Родичі - Сторінка 35

Сказати, що Фері Боронкаї вже продав віллу? І саме йому, обер-прокуророві, .який мав порушити проти нього судову справу... так, як цього вимагала громадська думка.

— Ти тоді ще не брав участі в тих справах, а я вже двічі вносив інтерпеляцію про зловживання Фері Боронкаї. Всім відомо: досить звичайного доносу — і проти Боронкаї буде порушено такий судовий процес, якого ще в нашому місті не бувало. Факти вже зібрані. В моїй адвокатській конторі зберігаються всі документи, донесення, свідчення робітників; все це дуже ретельно вивчене й опрацьоване. Я не хочу порушувати цього питання, бо воно — в компетенції обер-прокурора. Адже ти ще не ввійшов до їхньої мафії! Макроці, друг віце-губернатора і головний ватажок тієї шахрайської компанії, безумовно, ніколи б не зробив цього. Але нова, людина, іД° її висунула на високу посаду громада, може на таке зважитись. І зробити це треба обов'язково! Тоді покотиться лавина... Якщо ти зважишся на цей хоробрий крок, то станеш найулюбленішим, найповажнішим захисником міста. А потім вже матимеш можливість придбати для міста всю ферму безкоштовно. Тільки від цього шахрая Кардича тримайся подалі, бо він у всій компанії найбільший інтриган. Він і на тебе вже пазури гострить. Я чув, що ти з дружиною був у нього на вечері,

— Та він — мій родич.

— Он воно що!— промовив доктор Мартіні і глибоко затягнувся димом сигари.— Он воно що! Ну, в такому разі вважай, що я нічого тобі не казав.

— Чому? Хіба це від мене залежить?

— Ну, правда, правда.

— Дружина Кардича —онука Фердінанда Коп'яша, а Фердінанд Коп'яш — рідний брат мого діда. —— Цікаво. А як дівоче прізвище твоєї дружини?

— Сенткалнаї.

— Сенткалнаї? Отакої!..

— А що в цьому поганого?

— Поганого? Нічого. Вважай, що я нічого не сказав... просто дивуюсь з цієї випадковості. Звісно, рідна кров — це рідна кров...

— В чому ви мене підозрюєте? Я рішуче протестую...

— Вибачте, пане обер-прокурор, але я не сказав про вас жодного поганого слова. Я ні в чому вас не підозрюю.

— А тон? Цей іронічний тон?!

— Прошу вибачити, тисячу разів прошу! Я не знав усіх деталей. Тепер це виглядає трохи інакше.

— Так уже воно є в Угорщині: країна маленька, всі між собою родичі. Може, й ми з вами теж?

— А чого б і ні? Ваша бабуся і моя бабуся — жінки. Тут, в Угорщині, це вже підстава для родичання за умови, що в людей спільні думки та інтереси. В даному випадку думки та світогляд різні, отже, облишмо досліджувати ці родинні зв'язки... Щиро кажучи, я симпатизував вам, пане обер-прокурор, тому й розмовляв так конфіденційно. Однак якщо пан Кардич ваш дядько, а Сенткалнаї, цей головний шахрай, ваш шуряк, то, безперечно, нам з вами важко буде знайти спільну мову. Угорщина — це драговина протекцій та інтриг. Це така химерна трясовина, що коли хтось уже загрузне в ній, то або акліматизується, або гине. Рослини, які полюбляють це середовище, бурхливо розквітають, а ті, які не полюбляють його, приречені на загибель. То, прошу вас ласкаво... Ми з вами навряд чи породичаємось.

— А як прізвище вашої матері?

— Передусім я лютеранин з Північної Угорщини, з комітату Сенеш. Хоча б через це я вважаю за неможливе, щоб наша родина могла колись породичатися з Ко-п'яшами чи. Сенткалнаї. До речі, дівоче прізвище моєї матері — Малатинська.

— Малатинська!—вигукнув обер-прокурор.— А моя матінка Жужанна Батаї...

