Розбійники - Сторінка 13

(З тріумфуючим сміхом.) Ну як? Чи до смаку вам це, ваша величність?.. Отже, швидше! В'яжіть його—<■ і ви вільні!

Моор. Ви чуєте? Чуєте? Чого ж ви остовпіли? Чому такі збентежені? Вам пропонують свободу, а ви ж дійсно їх полонені. Вам дарують життя, і це не пуста хвальба, бо ви справді засуджені. Вам обіцяють шанобу й посади, а яка може бути ваша доля, хоч би ви й перемогли, як не ганьба, прокляття й переслідування!? Вам провіщають примирення з небом, а ви ж справді прокляті! На жодному з вас немає й волоска, який не прямуваід

1 Нільська потвора — крокодил.

би до пекла. І ви ще роздумуєте? Ще вагаєтесь? Невже так важко вам між небом і пеклом вибирати? Допоможіть їм, панотче!

Патер (про себе). Чи не збожеволів цей хлопець? (Вголос.) Чи не боїтесь ви часом, що це пастка, щоб вас живцем переловити? Читайте самі, тут підписано цілковите помилування. (Подає Швейцерові папір.) Чи можна ще сумніватись?

Моор. От бачите, бачите! Чого ж вам ще бажати? Підписано власною рукою... Це ж милость понад усякі межі! Чи, може, ви боїтесь, що вони зламають своє слово, бо вам доводилось чути, що слова, даного зрадникам, не додержують? О, не бійтесь! Вже з самих політичних міркувань, вони повинні додержати слова, хоч би дали його самому сатані. Інакше хто ж повірить їм надалі? Як же їм тоді вдатися до цього вдруге? Я готовий заприсягнути, що думка в них цілком щира. Вони знають, що це я підбурив вас і розпалив, а вас самих вони вважають невинними. Ваші злочини вони пояснюють помилками молодості, необачністю. Одного мене їм треба, один я заслуговую кари. Чи не так, панотче?

Патер. Який диявол промовляє його устами?—Так, звичайно, звичайно, це так.— Цей хлопець зведе мене з розуму.

Моор. Як, ви й досі не відповідаєте? Чи не гадаєте ви пробитися збройною рукою? Та погляньте, погляньте навколо себе! Про це нема чого й думати, це була б дитяча самовпевненість... Чи вас приваблює загинути героями, тому що ви бачили, як я радів битві? О, і не думайте про це! Ви — не Моори! Ви безбожні злодії! Жалюгідне знаряддя моїх великих планів, мерзенні, як вірьовка ката! Злодії не можуть загинути, як герої. Життя — весь виграш злодія, далі настає щось жахливе... І злодії мають рацію тремтіти перед смертю. Послухайте, як сурмлять їхні горни! Гляньте, як грізно виблискують їхні шаблі! Як? Ви ще не зважились? Я не подякую вам за своє життя, я соромлюсь вашої жертви!

Патер (вкрай здивований). Я божеволію, я втечу відсіля! Чи чувана ж то річ?

Моор. Чи ви боїтесь, що я сам заподію собі смерть і знищу самогубством договір, дійсний тільки для живого? Ні, хлопці, то марний страх. Ось я відкидаю геть свій кинджал, і пістолі, і пляшечку з отрутою, яка стала б мені в пригоді... Я тепер такий жалюгідний, що навіть владу над власним життям утратив... Як, ви все ще не зважились? Чи, може, ви гадаєте, що я схоплюсь за зброю, коли ви схочете мене в'язати? Дивіться! Я прив'язую свою праву руку до цього дубового сука, тепер я цілком беззахисний — навіть дитина мене подолає... Хто ж із вас перший покине свого отамана в біді?

Р о л л е р (у дикому хвилюванні). Хоч би й пекло дев'ятьма колами 1 нас обступило. (Розмахує шпагою.) Хто не собака, рятуй отамана!

Ш в е й ц е р (розриває помилування і клапті його кидає патерові в обличчя). Помилування — в наших кулях! Геть, каналіє! Скажи сенатові, що послав тебе,— в Мооровій ватазі ти не знайшов жодного зрадника.— Рятуймо, рятуймо отамана!

