Розбійники - Сторінка 17

Убивство! Ціле пекло фурій миготить навколо цього слова. А природа просто забула створити ще одну людину, пуповина не була перев'язана, батькові не пощастило весільної ночі — і вся ця гра тіней зникла. Було щось і не стало нічого. Наче це не все одно, що сказати: нічого не було, нічого й не буде,— отже, нема про що й говорити. Людина з твані виникає, бродить деякий час у твані, сама породжує твань і знов у твань обертається, поки, нарешті, не прилипне гряззю до підошов свого праправнука. От і вся пісня — брудне коло призначення людини, отже — щасливої дороги, любий брате! Сумління, цей жовчний, подагричний мораліст, може собі виганяти зморщених баб із борделів і катувати старих лихварів на смертному ложі,— до мене воно ніколи не потрапить на прийом. (Виходить.)

ЯВА ТРЕТЯ Інша кімната в замку. Розбійник Моор входить з одного боку, Даніель — з другого. Моор (квапливо). Де панна?

Даніель. Ласкавий пане! Дозвольте бідній людині про дещо вас попросити.

Моор. Будь ласка,— що тобі треба?

Даніель. І небагато — і все, дуже мало — і разом з тим так багато—дозвольте мені поцілувати вам руку!

Моор. Не треба цього, добрий старче! (Обнімає його.) Ти міг би батьком мені бути.

Даніель. Вашу руку, вашу руку, прошу вас!

Моор. Не треба.

Даніель. Я повинен... (Хапає його руку, кидає на неї швидкий погляд і падає перед ним навколішки.) Любий, дорогий Карле!

Моор (лякається, потім, опанувавши себе, сухо). Мій друже, що з тобою! Я тебе не розумію.

Даніель. Так, заперечуйте, прикидайтесь! Гаразд, гаразд! А все-таки ви — мій дорогий, мій безцінний панич... Боже милий, яка радість мені, старому... А я, дурний, не зразу вас... Небесний отчо! От ви й вернулись, а старий пан уже в домовині, а ви знову тут... Який же я був сліпий осел (б'є себе по лобі), що не пізнав вас з першого ж погляду... Ах ти... Хто б міг таке уявити! Те, про що я в сльозах молився... Господи Icy се! Ось він тут, живий і здоровий, у своїй старій кімнаті!

Моор. Що це за розмови? Чи не гарячка у вас? Чи ви репетируєте передо мною роль з якоїсь комедії?

Даніель. Ай-ай-ай! Не добре так сміятися з старого слуги... Оцей шрам! А, ви ще пам'ятаєте?.. Великий боже! Якого страху ви тоді мені нагнали! Я завжди так любив вас, а ви мало не завдали мені такого горя... Ви сиділи в мене на колінах — пам'ятаєте — там, у круглій кімнаті... Б'юсь об заклад, моє пташенятко, ви це напевне забули... і годинник з зозулею, яку ви так любили слухати!.. Ви тільки подумайте — зозуля розбита, на дрібні шматочки розбита... Стара Сусанна розтрощила її, коли прибирала в кімнаті... Отож сиділи ви у мене на колінах та й гукнули: "Но-ноП", і я побіг принести вам коника... Господи боже! І навіщо я, старий осел, побіг? Мене мов окропом обдало, коли я почув у сінях ваш крик... Кинувся назад, а у вас кров дзюрком біжить, ви лежите на підлозі і... Мати божа! Наче цебром холодної води линуло мені за шию... Так завжди буває, коли не пильнуєш за дитиною в обидва. Ну, а якби в очко попало, боже великий!.. Адже й то, як навмисне, в праву ручку. Ніколи в житті, сказав я, не дам дитині ножа в руки, сказав я, або ножиць, або чогось гострого, сказав я... На щастя, ні пана, ні пані не було вдома... Так, так, це на все життя буде мені наукою, сказав я. Господи, господи! Мене ж могли б зі служби прогнати, могли 6... Хай простить вам господь бог, дитя нерозумне... Але — слава богу — все обійшлося щасливо, тільки цей недоладний шрам залишився.

