Розчин менікона - Сторінка 5

Вони і з самого початку приділяли не занадо уваги до його слів, а тижні через 2 і взагалі препинили звертати на його увагу. Теперь він працював мовчки. Його праця полягала у митті посуду, друкуванні тексту під диктовку та оформленні слайдів. З Фогелем-Паульсогом у нього теж почались неприємності. Щотижневі звіти про ніби-то проведені досліди приймались без великого ентузіазму, і, раптом, в ніжно-блакитному конверті надійшла лиховісна записка від самого містера Паульсона. "То й що?" – надряпав містер Паульсон на клаптику паперу. І нічого більш. Це не обіцяло нічого доброго Менікону.

Він вирішив вийти з гри. Він мав вийти з гри. Він мав виспатись, хоча б один раз. Він хотів заявити про це своїм колегам, але все ніяк не міг знайти час. Він знав, що перед Таґекою він і рта не розкриє, надто той далеко від нього, але якби вдалося застати Крокета самого на пару хвилин, то йому би все розповів. Крокет, принаймні, був білим.

Тому він почав полювати на Крокета і влаштовувати на нього засідки де тільки було можливо. Але нагода з'явилась лише через тиждень. Він чекав біля ресторану, де Крокет зазвичай снідав у товаристві однієї або кількох гарненьких дівчат. Ресторан називався "Прекрасна дама із Провансу", і трапеза там коштувала не менше ніж $10. А якщо з вином, то й ще дорожче. Менікон, звісно, ніколи те місце не відвідував. Він харчувався в їдальні Фоґеля-Паульсона. Тамтешній ленч коштував $1.85. У Фоґеля-Паульсона теж були свої переваги.

День був спекотний – від сонця ніде не можна було сховатись. Чатуючи на Крокета, Менікон хитався від головокружіння, ніби знаходячись на палубі кораблю під час шторму. Нарешті під'їхала "ланча". Крокет був сам. Не вимикаючи двигун, він вийшов з машини, покликав службовця з паркінгу і попрямував до дверей ресторану. Менікона він не помітив.

– Кроку! – покликав його Менікон.

Крокет озирнувся. На його обличчі 100%-го янкі промайнула гримаса роздратування.

– Якого біса ти тут робиш? – сказав він.

– Кроку, – повторив Менікон. – Мені треба поговорити...

– Ти чого хитаєшься? – спитав Крокет. – Напився, так?

– Саме про це я й хотів...

Раптом погляд Крокета став пильним та холодним. Він подивився кудись через плече Менікона, потім сказав:

– Дивись!

– Для мене велика честь співпрацювати з вами, – промовив Менікон, хитнувшись ближче до Крокета, – але я думаю, що мені доведеться...

Крокет схопив його за плечі і повернув:

– Дивись, кажу!

Менікон зітхнув і подивився. Дивитись не було на що. На іншому боці вулиці, перед базаром стояв старий кінь, що знемагав від спеки, упряжённый у старий візок, що був завалений порожніми пляшками з-під пива.

– Куди дивитись, Крок? – спитав Менікон. У нього вже двоїлось в очах, але непокоїти Крокета своїми проблемами він не хотів.

– Кінь, друже, кінь.

– Ну то й що, що кінь, Крок?

– Якої він породи, друже?

– Обидва жовті. Я хотів сказати, він жовтий. – Менікон згадав про особливості свого зору.

– "Шукайте і обрящете", – із задоволенням сказав Крокет і вийняв маленьку пляшешку з розчином Менікона, яку всюди носив з собою. Крокет присвятив себе науці на 100%, він був не такою людиною, яка із дверима лабораторії зачиняє свій мозок. Він бризнув в жменю трохи розчину, а пляшечку віддав Менікону – на випадок, якщо виникнуть проблеми із поліцією. Потім неквапливо покрокував до коня і візка з порожніми пивними пляшками. Менікон вперше бачив, щоб Крокет ходив от так, нога за ногу.

