Рогатий мамонт - Сторінка 2

В той час вчені ще й самі ясно не уявляли собі, до яких практичних наслідків призведуть досліди з важкою матерією. Але вона відразу ж сама вказала шлях: перший кубічний сантиметр важкої матерії, одержаний в лабораторії, розбух на очах учених до великих розмірів. Це явище здивувало тоді вчених так само, як здивувало зараз вас "тісто", що збільшується на очах. Незабаром, проте, дивне явище було розгадано.

Важка матерія складалася з атомів, позбавлених електронів. А що таке електрон? Негативний заряд. Отже, важка матерія являє собою позитивний заряд величезної концентрації. І саме через це вона з неймовірною силою притягає до себе негативні заряди — електрони. А де їх нема? Отже, з моменту свого народження матерія, яка штучно стала важкою, прагнула повернути собі те, що у неї було забрано, — електрони, негативний заряд, а разом з ними — і попередні свої властивості. Одним словом, до кубика важкої матерії звідусіль потік електричний струм. Учені зрозуміли, чому були невдалими перші досліди і чому вони так дорого обійшлися: вибиті електрони могли замінюватися сторонніми електронами, а можливо, і повертатися назад.

Щоб важка матерія не розбухала передчасно, треба було подбати про ізоляцію, яка б не давала змоги стороннім електронам проникати в атоми. Під час нових дослідів було знайдено такі ізоляційні футляри, які надійно захищали виготовлену важку матерію від електронів.

А цей винахід відкривав уже шлях до першого практичного застосування важкої матерії. Вона ставала якщо не джерелом електроенергії, то замінником найпотужніших акумуляторів. Ось такий кубик важкої матерії ВМ в електроізоляційному футлярі можна відправити в будь-яке місце і зберігати будь-який час. ВМ можна використати як акумулятор для авто-, електрокара, похідної радіостанції — всюди. Досить проколоти оболонку футляра, і ВМ почне з шаленою швидкістю вбирати електрони звідусіль — із землі, атмосфери, металевих частин вашого автомобіля. Вмикайтеся і одержуйте струм. ВМ в міру насичення електронами розбухатиме, — це, мабуть, єдина її практична вада, — і ставатиме все легшою, поки не досягне нормального об'єму і ваги. Але розбухлу, "нормалізовану" матерію можна викидати, як викидають шлак...

— І ви викидаєте оце "тісто"? — показав на поличку Зорін.

— Правильно. А замість розбухлого "тіста" беремо новий кубик і проколюємо його.

— Отже, за допомогою "тіста" — важкої матерії — ви вибираєте електрони із невидимих проводів високовольтної передачі? — запитав Санович.

— Так. В даному випадку ВМ заміняє нам землю, заземлення. Справжня земля далеко під нами, і відпрацьований струм поглинає важка матерія. Зрозуміло?

— Цілком, — відповів Санович... — У мене є ще тільки одне запитання...

Але запитати він не встиг.

Нас качнуло. Добре-таки качнуло. Ми побачили, як водій, сплеснувши руками, почав гарячково крутити диски на пульті управління. Я відчував, що наш літаючий поїзд то піднімається, то опускається, начебто його кидає на залізничних стрілках то в один, то в другий бік.

Згодом виявилося, що з невідомої причини, — можливо, від необережного поруху пальця недосвідченого водія, — наш електроплан вийшов з променя, який живить енергією його мотори. В ту ж мить було ввімкнуто акумулятори, і ми летіли далі. Але куди? Адже невидимий провід не тільки живив струмом мотори, але і вказував напрям. Правда, лишались радіомаяки. Та радіохвилі в Арктиці частенько підводять.

На акумуляторах ми могли пролетіти близько години. Обледеніння нам не загрожувало: електронагрівники поверхневого шару вагона і його крил безперервно розтоплювали льодову корку. І все ж становище було не з веселих. Навкруги — темрява, внизу — Карське море. Ми летіли вже на відрізку гора Народна — Нова Земля. Кажуть, радіомаяк міста Кармакулима на Новій Землі давав сигнали, але вони швидко погасли. Будь-що треба було знайти наш радіоелектроповітряний провід. Слід сказати, що на той час ще не було встановлено апарати, які автоматично утримують електроплан на "рейках" і знаходять їх, якщо порив бурі чи якась інша причина зіб'є машину з електрошляху.

Електроплан сліпо тикався то в один, то в другий бік. І зненацька новий могутній поштовх струснув машину. У мене було таке враження, ніби поїзд на всьому ходу налетів на стіну. Чи не сталося це внаслідок того, що наш розгублений водій безладно крутив диски? Можливо, він раптово дав задній хід запасним реактивним двигуном? Я чув потім, що водія після цього злощасного рейсу звільнили з роботи.

Ми всі попадали на підлогу. Речі зсунулися з місць. Перегородки тріщали. Двері відчинилися. З пасажирського відділу почулися жіночі крики і плач дітей. Електроплан, однак, продовжував летіти, поштовхи не повторювались, і всі потроху заспокоїлися.

— Дивіться, що робиться з кубиками важкої матерії! — вигукнув Зорін.

Ми глянули на полички. На місці маленьких, як гральні кості, кубиків лежали великі шматки "тіста", що надзвичайно швидко набухало.

— Від сильного удару ізоляційні футляри кубиків тріснули, і важка матерія почала вбирати електрони, — схвильовано пояснював Петров. — Хоча ми і "зійшли з рейок", але перебуваємо в магнітному полі лінії високовольтної передачі, і електронів тут більше ніж треба...

