Рогатий мамонт

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Олександр БЄЛЯЄВ

РОГАТИЙ МАМОНТ

Це було в 1988 році. Я жив у Свердловську, керував геологічними роботами Свердловського філіалу Академії наук. Наприкінці жовтня на острові Врангеля було призначено зліт керівників геологічних робіт на наших полярних і заполярних островах. Я мав головувати на цьому зльоті. Мене, сказати правду, не дуже приваблювала подорож. Я нездужав, та й роботи було надто багато. Але мене зацікавив радіолист, надісланий найталановитішим і найулюбленішим моїм учнем, начальником геологорозвідки на острові Врангеля, — Мишею Шугалєєвим.

"Не відмовляйтесь од польоту, дорогий Іване Івановичу, — писав він. — Адже тепер від Свердловська до острова Врангеля рукою подати: подорож на електроплані триватиме не більше 4-5 годин. Прилітайте обов'язково. Ваш приятель Яша готує для вас сюрприз. Він запевняє, що знайшов у тундрі череп маляти мамонта зовсім незвичайної форми, з рогами. Рогатий мамонт! Це ж всесвітня наукова сенсація! Як не просили ми Яшу показати нам череп рогатого мамонта, він і слухати не хотів: сказав, що приведе на місце знахідки першим Івана Івановича, і нікого більше..."

Можете собі уявити, як зацікавив мене цей "рогатий мамонт". Я сушив собі голову, намагаючись угадати, представника яких саме вимерлих тварин вважає Яша за "рогатого мамонта". Колись знаходили дуже багато мамонтових бивнів і кісток на півночі острова Врангеля. Окремі кістки і черепи, звичайно, могли ще зберегтися.

До речі, ви ще не знаєте, хто такий Яша. Яша — ескімос, уродженець острова. Там же закінчив середню школу. Студент-геолог, заочник. Бригадир мисливської бригади, якщо тільки можна назвати мисливством сучасні механізовані способи електролову та електрозабою птиці і морських тварин.

Словом, я вирішив летіти.

У той час тільки-но почала діяти перша повітряна лінія електропланів, мотори яких живилися електроенергією, що передавалася по повітрю без проводів. Лінія проходила на висоті двох тисяч метрів. Першу башту — антену такої висоти було встановлено поблизу Свердловська, другу — на горі Народній, що має висоту 1875 метрів. Наверху башт-антен укріплено одне проти одного параболічні дзеркала з гудрону та якихось інших речовин. За допомогою цих дзеркал короткі радіохвилі спрямовуються прямолінійними потоками. Це і є невидимий провід, по якому тече струм високої напруги. Третя башта на Новій Землі, четверта — на Землі Північній, п'ята — на Новосибірських островах і шоста — на острові Врангеля. Віддаль між баштами майже однакова, — близько тисячі кілометрів. І тільки між двома останніми трохи більша.

Одного непогожого вечора я і два геологи-доценти під'їхали до стартового аеродрому. Башта майже на три чверті була за хмарами. Величезний електроплан з широким тупим носом, де в спеціально зробленому тунелі містився потужний пропелер, стояв на рейках розгінного кола, діаметр якого досягав три-чотири кілометри.

Вікон у вагоні літаючого поїзда не було видно. Кам'яні сходи аеропорту, заввишки чотири-п'ять метрів, вели до відчинених дверей вагона. Я налічив вісім дверей. У вагон заходили пасажири з портфелями, — в недалеку подорож чемоданів не беруть, а тривалих подорожей в наш час не буває. Крила електроплана здалися мені непомірно малими, ніби рудиментарні крильця на масивному жирному тілі птаха ківі. Пізніше я довідався, що крила електроплана розсувні: на землі вони складені, перед зльотом розсуваються на весь свій гігантський розмах, коли електроплан летить швидше, коротшають, а під час посадки машини знову розкриваються на всю широчінь.

Зайшовши в електроплан, ми зайняли купе на чотири місця, усілись в м'яких кріслах. Четвертим нашим супутником був похмурий на вигляд юнак. Він з напруженою увагою втупився в ручний екран телевізора, — очевидно, читав телегазету. Одначе незабаром юнак обережно, щоб не порвати тонкого сріблястого шнурочка, поклав екран у бокову кишеню алюмінізованого дорожнього костюма, усміхнувся до нас і заговорив. Виявилось, він дуже товариська людина.

Коли ми відчули, що літаючий поїзд рушив по розгінному колу і почав набирати швидкість, наш супутник промовив:

— Хочете оглянути машинне відділення? Це цілком можливо. Справа в тому, що я один із будівників електроповітряної траси. Так би мовити, видимий шляховик невидимих електроповітряних шляхів. Увесь екіпаж мені знайомий. Ходімо!

І ми ввійшли за ним в просторе приміщення з великим овальним отвором угорі, прикритим товстим шаром прозорої, наче скло, пластмаси. Крізь цей отвір було видно електромотори і великий вал. Мене запевняли, що цей вал, який приводить у рух повітряний гвинт, може робити 25-30 тисяч обертів за хвилину. Шарики в підшипниках замінено тут струменем водню, спрямованим так, що вал зовсім не стикається із стінками підшипників, обертаючись фактично майже без тертя в газовому середовищі.

Черговий водій сидів посеред кімнати, засланої килимом, за конторкою з білого дуба. Перед ним була невелика чорна дошка з десятком циферблатів і дисків, схожих на диски телефонних апаратів. Усі механізми важкої машини підкорялись буквально одному дотику пальця.