Крокет наблизився до коня. Хазяїна ніде не було видно. Проїхав якійсь "б'юїк", і вулиця знов стала безлюдною.

– Добрий кінь, – сказав Крокет і поплескав його по морді своєю мокрою рукою. Потім так само неквапливо повернувся до Менікона.

Сховай-но цю бісову пляшечку, друже, – прошепотів він і взяв Менікона за лікоть, витираючи при цьому о його рукав останні краплі рідини. З боку жест цілком дружній, але Менікон встиг відчути, що пальці у Крокета сталеві. Менікон поклав пляшечку до кишені і разом з Крокетом зайшов в ресторан.

Стійка в "Прекрасній дамі з Провансу" була біля вікна, що виходило на вулицю. Світло з вікна проходило крізь частокіл з пляшок, розставлених на скляних полицях, і вони яскраво виблискували. Це створювало художній ефект. Декілька відвідувачів їли свої десятидоларові ленчі, у тиші насолоджуючись недешевою французькою кухнею, але в самому барі було пусто. Зала була облаштована кондиціонером, і Менікон мимоволі зіщулився, сідаючи на табурет і дивлячись крізь пляшки на вулицю. Коня було видно між пляшкою шартреза та пляшкою "Нуаї-Пра". Він не ворушився. Так і стояв із похиленою головою.

– Що бажаєте, містере Крокете? – запитав бармен. – Як завжди? – Всі завжди знали, як звуть Крокета.

– Як завжди, Бенні, – сказав Крокет. – І ще "Алекзандер" для мого друга. – Крокет ніколи нічого не забував.

Поки Бенні готував "Джен Деніелз" і "Алекзандер", вони продовжували дивитись крізь пляшки на жовтого коня. З ним не відбувалось нічого особливого.

Бармен приніс напої. Крокет залпом випив половину келиху. Менікон потягував "Алекзандер".

– Кроку, мені дійсно треба поговорити з тобою, – почав він. – Я цього витримати...

– Тшш, – обірвав його Крокет.

Господар коня вийшов з бару навпроти. Вліз на передок візку і підібрав віжки. Кінь повільно опустився на коліна і ліг на бруківку. І більше не рухався.

– Бенні, будь ласка, повтори, – сказав Крокет. – Ну, Флоксе, я тебе пригощаю.

Крокет замовив трюфелі по-канськи і пляшку сидру. Безумовно, Крокет не був типовим янкі. Щойно Менікон побачив страву і відчув її запах, він одразу зрозумів, що сьогодні вдень шлунок задасть йому клопоту. Він так і не зумів сказати Крокету, що хоче вийти з гри.

– Тепер ми маємо зробити наступний крок, – сказав Таґека Кі.

Всі троє сиділи в його апартаментах. Було ще відносно рано, лише 2:30 ночі. Таґека сприйняв звістку про коня без здивування. Тільки пошкодував, що вони не зробили тканевих зрізів.

– З нижчими хребетними, гадаю, все зрозуміло, – продовжував Таґека Кі. – Наступний експеримент напрошується сам по собі.

Але Менікон не мав гадки, що за експеримент тут напрошувався, тому запитав:

– Це який?

Цього разу Таґека не залишив питання Менікона без відповіді.

– Отакої! – коротко сказав він.

Менікон відкрив рота і так і застигнув.

Крокет насупився:

– Я думаю, у нас будуть труднощі.

– Нічого страшного, – заспокоїв його Таґека. – Все, що нам буде потрібно, то лише доступ до лікарні з широким вибором пігментного матеріалу.

– Звісно, я маю зв'язки в "Лейкв'ю Дженерал", – сказав Крокет, – але я не певен, що там буде потрібний матеріал. Адже ми ж не на Середньому Заході. Думаю, тут за рік не буває більше 2-3 індіанців.

Менікон продовжував стояти із відкритим ротом.