— Вері-Батаї з Сабольча?

— Ні, з комітату Гьомьор. А її матір звали Свою Ма-латинською.

— Казна-що!

— Бачите, і справді не дуже легко звільнитися від родинних зв'язків. Все-таки Угорщина — маленька країна. Навіть стара Угорщина, яку ми звикли називати Великою К

— Батько мій був кушніром. Звичайним майстром-хутряником. Він примандрував у Жаратнок; тут і оселився. Але дружину взяв із рідних місць —привіз Н звідти.

— А моя бабуся була дочкою ткача. Вона — з відомих подолінських ткачів. Наскільки мені відомо, її родина у Верхній Угорщині давним-давно вимерла.

1 До першої світової війни Трансільванія, частина північної Югославії, Південної Словаччини та Закарпаття входили в т. зв. Велику Угорщину.

— Малатинські з Подоліна? — засміявся доктор Мартіні.— Неймовірно! Моя мати — теж із того роду!.. То ми й справді могли б узятися за рятування свиноферми.

— Я думаю, що не слід за родинними ознаками одних гудити, інших — хвалити. Врешті усі ми люди, а людину треба оцінювати за її вчинками. Оце буде справедливо.

Доктор Мартіні замислився.

— Отже виходить, що, за правом родичівства, я мав би купити віллу Фері Боронкаї, і це звело б нанівець усю мою громадську діяльність. А ти, любий родичу, не посприяв би мені в цьому ділі?

— На жаль, ти спізнився на один день.

— Що значить спізнився?

— Віллу вже продано, сьогодні підписано угоду.

— Хто ж її купив?

— Я.

Доктора Мартіні ніби громом ударило. Він витріщився на обер-прокурора і розкрив рота так, що й сигара випала.

— І за скільки?

— В усякому разі нижче собівартості... Моя скромна родинна спадщина не витримала б якоїсь надзвичайної суми. Віце-губернатор посприяв мені, і я купив віллу.

— Чудово!

Вони трохи помовчали, усміхнено перезираючись, хоч обом було зовсім не весело.

—— А втім, коли ти вважаєш, що я не повинен був купувати цю віллу, я хоч сьогодні відмовлюсь від неї на твою користь.

— Ні, ні; дуже дякую.

— А чому? Вілла гарна. ~— Ні — значить ні.

— Про історію її будівництва я нгчого не знав. Будинок записаний на ім'я Боронкаї і обтяжений боргами. Я зі свого поточного рахунку переказав Боронкаї майже Всі гроші, тож у мене, по суті, нічого не залишилося.

Є тільки невеличка сума, і я дуже стурбований. До речі, для остаточного підписання угоди потрібна згода моєї дружини, а вона не хоче брати на себе такий тягар, бо не звикла жити в розкошах. Правду кажучи, я маю ще тільки тимчасовий контракт. Якщо дружина не підпише його, він утратить силу.

— А гроші на рахунку теж у вас спільні?

— Ні, це власність Коп'яшів. Проте, звичайно, я володію майном разом з дружиною, а отже без її згоди не можу, та й не хочу нічого робити.

— Ти підписав контракт сьогодні?

— Сьогодні.

Доктор Мартіні нервово заходив по~Залі.

— Хай йому чорт! Завжди я спізнююсь. Те, що я оце тобі розповів, треба було розповісти вчора. Не може бути, щоб ти пішов на цю аферу, якби я тебе вчасно поінформував. Друже мій, на тій віллі немає жодної не-краденої цеглини. Фері Боронкаї побудував усе з матеріалів, призначених для будівництва ферми. В моїх руках — обвинувальні документи, ясніші , за божий день.

— Скажи-но, будь ласка,— мовив обер-прокурор,—; яким чином управа може заволодіти фермою? Я сьогодні їздив туди разом з головним інженером та радником з економічних питань і примусив їх показати мені геть усе. Будівля першорядна. Якби влаштувати так, щоб місто дешево або навіть безкоштовно придбало ферму, з неї можна було б зробити велике прибуткове підприємство.

