жодного з них. Бачиш, які вони! Тільки-но мені поталанило і я пішов угору — вони мов тут і вродилися. Всі прагнуть мати з мене користь...

— Покажи лист.

— Його вже немає в мене.

— Де ж він?

— В ящику для сміття. Я розірвав його на дрібні клаптики і викинув.

Ліна промовчала. Вона вже обнишпорила корзину для паперів, але нічого не знайшла, і тому вирішила не допитуватися далі. Якщо трапилося якесь лихо, вона однаково рано чи пізно дізнається.

— Пан Меньхерт написав?

— Ні, від Альберта.

— О, то теж хороша фірма!

І чому ці йолопи надсилають йому листи не на службу, а додому? Яка дурниця! Вже хоч би на це розуму вистачило... Пішту пойняв гнів, але за мить йому стало ніяково.