Роня, дочка розбійника - Сторінка 19

Він повинен сам прийти й попросити тебе.

— А Матіс цього нізащо не зробить! — сказала Роня.

Вона сховала голову в материних колінах і намочила її грубу вовняну спідницю своїми тихими слізьми. Стемніло, запав вечір, найтяжчі хвилини минули.

— Іди лягай, Роню, — мовила Ловіса. — Я посиджу й подрімаю тут, а як засвітає, піду додому.

— Я хочу поспати у вас на колінах, — мовила Роня. — А ви заспівайте мені "Пісню лісовиків".

Вона згадала, як сама пробувала співати цю пісню Біркові. Але їй скоро набридло, і надалі вона теж не часто співатиме йому, це вже Роня знала напевне.

Проте мати заспівала їй "Пісню лісовиків", і світ знов став такий, як повинен бути. Роню огорнув глибокий дитинний спокій, і, притуливши голову до материних колін, вона заснула під зоряним небом, а як прокинулася, був уже ясний день.

Мати пішла додому. Але свій сірий шаль не взяла з собою, а обкутала ним дочку. Роня, прокинувшись, відчула його тепло, вдихнула в себе його запах. Наче сама Ловіса була біля неї, подумала Роня, а ще він трохи нагадував їй запах зайченяти, яке вона колись мала.

Біля багаття сидів зіщулений Бірк, схиливши на руки голову. Рудий чуб спадав донизу, затуляючи йому обличчя. Бірк здавався таким безнадійно самітним, що в Роні стислося серце. Вона забула про все і, тягнучи за собою шаль, підійшла до нього. Проте йшла вона нерішуче. Може, Бірк не хоче, щоб його турбували.

Та нарешті зважилась запитати:

— Що таке, Бірку?

Він підвів голову й усміхнувся.

— Я сиджу й сумую, сестро.

— Чого? — запитала Роня.

— Сумую, що ти моя сестра тілом і душею тільки тоді, як тебе кличе водоспад Ненатлий. А не тоді, як тебе кличе батько через своїх посланців. Тому я почуваю себе так, як пастухів пес, і через це теж журюся, коли хочеш знати.

А хто не журиться, подумала Роня. Хіба вона не журиться, що хтось не може помиритись?

— Але, як щиро казати, я не можу дорікати тобі за це, — повів далі Бірк. — Я знаю, що так має бути.

Роня несміливо глянула на нього.

— Ти однаково хочеш бути моїм братом?

— Так, це головне, — відповів Бірк. — Я твій відданий брат навіки, ти й сама знаєш! А тепер ти ще й дізнаєшся, чому я хочу, щоб цього літа нас не турбували ніякі посланці з Матісової фортеці, і чому я не люблю згадувати про зиму.

І справді, Роня страх як хотіла дізнатися про це. Її дивувало, що Бірк не боїться зими. "Тепер літо, сестро", — казав він так спокійно, наче зима ніколи й не могла настати.

— Ми з тобою маємо тільки літо, — сказав Бірк. — А в мене виходить так, що я не дуже тремчу за своє життя, коли тебе немає зі мною. А як настане зима, тебе не буде Ти повернешся до Матісової фортеці.

— А ти? — запитала Роня. — Де ти будеш?

— Тут, — відповів Бірк. — Звичайно, я міг би піти й попроситися назад до Борчиної твердині, мене б напевне не прогнали. Але нащо? Тебе я однаково втрачу. Не зможу бачити. Тому я краще залишуся у Ведмежій печері.

— І замерзнеш, — сказала Роня.

Бірк засміявся.

— Може, замерзну, а може, й ні! Я розраховую на те, що ти часом приїздитимеш на лижах і привозитимеш мені хліба й солі. І прихопиш моє вовче хутро, якщо тобі пощастить узяти його з Борчиної твердині.

Роня похитала головою.

— Коли зима буде така, як торік, то не дуже наїздишся. Я не зможу пробитися крізь Вовчу пастку. І якщо такої зими ти залишишся у Ведмежій печері, тобі буде клямка, Бірку Боркасоне!