Доктор Мартіні замислився. В нього промайнула думка, що тепер саме час із допомогою цього доброзичливого, але необізнаного зі справою обер-прокурора проникнути в господарство міста. Це єдина людина в Ж3-ратноку, з якою йому вдалося встановити родинні зв'язки. Час минає; треба ж колись покласти край опозиційній боротьбі...

Мартіні важко зітхнув і сказав:

— На жаль, я мушу йти додому. І не тільки тому, що дружина чекає,— я запросив на нараду декого з панів, вони вже, певно, зібралися... Однак завтра ввечері, якби ти зволив зайти до нас, я б висловив свою думку щодо цього питання.

Вони попрощались, і Пішта теж подався додому. Коли він уже входив у ворота будинку, поряд зупинився велосипедист, що розвозив телеграми.

— Кого шукаєте?

— Пана обер-прокурора Коп'яша.

— Це я. Давайте сюди.

Він розписався за телеграму й прочитав її. Брат телеграфував, що виїздить дев'ятигодинним поїздом і о пів на дванадцяту ночі буде в місті.

Пішта розірвав телеграму на дрібні клаптики, викинув їх і тільки тоді зайшов у квартиру.

— Багато клопоту із свинофермою,— сказав він Ліні.— По обіді ми обговорювали це питання; розповім тобі після вечері. Об одинадцяцій годині нарада в управі.

— Вночі?

—— Так, бо завтра —вранці, певно, доведеться порушити кримінальну справу. Жах, які діла творив цей Макроці!

Пішта помив руки, потім сів за стіл у їдальні й почав вечеряти. Він переповів Ліні в загальних рисах, трохи при цьому перебільшивши, плани передачі свиноферми в руки управи.

Час минав непомітно, і Ліна нагадала: вже чверть на одинадцяту.

-—Я страшенно втомився,— сказав Пішта.— Добре бУло б поспати, але що вдієш — упрягся до воза, то й тягти його треба.

Ліна провела чоловіка до воріт і в темряві розцілувала його, наче служниця, яка прощається зі своїм зальот* Ником-солдатом.

Пішта подався на вокзал. Йому було соромно за те, що сказав Ліні неправду. Це востаннє, подумав він. Більше він ніколи їй не брехатиме.

Замислившись, Пішта простував вулицею, оглядаючи будинки, в яких мирно спали городяни. Скрізь було темно, світилося тільки в кав'ярнях та корчмах. Дивно, але завжди знаходяться люди, які мають можливість вкрасти в ночі годинку за рахунок завтрашнього трудового дня.

Пішта дивився на місто, як господар на свої володіння. Головне, щоб люди спокійно спали. Ось багатоповерхові будинки. В одних містилися крамниці, в інших мешкали люди. Кожна людина має жити в достатках. О, як доводиться їй хитрувати, щоб здобути спокій! Життя в звичайних людей просте й буденне... А в керівників воно складніше. їхній шлях тернистий, бо вони мають думати і клопотатись за народ...

Меньхерт приїхав швидким поїздом. Потужний паровоз сіпався і чмихав — перед ним іще лежав довгий шлях. Шлях через кордони, на далекі простори широкого світу, на Схід. Ось куди треба було б відправляти врожаї, зібрані на угорській землі, та угорські товари! Але цього робити не можна. Не можна через те, що на кордоні митний бар'єр зупинить неживого пасажира — товар; зерно й промислові вироби там і залишаться... Цікаво, як же повинні працювати уночі ті, від кого залежать долі європейських народів?..

Пішта розцілувався з братом.

— Що сталося? — спитав Меньхерт стурбовано.

Розмова з доктором Мартіні трохи заспокоїла Пішту. Він навіть знайшов у собі сили посміхнутися.

Вони сиділи в корчмі неподалік од вокзалу. Меньхерт замовив печеню з свинини йі фреч.