Розкаяний Мельмот - Сторінка 3

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А може, диявол і поліція умисне дозволяють мені проробити усе це, щоб потім схопити мене на гарячому? Ет, годі тобі боятися! Все це химери, більш нічого".

Кастаньє звернув у вулицю Фобур-Монмартр, уповільнюючи ходу, в міру того як наближався до вулиці Ріше. Там, у новому будинку, на третьому поверсі, в крилі, яке вікнами виходило до садів, жила одна молода особа; сусіди знали її під ім'ям пані де Лагард, і саме вона несамохіть стала причиною того, що Кастаньє зважився на злочин. Щоб пояснити, чому це сталося, і довершити опис душевного стану касира, треба бодай стисло розповісти про деякі обставини колишнього життя згаданої особи.

Пані де Лагард, що ховала своє справжнє прізвище від усіх, навіть від Кастаньє, видавала себе за п'ємонтку. Вона була з тих дівчат, що змушені — через безнадійну вбогість, безробіття, страх перед голодною смертю або й зраду першого коханця — взятися за ремесло, яке більшість роблять із огидою, чимало — з безтурботною байдужістю, а деякі — скоряючись вимогам плоті. Коли вона, у свої шістнадцять років, прекрасна й чиста, як мадонна, вже готова була провалитися в безодню паризької проституції, їй зустрівся Кастаньє. Надто непоказний, щоб розраховувати на успіх у світському товаристві, стомившись щовечора блукати по бульварах у пошуках кохання, яке купують за гроші, старий драгун давно вже мріяв внести якийсь лад у своє непутяще життя. Зачарований красою бідолашного дівчати, яке випадок кинув йому в обійми, він вирішив урятувати його від пороку, але собі на вигоду,— зрештою, добродійні пориви поєднуються з егоїстичними навіть у найкращих людей. Природні нахили часто бувають добрими, але суспільний лад неминуче додає до них погані, звідси й походить та змішаність у намірах, до якої суддя повинен ставитися поблажливо. У Кастаньє вистачило розуму на те, щоб і добре діло зробити, і своїм інтересам не зашкодити. Він хотів бути філантропом, але, боячись пошитися в дурні, спочатку зробив дівчину своєю коханкою.

"Еге, дядечку Кастаньє,— сказав він сам собі на своєму солдатському жаргоні,— гляди, щоб овечка не зжерла старого вовка. Перш ніж створювати собі домашній затишок, розвідай, що там у дівчини за душею, чи здатна вона на щиру прихильність!"

В перший рік їхнього співжиття, якого закон не схвалював, але яке ставило п'ємонтку в умови найменш осуджувані з тих, що їх суспільство не схвалює, вона взяла собі бойову кличку Акіліна — ім'я однієї з героїнь "Врятованої Венеції"4. Цю англійську трагедію пані де Лагард випадково прочитала, і їй здалося, що вона схожа на ту куртизанку — чи то рано розвиненими почуттями, які жевріли в її серці, чи то обличчям, чи всією зовнішністю. Коли Кастаньє упевнився, що поводиться вона більш пристойно і більш доброчесно, ніж можна було сподіватися від жінки, закинутої потойбіч суспільних законів та забобонів, він висловив бажання поселитися з нею разом і жити по-сімейному. Отоді вона й перетворилася на пані де Лагард, з тим, щоб видавати себе за законну дружину свого покровителя, наскільки це дозволяли паризькі звичаї. Адже більшість із цих нещасних дівчат палко прагнуть, щоб їх вважали за справжніх міщанок, які тупо зберігають вірність своїм чоловікам, здатні стати доброчесними матерями, записувати витрати по дому й лагодити білизну. Таке бажання породжується почуттям настільки похвальним, що суспільству слід би звернути на нього пильну увагу. Але суспільство невиправне, і воно, звичайно, й далі дивитиметься на заміжню жінку, як на корвет, що йому прапор і документи дають право плавати в морі, а на утриманку — як на пірата, що його слід повісити, адже плаває він без паперів. Того дня, коли пані де Лагард хотіла підписатися "пані Кастаньє", касир розсердився.

— То ти любиш мене не так міцно, щоб одружитися зі мною? — спитала вона.