– Не довіряю я тим хлопцям з "Дженерал", – сказав Таґека Кі. – Нечисто працюють. До речі, з ким би ми не зв'язались, його треба буде також брати в долю. А мені щось не дуже хочеться дарити капітал халтурникам з "Дженерал".

Менікону до смерті хотілось втрутитися. Слово "капітал" з вуст Таґекі Кі звучало як мінімум легковажно. Ті справи, про які знав Менікон, жодних прибутків не обіцяли. Але Таґека був у захваті від своїх планів. Він говорив гладко, чітко вимовляючи кожне слово.

– Думаю, найзручніше для нас місце – Західне узбережжя. Скажімо, Сан-Франциско. Значний контингент кольорового населення, чудові лікарні з великими несегрегованими благодійними відділеннями...

– Китайський квартал, – зважився втрутитись Менікон. Він був там під час весільної подорожі. Пригощався супом з акулячих плавців. "Одруження... це тільки раз в житті буває", – сказав він тоді своїй Лулу.

– У мене є приятель у відділенні раку та евтаназії, – сказав Таґека. – Людвиг Квелч.

– Так, – сказав Крокет. – Квелч. Передміхурова залоза. Хай-клас. – Кого тільки не знав крокет.

– Він був першим на курсі в Берклі, на 3 роки старший за мене. Думаю, слід йому зателефонувати. – Кі потягнувся до телефону.

– Зачекайте хвилиночку, будь ласка, містере Таґеко, – вичавив з себе Менікон. – Ви маєте на увазі, що будете робити досліди на живих людях? Можливо, навіть вбивати їх?

– Кроку, – сказал Таґека, – ти його сюди притягнув. От і дай йому раду.

– Флоксе, – сказав Крокет, не приховуючи роздратування, – питання зводиться до наступного: науковець ти чи не науковець.

Таґека вже телефонував до Сан-Франциско.

– Дайте подумати, – сказав Людвиг Квелч, – що ми маємо наразі. Пропоную відділення Блумстейна. Думаю, для початку – саме те, що треба. Згоден, Таґеко?

Таґека кивнув:

– Відділення Блумстейна. Чудово.

Квелч прилетів через 14 годин після телефонної розмови і на весь день і весь вечір усамітнився із Таґекою та Крокетом. Лише опівночі Менікон був допущений на нараду, яка проходила у вітальні. Людвиг Квелч виявився високим крупним чоловіком з прекрасними білими зубами і добродушними манерами уродженця західних штатів. Він носив 300-доларові костюми зі світлими краватками. Відчувалось одразу – на цю людину можна покластись у всьому. Він вже декілька разів виступав по телебаченню з яскравими промовами проти системи безкоштовного медичного обслуговування.

Квелч взяв чорну записну книжку з крокодилової шкіри і перегорнув декілька сторінок.

– Наразі, – сказав він, – ми маємо 33 білих, 21 негра, 3 пацієнтів невстановленого походження, 1 індійця, 1 бербера, 7 азіатів, а також 6 пацієнтів можливо китайського походження і 1 – японського. Всі чоловічої статі, звісно. – Він доброзичливо посміхнувся, натякаючи на галузь своєї спеціалізації. – Я б сказав, що тут є з чого обирати, чи не так?

– Це нас влаштовує, – сказав Тагґека Кі.

– Всі безнадійні? – запитав Крокет?

– Я б сказав, приблизно на 80%, – відповів Квелч. – А чому ти питаєш?

– Це я для нього, – Крокет кивнув в бік Менікона. – Він переймався.

– Приємно бачити, що високий дух науки ще не витравив з вас чарівні юнацькі ідеали. – Квелч поклав свою широку ковбойську лапу Менікону на плече. – Не бійтесь, нічиє життя ми суттєво не вкоротимо... ну, хіба що трішечки.

– Дякую, докторе, – пробурмотів Менікон.

Квелч подивився на годинник.

– Все, мені треба йти.