— То нехай буде, — відповів Бірк. — Але тепер літо, сестро моя!

Роня поважно глянула на нього.

— Літо чи зима… Хто тобі сказав, що я повернуся до Матісової фортеці?

— Я, — відповів Бірк. — І я тебе туди відведу. Я збираюся замерзати сам, якщо до того дійдеться. Але тепер літо, я вже казав!

Літо не тривало вічно, це знали і Бірк, і Роня. Проте вони почали тепер жити так, ніби йому ніколи не буде кінця, і відганяли від себе гіркі думки про зиму. Вони хотіли використати кожну годину від світанку до смерку і навіть ніч, щоб натішитися літом. Нехай собі дні настають і минають. Роня з Бірком жили, зачаровані літом, і відганяли від себе сум. У них було ще трохи часу.

— І той час ніщо не повинне псувати нам, — сказав Бірк.

Роня погоджувалася з ним.

— Я всотую в себе літо, як дика бджола всотує мед, — казала вона. — Складаю по крихті у велику грудку, щоб живитися ним, коли… коли літо вже мине. Знаєш, що в тій грудці буде? — Роня перерахувала Біркові:— Там змішаються в одну купу схід сонця і кущі чорниці, вкриті ягодами, і ластовиння на твоїх руках, і місячне сяйво вечорами над річкою, і всіяне зірками нічне небо, і ліс, і літня спека, коли сонце нагріває сосни, і дрібний вечірній дощик, і і туманець, і білки, і лиси, і зайці, і лосі, і всі дикі коні, яких ми знаємо, і наше плавання, і їзда верхи… Бачиш, це буде не грудка, а ціла паляниця з усього, що. є влітку.

— Ти гарно замішуєш літню паляницю, — мовив Бірк. — Замішуй її далі.

З ранку до ночі Роня з Бірком були у своєму лісі. Ловили рибу, полювали на те, чим доводилось харчуватися, але з рештою дичини жили в злагоді. Вони вибиралися в довгі мандрівки, спостерігали птахів і тварин, видиралися на вершини гір і на дерева, плавали в озерцях, де їх не могли потривожити літавиці, — а літо тим часом минало.

Повітря ставало прозоріше й холодніше. Випали дві холодні ночі, зненацька на одній березі внизу над річкою пожовтіла верхівка. Діти помітили її, коли сиділи рано-вранці біля багаття, але нічого не сказали.

Знов минали дні, повітря все прозорішало, краєвид ставав чіткіший. Тепер зелений ліс чітко видно було за багато миль, але так само видно було то тут, то там серед зелені жовті й червоні плями. Потім ціле узбіччя над річкою запалахкотіло жовтими й червоними барвами. Роня з Бірком сиділи біля багаття, бачили, який гарний став ліс, але нічого про це не казали.

Над річкою почав частіше здійматися туман. А якось увечері, коли їм треба було йти по воду, він огорнув і ліс. Вони раптом опинилися в густій мряці. Бірк поставив додолу відро й міцно схопив Роню за руку.

— Чого ти? — запитала вона. — Злякався туману? Думаєш, ми не втрапимо до печери?

Бірк не сказав їй, чого він боявся. Але почав прислухатися. І раптом ген із лісу долинув добре знайомий йому журливий спів.

Роня також мовчки слухала.

— Чуєш? Це співають підземляни! Нарешті я їх почула.

— Хіба ти їх ніколи не чула? — запитав Бірк.

— Ні, не чула, — відповіла Роня. — Ти знаєш, що вони зваблюють нас під землю?

— Знаю, — сказав Бірк. — Тебе тягне піти до них?

І Роня засміялася.

— Я ж не збожеволіла! Та Лисий Пер каже…

Вона замовкла.

— Що Лисий Пер каже? — запитав Бірк.

— Ет, нічого, — відмахнулася Роня.

Але поки вони стояли, чекаючи, щоб туман порідшав і можна було вертатися додому, Роні не сходило з думки те, що казав Лисий Пер:

"Коли підземляни з'являються в лісі й починають співати, не означає, що настала осінь. А потім настане й зима, ох-ох-ох!"