Моор. Ні слова не розумію з того, що ти кажеш.

Даніель. Аякже, аякже! Ото був час! Не раз бувало підсунеш вам то пряник, то бісквіт, то тістечко,— адже я любив вас більше за всіх... А пам'ятаєте, як ви мені сказали в стайні, коли я посадив вас на буланого коня старого пана і пустив прокататись по великій леваді ? "Даніелю,— сказали ви,— хай-но я виросту великий, Даніелю, я зроблю тебе своїм управителем, і ти будеш зі мною в кареті їздити".— "Так,— сказав я, сміючись,— якщо бог дасть здоров'я і ви не будете соромитись старого, то я проситиму вас подарувати мені хатину, отам внизу, під селом, що давно вже пусткою стоїть,— я заклав би там винарню відер на двадцять вина і хазяйнував би собі на старості років"... Так, так, смійтесь уже, смійтесь! Адже правда, паничу, все це у вас давно вивітрилось із голови?.. Старого вже не хочуть знати, поводяться з ним так холодно, так звисока... а все-таки ви мій золотий панич... Правда, ви були трошечки легковажні,— даруйте на цьому слові! — як звичайно буває з молоддю... а згодом все воно на добре виходить.

Моор (обнімає його). Так, Даніелю, не буду більше приховувати! Я твій Карл, твій нещасний Карл! Що з моєю Ама-лією?

Даніель (починає плакати). Чи сподівався я, старий грішник, дожити до такої радості... І покійний пан даремно плакав! — На спокій, на спокій, сива голово! Лягайте з миром у могилу, трухляві кості! Мій пан і володар живий, його побачили мої очі!

Моор. І він дотримає того, що обіцяв,— візьми це, сивочо-лий, за буланого в стайні. (Сує йому в руки туго набитий гаманець.) Не забув я тебе, старого.

Даніель. Що ви! Що ви робите! Це надто багато, ви помилились.

Моор. Не помилився, Даніелю!

Даніель хоче впасти йому в ноги.

Встань! Скажи, що з моєю Амаліею?

Даніель. Хай бог вам заплатить! Хай бог вам заплатить! Ах, господи боже!.. Ваша Амалія, о, вона не переживе цього, вона помре з радощів!

Моор (жваво). Вона не забула мене?

Даніель. Забула? Та що це ви торочите? Вас забути?.. Якби ж то ви самі були при тому, якби ж то ви бачили, як вона руки ламала, коли прийшла чутка про вашу смерть, що звелів поширювати наш теперішній пан.

Моор. Що ти кажеш? Мій брат...

Даніель. Так, ваш брат, ласкавий пан ваш брат... Іншим разом я більше вам розкажу, коли матимете час... Як ловко вона його спроваджувала, коли він кожного божого дня чіплявся до неї і хотів її взяти собі за дружину. О, я зараз же, зараз же побіжу їй сказати, принесу їй радісну звістку. (Поривається йти.)

Моор. Стривай, стривай! Вона не повинна цього знати! Ніхто не повинен цього знати, і брат мій теж.

Даніель. Ваш брат? Ні, ні в якому разі, він не повинен цього знати! Він — нізащо! Якщо тільки він не знає вже більше, ніж належить йому знати. О, скажу вам, бувають на світі погані люди, погані брати, погані пани... але навіть за все золото мого пана я не згоден стати поганим слугою... Ласкавий пан вважав вас за померлого.

Моор. Гм! Що ти там бурмочеш?

Даніє ль(ще тихше). І, звичайно, коли, не спитавши, раптом воскресають... Ваш брат був єдиним спадкоємцем покійного пана...

Моор. Старий! Що ти мимриш крізь зуби, наче якась жахлива таємниця крутиться в тебе на язиці і не сміє, але повинна з нього зірватись? Говори ясніше!

Даніель. Але я краще буду старі свої кості з голоду гризти, краще буду власну сечу від спраги пити, ніж здобуду собі сите й забезпечене життя ціною вбивства! (Швидко виходить.)