Незважаючи на те, що звичайно в приміщенні було тихо, водія разом із його конторкою покривав прозорий звукоізолюючий футляр кубічної форми з невеличкими дверцями: жоден звук не повинен відвертати уваги водія. Завдяки такому звуковому ізолятору решта людей могли голосно розмовляти в приміщенні.

Юнак, який привів нас сюди, — його прізвище було, здається, Петров, — звернув увагу на полички, розташовані вздовж бокових стін.

— Оце найцікавіше у всій машині, — сказав він. — Підійдіть-но ближче.

На масивній залізній поличці з товстими металевими підпорами, до якої ми підійшли, лежало щось схоже на великий шмат тіста. Нижче, під поличкою, починався ківш, хобот якого йшов кудись під підлогу. Осторонь "тіста" на полиці стояло кілька чорних кубиків завбільшки з кубічний сантиметр.

— Спробуйте підняти один кубик, — запропонував Петров.

Я взяв кубик двома пальцями, щоб підняти його, але пальці зірвалися. Кубик виявився важчим, ніж можна було передбачити. Довелося стиснути пальці з усієї сили, одначе кубик немов приріс до полички.

— Пригвинчені вони, чи що? — здивовано запитав я.

— Дозвольте, я спробую, — сказав мій супутник, геолог Санович.

Але ні він, ні другий геолог, Зорін, не змогли підняти кубика. Зоріну вдалося лише, та й то над силу, трохи зсунути один кубик убік.

— Кубик залізний, а поличка теж залізна і, очевидно, з'єднана з сильним електромагнітом, — висловив він своє припущення.

— Нічого подібного, — сміючись, відповів Петров. — Розгадка в тому, що кубики самі по собі дуже важкі.

— Це неможливо! — гаряче заперечив Санович. — На землі нема і не може бути такої важкої матерії.

— Виявляється, може і, як бачите, є, — усміхнувся Петров. — До речі, ця важка матерія не така вже й важка. Хіба ви не піднімете якусь річ вагою десять кілограмів? Тільки, звичайно, не двома пальцями. В цьому весь секрет.

— Ви хочете сказати, що кубик важить десять кілограмів? — запитав я.

— Так, — відповів Петров. — А нормальна його вага повинна бути всього один грам..

— Адже це... адже це виходить, вага збільшилась у десять тисяч разів! — схвильовано зауважив я.

— Цілком правильно, в десять тисяч разів, — спокійно підтвердив Петров, кивнувши головою.

— Дивіться! Дивіться! — вигукнув Зорін. — "Тісто" підходить. Воно росте на очах. Бачите, заповнило поличку до краю, звісилося, ось-ось упаде вниз.

— Ну що ж, підхопіть його рукою і покладіть назад на поличку, — запропонував Петров.

Зорін підхопив "тісто" і спробував підняти його. Це геологові вдалося, але всі м'язи його напружилися, рука тремтіла, обличчя почервоніло.

— Ніколи мені ще не доводилося мати справу з таким важким "тістом", — зауважив він. — Чи не робите ви це "тісто" теж з важкої матерії?

— На цей раз ви вгадали, — усміхнувся Петров. — Але "тісто" вже не таке важке, як кубики. Ось дивіться, — юнак відірвав шматочок "тіста" завбільшки з вишню і з деяким зусиллям зважив його на долоні.

— Виходить, ваша важка матерія, якщо я не помиляюсь, може збільшуватися в об'ємі і в той же час зменшуватися у вазі? — запитав Санович, видно починаючи здаватися.

— Правильно, так воно і відбувається — відповів Петров. — А як і чому, — зараз з'ясую. Прошу вас, — він показав нам на крісла.

— Ви, звичайно, знаєте про зорі, які називаються "червоними карликами", — почав Петров, коли ми посідали. — Об'єм цих небесних тіл, що світяться червоним світлом, справді дуже малий в порівнянні з іншими зорями. Астрономи встановили точно і незаперечно, що матерія цих червоних карликів у десять тисяч разів важча за земну. Така незвичайна вага матерії довго лишалась загадкою. Які процеси космічної лабораторії могли створити цю неймовірно важку матерію?

Атом, його будова з'ясували таємницю. Сам атом, якщо так можна висловитися, має надзвичайно "пористу" будову. Електрони, які обертаються навколо центрального ядра, розміщені від нього на астрономічно великій відстані — в мікромасштабі, звичайно. Всередині атома, точніше між ядром і орбітою крайнього електрона, велика порожнеча. Але ж з таких "пористих" атомів складається матерія. Адже, з'єднуючись у молекули, атоми не можуть входити один в один, стискуватися. Вони стикаються один з одним лише "оболонками" зовнішніх електронних орбіт. Саме тому і звичайна матерія така "пориста", не дуже компактна і не дуже важка. А що коли вибити з атома електрони, лишивши тільки протони? Якими стануть властивості матерії, що складатиметься з цих атомів, позбавлених електронів?

— Така матерія матиме надзвичайну густину, малий об'єм і величезну вагу, — швидко сказав Санович. — Я зрозумів вас, Петров! Літр води, який важить десять кілограмів, або десять кілограмів землі можна таким чином "збити" в один кубічний сантиметр, що, як і раніше, важитиме десять кілограмів. Правильно?

— Цілком, — відповів Петров.

— Але чому розбухає це "тісто", якщо воно однієї природи з важкою матерією? — запитав Зорін. — Дивіться, воно заповнило вже всю поличку і ківш.

— А навіщо це "тісто" і кубики тут? — в свою чергу запитав Санович.

— Хвилину терпіння, і ви все зрозумієте, — промовив Петров і, помовчавши, пояснював далі: — Багато років минуло, поки радянським ученим пощастило створити перший кубічний сантиметр важкої матерії.