16

Лисий Пер казав правду. Коли підземляни виходять у ліс зі своїм журливим співом, то це вже осінь. Навіть якщо Бірк і Роня не хотіли визнати цього. Літо поволі вмирало. Почалися такі вперті й гнітючі осінні дощі, що навіть Роня не витримувала, хоч загалом любила дощову погоду.

Вони цілими днями сиділи в печері і слухали ненастанне порощання на площинці перед нею. В такі дні не можна було підтримувати багаття, і діти так мерзли, що врешті їм доводилось виходити й грітися, бігаючи по лісі. Їм ставало тепліше, але вони тоді були геть мокрі. Повернувшись до печери, вони скидали мокру одежу, загорталися в шкіряні укривала й сиділи так, шукаючи поглядом бодай латки чистого неба. Та крізь війстя печери вони бачили тільки суцільну запону дощу.

— У нас дощове літо, — казав Бірк. — Але буде ще й краще!

І нарешті дощ скінчився. Натомість повіяли такі вітри, що в лісі аж гуло. Буря вивертала сосни та ялини з корінням і зривала з берез листя. Зникло жовте сяйво в лісі, і голі дерева на кручах уздовж

І річки вгиналися під натиском вітру, що намагався повалити їх.

— У нас вітряне літо, — казав Бірк. — Але буде ще й краще!

Краще не було. Стало гірше. Почався холод і з кожним днем дужчав. Тепер уже важко було відганяти від себе думки про зиму, принаймні Роня відігнати їх не могла. Вночі їй снилася зима. Однієї ночі приснилося, що Бірк лежав, присипаний снігом, з побілілим обличчям і вкритим інієм чубом. Вона прокинулася від власного крику. Був уже ранок, і Бірк саме розпалював багаття. Вона кинулась до хлопця, і їй полегшало, коли вона побачила, що чуб у нього рудий, як завжди, й не вкритий інієм. Проте ліс по другий бік річки вперше був білий від паморозі. — У нас морозяне літо, — посміхнувся Бірк. Роня невдоволено поглянула на нього. Як він може бути такий спокійний? Як може так легковажно говорити? Невже він нічого не розуміє? Невже зовсім не дбає про своє нещасне життя? Роня знала, що в Матісовій фортеці можна було нічого не боятися, але тепер у її серце почав закрадатися страх. Що з ними буде, коли настане зима?

— Ти невесела, сестро? — сказав Бірк. — Тобі вже пора йти звідси і грітися біля іншого вогнища.

Роня вернулася до печери і знов лягла. Біля іншого вогнища! Наче в неї є інше вогнище, до якого вона могла б піти! Він мав на думці вогнище вдома, в кам'яній залі. Звичайно, Роня й так тужила за ним на цьому скаженому, крижаному холоді. Ох, як їй хотілось нагрітися ще хоч раз у житті! Але піти до Матісової фортеці Роня не могла, якщо вона не Матісова дитина. Домашнє вогнище ніколи вже не грітиме її, це вона знала напевне. Та що вже буде, те й буде. Нащо журитися, коли ніяка жура не допоможе!

Роня побачила, що відро порожнє. Треба йти до кринички по воду.

— Я зараз прийду, тільки-но розгориться багаття! — гукнув їй навздогін Бірк.

Нести воду нагору було важко, діти ходили по неї вдвох.

Роня рушила вниз вузенькою стежкою вздовж стрімкого узбіччя. Йти треба було обережно, щоб не полетіти сторчака з гори. Спустившись у долину, вона побігла лісом між березами й ялинами до галявинки, де була криничка. Але, не добігши до неї, враз зупинилася. На камені біля кринички хтось сидів! Сидів не хто інший, як Матіс. Роня відразу впізнала його чорну кучеряву голову. Серце в неї затремтіло, і з очей бризнули сльози. Вона стояла між березами й тихо плакала. Потім побачила, що й Матіс плакав.