Кастаньє нічого не відповів і поринув у глибоку задуму. Бідолашна змирилася із своєю долею. Відставний драгун був у розпачі. Зворушена його смутком, коханка хотіла б його втішити, та чи можна втішати людину, коли не знаєш, з якої причини вона журиться. В той день, коли Накі захотілося вивідати таємницю, вона домоглася свого, майже нічого не розпитуючи: касир сам жалібно признався їй у існуванні такої собі пані Кастаньє, законної дружини, тисячу разів проклятої, що жила у Страсбурзі, в цілковитій невідомості й на дуже скромні прибутки; він писав їй двічі на рік, зберігаючи про неї таку глибоку мовчанку, що ніхто його одруженим не вважав. Чому така таємничість? Хоча її причина відома багатьом військовим, що часто потрапляють у подібну халепу, можливо, варто розповісти про неї. Справжній "служака" (якщо дозволено тут ужити слово, яким у армії називають людей, приречених померти в капітанському чині), прикріплений до полку, як кріпак до землі — це створіння глибоко наївне і на кожному постої безпорадне проти підступів, до яких удаються матері, чиї дочки засиділися в дівках. До таких простаків належав і Кастаньє. І ось у Нансі під час однієї з тих коротких перерв, коли війська імператора відпочивали у Франції, він, на свою біду, звернув увагу на панну, з якою танцював на балу — у провінції такі бали називають "публічними", іноді їх влаштовує місто на честь гарнізонних офіцерів, іноді — навпаки. Люб'язний капітан негайно став об'єктом улещувань, для яких матері знаходять собі підтримку в самому серці людському, натискуючи на всі його пружини, і серед своїх друзів, що приєднуються до змови. Схожі в цьому на тих, хто одержимий однією-однісінькою ідеєю, матері йдуть на все задля здійснення свого великого задуму, довго і старанно створюючи щось на зразок тієї ямки в піску, на дні якої сидить мурашиний лев. Може статися, що ніхто так і не потрапить у цю чудово обладнану пастку, і мурашиний лев помре з голоду й від спраги. Та якщо вже туди сповзе котрась необачна істота, там вона і залишиться. Таємний розрахунок на зменшення витрат, до якого вдається кожен, хто збирається одружитись, надія на спадщину, марнославство — усі ниті, що рухають поведінкою неодруженого офіцера, були зачеплені в Кастаньє. Собі на лихо, він сказав дівчині комплімент, коли підвів її після вальсу до матері; відбулася розмова, що завершилася цілком природним запрошенням бувати у них. А коли драгуна заманили до себе, він був геть засліплений приязним ставленням, і йому здалося, що під удаваною скупістю в домі ховається багатство. Йому хитро лестили і водночас нахвалювали скарби, які нібито тут зберігаються. Обід, вельми доречно сервірований на сріблі, позиченому в дядька, знаки уваги з боку єдиної дочки, міські плітки, багатий лейтенант, що вдавав, ніби збирається підставити йому ногу,— одне слово, тисяча пасток, відомих провінційним мурашиним левам, були наставлені так майстерно, що через п'ять років Кастаньє казав:

— Досі не можу збагнути, як це сталося!

Драгун одержав п'ятнадцять тисяч посагу і дівку, яка залишилася бездітною — на щастя! — і після двох років заміжжя перетворилася на вкрай бридку, а отже, і вкрай сварливу мегеру. Її шкіра, що була білою тільки завдяки суворому режиму, вкрилася червоними плямами; обличчя, барви якого свідчили про спокусливу невинність, розквітло прищами; стан, що здавався таким струнким, викривився; янгол виявився буркотливим і подозріливим створінням, на яке Кастаньє і глянути не міг без люті; а на додачу до всього випарувалося й багатство. Коли жінка, з якою він одружився, отак змінилася до невпізнанності, драгун оселив її в маленькому будиночку в Страсбурзі, сподіваючись, що Бог не забариться прикрасити нею рай. Це була одна з тих доброчесних жінок, які — позбавлені змоги жити інакше — набридають своїми скаргами янголам, знуджують і самого Бога, якщо він слухає їхні молитви, і найніжнішим голосом розповідають усяку гидоту про свого чоловіка, коли увечері закінчують партію в бостон із сусідками. Довідавшись про лиху долю Кастаньє, Акіліна щиро прихилилася до нього і дала йому стільки щастя та втіх, постійно їх оновлюючи і, завдяки своєму жіночому таланту, урізноманітнюючи, що, сама про те не здогадуючись, стала причиною загибелі чесного касира. Як і багато жінок, що їм, здавалося, природою призначено пізнати кохання до самих його глибин, пані де Лагард була цілком некорислива. Вона не вимагала ні золота, ні дорогоцінностей, ніколи не думала про майбутнє, жила теперішнім і насамперед втіхами. Коштовні прикраси, вишукані вбрання, екіпаж, що їх так палко прагнуть жінки цього гатунку, вона приймала лише як гармонійне доповнення до загальної картини життя. Вона прагнула мати все це не з марнославства, не з бажання похизуватися, а просто як життєві вигоди. Втім, вона могла й обійтися без цього легше, аніж будь-хто. Коли чоловік великодушний — а майже всі військові великодушні — зустрічається з жінкою такого гарту, йому постійно здається, що він залишається у неї в боргу, і це доводить його до нестями. Він ладен тоді пограбувати диліжанс, щоб добути грошей, якщо йому їх бракує на нові й нові безумні витрати. Так уже влаштований чоловік. Щоб зберегти велич і шляхетність в очах жінки або обраного кола людей, він буває здатний і на злочин. Коханець вельми скидається на азартного гравця, який вважатиме себе зганьбленим, коли не зможе повернути служникові гральної зали позичених у нього грошей, і який іде на страхітливі вчинки, розоряє дружину й дітей, краде і вбиває, аби тільки з'явитися у цей фатальний дім із повними кишенями і не заплямувати своєї честі в очах його завсідників. Так сталося і з Кастаньє. Спочатку він оселив Акіліну в скромному помешканні на п'ятому поверсі й подарував їй лише найнеобхідніші меблі. Але, відкривши в дівчині стільки краси і духовних переваг, отримуючи від неї нечувані втіхи, яких не передати жодними словами, він утратив розум і загорівся бажанням нарядити ідола свого серця. Але тоді Акілінине вбрання увійшло в разючий контраст із убогим помешканням, і обоє збагнули необхідність змінити його. На нову квартиру пішли майже всі заощадження Кастаньє, який умеблював своє, можна сказати сімейне, кубельце з розкішшю, якою оточують своїх утриманок вельможі. А гарненька жінка не хоче мати біля себе нічого бридкого. Жінці взагалі властиво прагнути до відповідності стилю — внутрішня потреба, яку ще мало вивчено, а вона, до речі, проявляється й у тому, що старі діви оточують себе лише старим мотлохом.