— І чим це нам загрожує? — запитав Зорін.

— "Тісто" задушить нас, якщо ми не вживемо заходів! Надівайте теплі костюми і рукавиці, відчиняйте надвірні двері і викидайте "тісто" за борт, — наказав Петров, щільно причинивши двері до пасажирської каюти, щоб там ніхто не здогадався про критичне становище, в яке ми потрапили.

Петров показав нам, де зберігалися теплі електрифіковані костюми. Ми швидко одяглися і відчинили двері. Знадвору ввірвався крижаний вітер із снігом.

— Якщо важко буде дихати, надіньте кисневі маски, — порадив Петров.

Ми — я, Зорін і Санович — взялися за роботу. Не можна сказати, щоб вона була приємною. Електроплан усе ще кидало, і ми ризикували вилетіти геть. Незважаючи на невелику висоту, — близько двох кілометрів, — дихати було важко: в Арктиці стеля тропосфери низька, а ми до того ж ще й працювали. Довелося надіти кисневі маски, хоч вони й заважали роботі.

Та найбільшої неприємності завдавало нам "тісто" важкої матерії. Ми відривали шматки розміром з кавун, ледве доносили до дверей і викидали. А "тісто" ніби знущалося над нами. Не встигали ми повернутися назад, як його ставало більше, ніж було до цього. І хоч кожен новий "кавун" був легший від попереднього, робота ставала напруженішою, бо темпи її доводилося нарощувати. "Тісто" розповзлося вже по всій підлозі, наші ноги грузли, і це ще більше утруднювало роботу...

Ми знемагали від утоми, викидаючи шматки "тіста", ледве витягали ноги, які загрузали в ньому по коліна. А що робив у цей час Петров? Він узяв мікроскопічний шматочок "тіста", зайшов у звукоізоляційний ковпак і, щось пояснивши водієві, поклав шматочок перед ним на стіл. Потім вони обидва почали уважно стежити за шматочком тіста, який весь час збільшувався. Нам усе це було добре видно крізь прозорі стінки кабіни водія. Петров час від часу щось говорив, водій — цього разу дуже обережно — повертав диски. Коли "тісто" занадто розросталося, Петров знову відщипував від нього маленький шматочок і, поклавши його на стіл, решту викидав за двері, нам під ноги.

Викинувши черговий шмат "тіста", Петров крикнув:

— Ви розумієте? Я знайшов спосіб, як за допомогою ВМ визначити, де проходить невидимий провід високої напруги: чим ближче до проводу, тим швидше розбухає "тісто", і чим далі, — тим повільніше. Електроплан може хоч зараз увійти в промінь-провідник, але ВМ вбере таку велику кількість електронів, що ми вмить з головою загрузнемо в "тісті". Треба оголосити команді аврал, покликати на допомогу з десяток пасажирів і викинути все "тісто", лишивши тільки невеличкий шматок, якого вистачить для того, щоб долетіти до станції!

Так ВМ несподівано знайшла для себе ще одне застосування: як індикатор напрямку і потужності електронного потоку. Використавши цю властивість ВМ, наші винахідники згодом побудували нові реєстраційні апарати, які визначали навіть інтенсивність потоку космічних променів.

Оце, власне кажучи, і все. Пригода на цьому і закінчилася. "Тісто" спільними зусиллями викинули, електроплан став на "рейки", і дальший шлях до острова Врангеля пройшов цілком благополучно.

До речі, зовсім забув: адже ви чекаєте ще розповіді про "рогатого мамонта"... Бачте, я й сам не знав, який вийде з усього цього конфуз.

Мій приятель, мисливець-ескімос Яша, тягав мене по тундрі години з чотири, щоб непомітно привести майже на те саме місце, звідки ми вийшли. Десь на задвірках складських приміщень він розрив купу моху і показав мені... Що б ви думали? Череп корови! Так-так, справжнісінької корови черкаської породи. Можете собі уявити, як я глянув на нього, як гаркнув потім на Яшу? А він, удаючи невинного, щирим тоном спитав:

— Так це корова? Звичайнісінька корова? Свійська тварина? Пробачте, дорогий Іване Івановичу. Помилився. Адже я ніколи не бачив живих корів. Я народився і виріс на цьому острові, а тут нема і в заводі свійської худоби.

— Але ж вам щороку доставляють на острів сотні морожених коров'ячих туш! — кричав я.

— Без голів, Іване Івановичу, без голів! — спокійно відповів він. — А я ж не Кюв'є, який міг за однією кісточкою... — і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве.

Чи варто було розмовляти з таким молодчиком? Людина, знайома з працями Кюв'є, не знає корови? Юнак, який закінчив середню школу? Студент? І це в наш час, час кінофікованих шкіл, телебачення? Неймовірно! І на материку він був. У Крим і на Дон літав. Та хто ж у наш час у двадцять років не облітав весь Радянський Союз?

Я вже хотів сказати, що більше і знати не хочу такого брехуна й дурисвіта, як зненацька звідкись наче з-під землі виріс Миша Шугалєєв, керівник геологорозвідувальних робіт на острові Врангеля, мій колишній найулюбленіший учень.

— Пробачте, пробачте, дорогий Іван Івановичу, нас великодушно. Винні. Обдурили вас. Одначе скажіть правду: без цього "рогатого мамонта" мені не пощастило б заманити вас сюди? Ми так хотіли вас бачити, а ваша участь у зльоті, як завжди, була дуже корисною для нас. Череп цей я відправлю в місцевий краєзнавчий музей з написом по-латині, як годиться:

"Мамонт рогатий І.