Роман про Трістана та Ізольду - Сторінка 6

Я зазіхаю не на його країну! Дорогий дядьку, ти любив мене сиротою, ще й не знавши, що я — кров твоєї сестри Бланшфлер, ти ніжно оплакував мене, своїми руками несучи на човен без весел і вітрил... Чому не прогнав ти відразу заблуканого хлопчика, що прийшов, щоб зрадити тебе? О, що спало мені на думку? Ізольда твоя дружина, а я твій васал. Ізольда твоя дружина, а я твій син. Ізольда твоя дружина і не може мене кохати". Ізольда кохала його. Вона хотіла, проте, його ненавидіти: хіба ж не жорстоко він її зневажив? Вона хотіла його ненавидіти — і не могла, бо серце її горіло ніжністю, болючішою за ненависть.

Бранжієна дивилася на неї з великим сумом і ще більшою турботою, бо ж вона знала, яке лихо сталося через неї. Два дні стежила вона за ними, два дні примічала, як вони не приймають жодної їжі, жодного пиття, жодної потіхи, як шукають вони одне одного, ніби сліпці, що навпомацки находять один одного, як страждають вони, [45] нещасні, від довгої розлуки і як печаляться ще гіршою печаллю, коли, зійшовшися, тремтять перед страшною хвилею першого визнання.

Третього дня, коли підходив Трістан до Ізольдиного шатра, нап'ятого на кораблі, Ізольда, сидячи там, побачила його й мовила тихо:

— Заходьте, сеньйоре.

— Королево,— каже на те Трістан,— пощо звати мене сеньйором? Хіба ж я не ваш ленник, не ваш васал, що має вам уклінно слугувати і любити вас як свою королеву і свою пані?

А Ізольда одвітує:

— Ні, ти добре знаєш, що ти мій сеньйор, мій володар! Ти знаєш, що твоя сила мене упокорює і що я — твоя рабиня. О, навіщо я вигоїла колись раненого жонглера? Чому не лишила я загинути в болотяних травах убивцю дракона? Чому не вразила я його тоді в купелі уже піднятим мечем? Лихо мені! Я тоді не знала того, що знаю тепер!

— Ізольдо, що ж знаєте ви тепер? Що мучить вас і тривожить?

— Ах, усе, що я знаю, мене мучить — і тривожить мене все, що я бачу. Це небо мучить мене, і це море, і моє тіло, і моє життя!

І вона поклала свої руки Трістанові на рамена; сльози потьмарили проміння її очей, уста затремтіли. Він промовив удруге:

— Дорога моя, що ж таке вас мучить? Вона у відповідь: [46]

— Любов до вас.

Тоді він припав своїми устами до її уст. Та коли вони вперше зазнали солодощів кохання, Бранжієна, що слідкувала за ними, голосно скрикнула і, простягаючи руки, сльозами обливаючись, кинулась їм до ніг.

— Нещасні! Спиніться, коли ще можна! Та ні, це дорога без повороту, непереможна любов вабить і притягає вас, і від цього дня ви вже не знатимете радості без муки! Настояне на зіллях вино взяло над вами силу, чарівне дання, що ваша, Ізольдо, мати доручила мені. Сам лише король Марк повинен був з вами його випити; але злий дух посміявся з нас, і от ви вдвох спорожнили келих. Милий Трістане, мила Ізольдо, я тяжк& покараюся за те, що зле стерегла трунок; я віддам вам своє тіло, своє життя. З моєї-бо вини випили ви з завороженої чаші кохання і смерть!

Залюблені обнялися; в прекрасних тілах забриніла пристрасть і радість життя. Трістан мовив:

— Що ж, хай прийде смерть.

І коли смеркло, на кораблі, що бистро мчався до земель короля Марка, вони, навіки зв'язані, віддались коханню.