У с і (шумно). Рятуймо, рятуймо, рятуймо отамана!

Моор (розв'язавши вірьовку, радісно). Тепер ми вільні... товариші! Я відчуваю цілу армію в своїй руці... Смерть або свобода! Живими нас не візьмуть!

Сурмлять до наступу. Гомін і метушня. Усі виходять зі шпагами наголо.

1 На дев'ять кіл пекло поділяється в "Божественній комедії" Данте-Алегієрі (1265—:1321). У дев'ятому колі Дантового пекла містяться зрадники.

ДІЯ ТРЕТЯ

ЯВА ПЕРША Амалія в саду грає на лютні.

Амалія.

Мовби світлий, ангел — він прекрасний.

Мов Валгалли 1 воїн — кращий всіх.

Зір його — мов майський промінь ясний.

В хвилях віддзеркалений морських.

А його обійми — буйне поривання

Й серць вогнистих радісне биття!

Тільки ніч над нами. Зоряне мовчання

Й наших душ окрилене злиття.

Поцілунки — райський плід чудесний!

Мов два полум'я, зливались ми,

Мов двох арф гармонії небесні

З осяйної линули пітьми.

Трепетали душі нам, назустріч рвались,

І палали щоки і уста —

Дух до духу линув. Зорі коливались,

Все пливло, мов мрія золота.

Він пішов... Даремно, ах, даремно

Жду його у смутку і сльозах.

Він пішов — і стало все нікчемне,

Й радість вся зітхає сумно: "Ах!"

Франц входить.

Франц. Знову тут, норовлива мрійнице? Ти крадькома зникла з нашого веселого бенкету і зіпсувала гостям радощі.

Амалія. Як жаль цих безневинних радощів! Адже у тебе в вухах ще мусив би звучати похоронний спів, що лунав над гробом твого батька.

1 Вал галл а, в старогерманському народному епосі,— місце, де після смерті перебувають душі воїнів, що загинули в бою.

Франц. Невже ти будеш довіку сумувати? Облиш мертвих мирно спочивати і подбай "про щастя для живих! Я прийшов... Амалія. А коли ти підеш?

Франц. О, не дивись на мене так похмуро й гордо! Ти завдаєш мені жалю, Амаліє. Я прийшов тобі сказати...

Амалія. Хоч-не-хоч я повинна слухати, адже Франц фон-Моор став повновладним господарем.

Франц. Авжеж, і саме про це я хотів з тобою поговорити... Максіміліан опочив у склепі предків. Я — господар. Але я хотів би цілком ним бути, Амаліє... Ти знаєш, чим ти була для нашого дому, на тебе дивились як на дочку Моора, його любов до тебе навіть саму смерть пережила. Ти, звичайно, ніколи цього не забудеш?

Амалія. Ніколи, ніколи! І хто б міг так легковажно це забути за веселим бенкетом!

Франц. За любов мого батька ти повинна винагородити його синів. Але Карл умер... Ти дивуєшся? В тебе паморочиться голова? Це й справді така висока, принадна думка, що вона може приголомшити навіть жіночу гордість. Франц під ноги топче надії найблагородніших панночок, Франц приходить і пропонує бідній, безпомічній без нього сироті своє серце, руку... а разом з ними й усе своє золото, усі свої замки і ліси. Франц, якому всі заздрять, якого всі бояться, добровільно оголошує себе рабом Амалії.

Амалія. Чом блискавка не спалить цього нечестивого язика за його слова злочинні! Ти вбив мого коханого, і Амалія назве тебе дружиною! Ти...

Франц. Не так гостро, всемилостива принцесо! Звичайно, Франц не вигинається перед тобою, як воркуючий селадон !, звичайно, він не вчився, як томний аркадський пастушок 2, зві* ряти лунам гротів і скель свої любовні жалі... Франц говорить, а якщо йому не відповідають, то він буде наказувати.

Амалія. Ти, хробак, будеш наказувати? Наказувати — мені? А що як твій наказ повернуть тобі із зневажливим сміхом?