Моор (здригнувшись, після жахливого мовчання). Мене обмануто, обмануто! Наче блискавка освітила мені душу!.. Підле шахрайство! Небо й пекло! Не ти, батьку! Підле шахрайство! Убивця, розбійник — через підле шахрайство! Він очорнив мене! Перехоплював, підробляв мої листи... а батьківське серце повне було любові... О, я жахливий дурень!.. Його серце повне було любові... О, мерзота, мерзота! Мені досить було тільки впасти йому до ніг, тільки одну сльозу зронити... Я, дурень я, дурень безголовий! (Б'ється об стіну головою.) Я міг би бути щасливий... О, підлота, підлота! Щастя мого життя підло, підло зруйновано. (Розлючено бігає по кімнаті.) Убивця, розбійник — через підле шахрайство!.. Він навіть не гнівався. В його серці й гадки не було проклинати... О, лиходій! Незбагненний, підступний, мерзенний лиходій!

Косинський входить.

К ос и н с ь к и й. Де це ти пропав, отамане? В чому річ? Як я бачу, ти вирішив тут надовго залишитись.

Моор. В путь! Сідлай коней! Ми повинні ще до заходу сонця бути по той бік кордону!

Косинський. Жартуєш!

Моор (владно). Швидше, швидше! Не гайся, кинь усе! І щоб жодне око тебе не бачило.

Косинський виходить.

Тікати з цих мурів! Найменше зволікання може розлютити мене, а він же син мого батька... Брате, брате! Ти зробив мене най-нещаснішою в світі людиною, я ніколи не скривдив тебе. Ти вчинив не по-братерськи... Пожинай спокійно плоди свого лиходійства, моя присутність хай більше не отруює твоєї насолоди... але це, справді, було не по-братерськи. Хай це буде вкрито пітьмою навіки, і хай навіть смерть її не порушить.

Косинський (входить). Коні осідлані, можемо їхати, якщо бажаєте.

Моор. Швидкий же ти, швидкий! Чого так поспішати? Невже я не побачу її ще раз?

Косинський. Якщо хочете, я розсідлаю! Ви ж самі казали не гаяти ні хвилини.

Моор. Ще раз! Останнє прощай! Я повинен до дна випити отруйний напій цього блаженства, а тоді... Зажди, Косинський! Ще десять хвилин... Почекай там, за мурами замку... ї ми помчимо звідсіля!

ЯВА ЧЕТВЕРТА ¥ саду. Амалія.

Амалія. "Ти плачеш, Амаліє?" — і він сказав це таким голосом, таким голосом... Мені здалось, немовби вся природа помолоділа. Радісно пережита весна кохання знову розцвіла для мене в звуках цього голосу! Соловейко виспівував як колись... квіти пахли як колись... і я, сп'яніла від щастя, лежала в нього на грудях... О лукаве, невірне серце! Як ти вмієш виправдувати свою зрадливість! Ні, ні, геть з моєї душі, злочинний образе! Я не порушила своєї клятви, мій єдиний! Геть з моєї душі ви, зрадницькі, безбожні бажання! В серці, де панує Карл, нема притулку для інших синів землі... Але чому ж моя душа весь час проти моєї волі так поривається до цього чужинця? Чи не злився він з образом мого єдиного? Чи не став він вічним супутником мого єдиного? "Ти плачеш, Амаліє?" Ні, тікати від нього!.. Тікати... Хай очі мої ніколи не побачать цього чужинця!

Розбійник Моор відчиняє садову хвіртку.

(Амалія здригається.) Що це? Наче хвіртка скрипнула? (Помітивши Карла, схоплюється.) Він?.. Куди?.. Що? Я наче приросла до цього місця і не можу тікати... Боже милосердий, не покидай мене!.. Ні, ти не вирвеш у мене мого Карла! В душі моїй немає місця для двох богів, я лише смертна дівчина! (Виймає портрет Карла.) Ти, мій Карле, будь моїм ангелом-охоронцем проти цього чужинця, мого баламута! На тебе, тільки на тебе дивитись невідривно — і жодного нечестивого погляду на нього.