5. Бранжієну віддано рабам

Король Марк зустрів Ізольду Біляву на березі. Трістан узяв її за руку і підвів до короля; король тоді взяв її сам за руку. З великою шанобою він повів Ізольду до замку Тінтажелю, і, коли вона з'явилася в замковій світлиці серед васалів, врода її так засіяла, що стіни заграли ніби від проміння ранкового сонця. Тоді похвалив король ластівок, що принесли йому, любі та ґречні, золоту волосинку, і похвалив Трістана та сто рицарів, що випливли кораблем у повне пригод, примхливе море, щоб здобути для нього в невідомім краї солодкий дар для очей його і для його серця. Не знаєш ти, шляхетний королю, що цей корабель приносить тобі — тобі також — гірку скорботу й муки невимовні!

Десять днів минуло, і Марк, скликавши своїх баронів, узяв за дружину Ізольду Біляву. Та, як настала ніч, Бранжієна, щоб потаїти безчестя своєї пані і врятувати її від смерті, лягла замість неї на шлюбному ложі. Караючись за свій тяжкий недогляд на морі, щиро люблячи Ізольду-королеву, вона, вірна подруга, принесла їй у жертву свою непорочність; нічна темрява не дала королеві добачити, що його обманено і оганьблено. Дехто повідає, ніби Бранжієна не викинула в море глечика з настояним вином, якого не допили закохані; і що другого дня, коли вже сама Ізольда прийшла розділити королеве [49] ложе, вона, Бранжієна, вилила в кубок те, що зосталося від дання, і подала його подружжю; і нібито король випив багато, а Ізольда крадькома вилила свою частину. Але знайте, сеньйори, що ці оповідачі зламали й зіпсували повість. Вони вигадали цю неправду, бо не могли збагнути того потужного кохання, що його завжди мав король Марк до королеви. Справді, ви далі почуєте, що ніколи — хоч як пекли його гіркі муки і страждання, хоч до яких тяжких відплат дійшлося,— ніколи не міг Марк викинути з свого серця ні Ізольду, ні Трістана. Проте пам'ятайте, що він не пив дання.

Тут не було ні трутизни, ані чарів: лише ніжне благородство його серця надихало королеві Марку вірну любов. Ізольда — королева. Здавалось би, живе вона в радості й супокої. Ізольда — королева, і в тяжкій вона живе печалі. Пестить її й жалує король Марк, високою шанобою оточили її барони, і простий люд як не молиться на неї. Дні Ізольдині проходять у пишно заквітчаній та розмальованій світлиці. Єсть у Ізольди коштовні оздоби та самоцвіти, пурпурові тканини і килими фессалійські, пісні арф'ярів, розкішні запони з вишитими на них леопардами, орлятами, папугами і всіма морськими та лісовими тваринами. Ізольда любить палкою, прекрасною любов'ю, і Трістан буває з нею, коли вона хоче, вдень і вночі, бо, як ведеться у великих сеньйорів, він спить у королівській опочивальні, серед ближніх і вірних людей. А вона непокоїться й тривожиться.

Чому? Навіщо? Чи ж не добре заховане їхнє кохання? Чи хтось думає на Трістана? Та хто ж би міг думати на [50] свого сина? Хто бачить її? Хто стежить? Який свідок? Так, стежить свідок за нею: Бранжієна. Бранжієна стереже її, Бранжієна одна лише знає її життя, Бранжієні на ласку мусить вона здаватись. Господи! Що коли набридне тій стелити, як служниці, постіль, де вона була перша, і внесе вона в уші королеві всю правду! Що коли Трістан умре через її лукавство! Од цього жаху безуміє королева. Ні, не од вірної Бранжієни,— з власного її серця ішли ці тортури! Слухайте ж, сеньйори, на яку лиху зраду вона зважилась. Та бог — ви це зараз почуєте — змилувався над нею; будьте ж і ви милосердні та поблажливі! Того дня король і Трістан полювали далеко, і Трістан не знав про злий її вчинок. Ізольда покликала двох рабів, пообіцяла їм волю і по шістдесят дукатів, коли вони присягнуться, що вчинять, як вона повелить. Раби побожились.