Франц. Ти цього не зробиш. Я знаю ще засіб, який зламає гордість упертої мрійниці,— монастирські мури!

Амалія. Браво! Чудово! За мурами монастиря знайти назавжди захист від твоїх очей василіска 3 і мати досить дозвілля,

1 Селадон — головний персонаж романа "Астрея" французького письменника Оноре д'Юрфе (1568—1625), синонім сентиментального коханця.

2 Аркадський пастушок — літературний образ щасливих, безтурботних людей, що живуть на лоні природи. Аркадія — частина стародавньої Греції, вславлена багатьма поетами як країна простоти звичаїв і щасливого пастушого життя.

3 Василіск — казкова тварина, напівптах, напівзмія, що нібито вбивала одним своїм поглядом.

щоб мріяти про Карла. Я вітаю твій монастир! Вітаю мури монастиря!

Франц. Ха-ха! То он як? Стережись, тепер ти навчила мене уміння тебе мучити. Мій погляд, наче вогнекоса фурія, виб'є з твоєї голови ці вічні химери про Карла; страхітливий образ Франца, немов із засідки, підстерігатиме тебе з-за образу твого коханого, як зачарований пес, що лежить на скарбах підземних... Я за коси приволочу тебе до каплиці, зі шпагою в руці вирву з твоєї душі шлюбну обітницю, силоміць зійду на твоє дівоче ложе і горду соромливість твою здолаю ще більшою гордістю.

Амалія (дає йому ляпаса). Візьми спершу це в посаг.

Франц (розлючений). Ха! Вдесятеро і ще раз вдесятеро буде тобі за це відплачено! Не дружиною моєю — цієї честі тобі не бачити — ти будеш полюбовницею в мене, і чесні селянки пальцями вказуватимуть на тебе, коли ти зважишся перейти вулицю. Скрегочи зубами, проймай мене жагучими, убивчими поглядами,— мене тішить жіноча лють, ти від неї ще прекрасніша, ще більш жадана. Ходім — цей опір окрасить моє торжество, надасть насолоди насильним обіймам. Ходім до мене в кімнату! Я палаю пристрастю... Ти мусиш зараз же йти зі мною. (Хоче повести її силоміць.)

Амалія (кидається йому на шию). Прости мені, Франце! (Коли він хоче її обняти, вона вихоплює в нього з піхов шпагу і швидко відступає.) Бачиш, лиходію, що я можу тепер з тобою зробити! Я жінка, але жінка, доведена до нестями. Посмій тільки розпутною рукою доторкнутись до мого тіла — і ця сталь пройме твої похітливі груди, і дух мого дяді спрямує мою руку! Геть звідсіля в цю ж мить! (Проганяє його.) Ах, як мені добре! Тепер я можу вільно дихнути... Я почуваю в собі силу коня, що креше іскри копитами, лють тигриці, що переслідує ревучого звитяжно крадія її малят... У монастир, каже він... Дякую тобі за цю щасливу думку! Нарешті, обманута любов знайшла собі притулок — монастир... Хрест спасителя — ось пристановище обманутої любові. (Хоче йти.)

Герман несміливо входить.

Герман. Панно Амаліє! Панно Амаліє!

Амалія. Нещасний! Чого ти від мене хочеш?

Герман. Зніміть тягар з моєї душі, поки він не затягнув її в пекло. (Падає перед нею навколішки.) Простіть! Простіть! Я дуже вас образив, панно Амаліє!

Амалія. Встань! Іди звідси! Я нічого не хочу знати. (Поривається йти.)

Герман (затримує ті). Ні! Зостаньтесь! Заклинаю вас богом! Заклинаю вас вічним богом! Ви повинні все знати!..

Амалія. Ні звуку більше... Я прощаю тебе... Іди собі з миром. (Поспішає до виходу.)

Герман. Вислухайте одне тільки слово —воно поверне вам спокій.

Амалія (вертається і дивиться на нього здивовано). Як, друже? Хто на небі й на землі може повернути мені спокій?

Герман. Це зможе одне слово з моїх уст. Вислухайте мене!

Амалія (співчутливо бере його за руку).