— Я дам вам,— сказала вона тоді,— молоду дівчину, і ви заведете її в темний ліс, далеко чи близько, але в таке місце, щоб ніхто про це не знав. Там ви ЇЇ уб'єте і принесете мені її язик. Запам'ятайте, що вона говоритиме, щоб потім сказати мені. Ідіть же. Вернувшися, ви зробитесь вільними й багатими людьми.

А тоді покликала Бранжієну і так до неї мовила:

— Люба моя, ти бачиш, як сохну я і в'яну; чи не могла б ти пошукати в лісі зілля, що зарадило б моєму лиху? Ось два раби, вони тебе проведуть; вони знають, де ростуть помічні зілля та трави. Іди ж із ними і знай, сестро, що я посилаю тебе в ліс, бо йдеться про мій спокій і життя моє. Раби повели служницю. Прийшли в ліс, і вона хотіла спинитись, побачивши, що навколо росте дуже багато [51] корисних рослин. Але вони примусили її йти далі.

— Ходімо, дівчино, це не те місце, що треба,

Один із рабів ішов перед неї, другий — позаду. Не було вже там протоптаних стежок,— терен, глід та вовчі ягоди слалися густо. Тоді той, що йшов попереду, вихопив меча і повернувся. Вона кинулась до другого, щоб поміг їй,— а в того теж блищав меч у руці, і він мовив:

— Дівчино, ми маємо тебе вбити.

Бранжієна впала на траву, і руки її намагались відхилити вістря мечів. Вона благала рабів так ніжно і так жалібно, аж вони сказали:

— Дівчино, коли Ізольда, пані твоя і наша, хоче твоєї смерті, то, певне, винна ти у великому злочині.

А вона їм:

— Не знаю,— каже,— друзі. Жодного лихого вчинку не пам'ятаю. Коли ми виїхали з Ірландії, то кожна з нас узяла з собою як найдорожчу оздобу білу як сніг сорочку для своєї шлюбної ночі. На морі Ізольда розірвала свою шлюбну сорочку, і я їй у перший після вінчання вечір позичила свою. Оце, друзі, і вся моя провина. Що ж, коли вона хоче моєї смерті,— перекажіть їй, що я шлю їй привіт і люблю за її добро і ласку, яких я зазнала від неї з того часу, коли мене, дитину, вкрали морські розбійники і продали її матері і коли поставлено мене до неї, Ізольди, за служницю. Хай господь милосердний береже її честь, її тіло, її життя. А тепер убийте мене, браття, не гайтесь!

Жаль її стало рабам. Вони порадились, а порадившись, надумались, що, може, за такий злочин і не варто платити смертю. Тоді вони прив'язали Бранжієну до дерева і вбили [52] молодого пса; один із них одрізав йому язик і заховав у полу каптана, і обидва стали знову перед Ізольдині очі.

— Вона казала що-небудь? — злякано спитала королева.

— Так, королево, казала. Вона розповіла, що ви розгнівались за такий злочин: ви розірвали на морі білу як сніг сорочку, що взяли з Ірландії, і вона позичила вам для шлюбної ночі свою. Оце, казала вона, і єсть її гріх. Вона дякувала вам за милості, що ви дарували їй з її дитячих літ, і молила бога, щоб він беріг вашу честь і ваше життя. Вона шле вам привіт і свою любов. Ось королево, її язик.

— Убивці!-крикнула Ізольда.— Верніть мені Бранжієну, вірну мою служницю! Хіба ви не знали, що це мій єдиний друг? Убивці, верніть мені її!

— Правду кажуть, королево, що жінка швидко міняється; в одну хвилину вона сміється, плаче, любить, ненавидить.

— Як я могла дати такий наказ? За яке лихо? Чи ж то не моя була товаришка, дорога та мила, вірна і хороша? Ви це знали, вбивці: я послала її шукати зцілющих трав, і вам я довірила її провести! Але тепер я скажу, що ви її замордували, і вас спалять на вугіллі.

— Королево, знайте, що вона жива і що ми приведемо її до вас здорову й незайману.

Але вона їм не вірила і кляла, як божевільна, і вбивців, і себе.