Руді сестри - Сторінка 4

- Франціско Гарсія Павон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони стояли, зашиливши руки в кишені, всією поставою виказуючи свою чужинність столичному ройо-виську автомобілів і людей. Почувалися мов неживі предмети в цьому тісному й гамірному світі.

— Я, певне, старію, Мануелю, — раптом сказав ветеринар.

— Чого б це?

— Бо віднедавна частенько питаюся в себе, в чому сенс життя, — із сумом у голосі відповів дон Лотаріо. — Певне, смерть вже кружляє коло мене. Або ж це вплив філософії Брауліо.

Пліній помовчав і глибокодумно мовив:

— То ознака не старості, а мудрості. Мене ця думка точить уже від кількох років. Брауліо має якусь рацію.

— Хочеш сказати, що я не поспішаю за епохою? Пліній усміхнувся:

— Ні, маестро. Річ у тім, що до кожного така думка приходить у свій час.

— То для тебе це вже доконаний факт? [293]

— Ні. Цей вузол людина не годна розплутати... Лишається тільки призвичаїтись.

Мимо пройшло кілька гривастих хлопців у довгих піджаках і кльошових штанях. Вони збуджено сміялись у передчутті якоїсь забавки.

— Бач, який оптимізм...

Кожен замислився про своє. Пліній перший урвав мовчанку:

— Я їх немов бачу...

— Кого, Мануелю?

— Рудих близнят... Усміхнені, у білих сукенках, вони йдуть, побравшись за руки, Двірцевою алеєю. І песик з ними.

— Але ж ні батько, ні мати не були руді.

— Певне, хтось із предків був рудий. Або ж незгода крові...

— Можливо. Ми, науковці, називаємо це генами.

— Отже, незгода генів.

— Чи можуть гени доходити згоди чи ні, цього я вже не знаю.

Нарешті з'явився інспектор Хіменес, з невластивим для його молодих літ черевцем.

— Раніш ніж за чверть години авто не буде.

— У такому разі пройдемося, — запропонував Пліній.

— Далися вам ті прохідки! Ліпше випити пива тут навпроти, в "Ла тропікал".

Дону Лотаріо пропозиція сподобалась.

— Ходімо, плачу я.

— Перепрошую, але я запросив перший. А ви можете заплатити за перекуску.

— Гаразд, плачу за краби.

— То вам доведеться потрусити гаманом.

— Пусте!

Скориставшись прогалиною у вуличному русі, вони перейшли на той бік вулиці.

В міру того як пиво цідилося в кухлі, а кельнер подавав краби, дон Лотаріо веселішав, а інспектор Хіменес потирав руки.

— Коли світ дійде якогось ладу, — виголосив ветеринар, патраючи краба, — ми житимемо виключно з дарів моря. В ньому задосить усього для всіх. А ми його досі не знаємо як слід. Люди бояться моря й користаються тільки з пляжів та кількох видів нікчемних риб.

Хіменес засміявся і ствердно покивав головою:

— То правда! Земля дає мало, а праці вимагає багато.

— Отже ви, доне Лотаріо, вважаєте, що землі нам уже замало?

— Авжеж, Мануелю. — І до кельнера: — Ще крабів, будь ласка! [294]

Вони палили, наситившись, коли зайшов поліцейський і доповів, що машину подано.

Хіменес сів спереду біля водія, двоє приятелів позаду, й авто рушило з місця.

Вийшли перед брамою старовинного будинку на вулиці Аугусто Фігероа. Поминувши придверницьку, де сиділо біляве дівча й читало комікси, побралися нагору вузькими сходами з хисткими приступками. На помістку кожного поверху стояла старенька лава з полірованого горіхозого дерева, немов запрошуючи до перепочинку або до розмови. На облуплених панелях проглядали модерністські розписи, подібні до віньєток у томику поезій Рубена Даріо. Іронія долі. Ті малюнки й кольори з кінця минулого століття тепер правили за взірець для новочасних плакатистів.

На третьому поверсі Хіменес попросив у Плінія ключа від помешкання і впевнено відімкнув двері. У передпокої на них повіяло запахом вільгості. На чорному столику стояло овальне люстро, всіяне темними, зеленими й золотавими плямами. Час вибрав з нього живе срібло, явивши натомість цю смертельну висипку. Хоч би хто дивився в нього, бачив своє обличчя таким же старим і гнояним, як саме люстро. Крім того, воно надавало якоїсь дивовижної відлеглості віддзеркаленим образам, відкидаючи їх далеко від себе. Троє чоловіків побачили себе в ньому, немов у вузькій видовженій вуличці.

Хіменес пройшов перший, запалюючи світло й відчиняючи двері. Помешкання, в якому стояв важкий дух, було чимале — величезні покої з високими вікнами, широчезними балконами й грубезними стінами. Все умеблювання на смак останньої третини минулого століття — без надмірностей і зайвої пишноти. Матер'яне оббиття зблякло від сонця, вицвіло з плином часу. В їдальні — срібне начиння, певне, весільні дарунки доби королеви регентки. На стінах — натюрморти із забитим птаством та фруктами мідяного кольору, олійні портрети бородатих добродіїв у сурдутах з орденськими стрічками, сумовитих пань з обличчями пречистих дів, фотознімки із застиглими постатями. В опочивальнях — високі нічні столики, розп'яття з патетичними Христами, настінні дзиґарі під самою стелею. Кабінет з бюрком і полицями, заставленими правничими книгами та оправленими добірками часописів. У простінках-титули, дипломи і вітрина з давніми медалями й хрестами. Шафи й комоди позамикані на ключ, котрий сестри, певне, забрали з собою, виходячи з дому.

Все це нагадувало оселю, в якій усі враз померли. Немов ніхто ніколи сюди вже не повернеться.

Хіменес показав їм фотокартки сестер Пелаес у різному віці. Таких схожих, таких нерозлучних, повсякчас усміхнених. Пліній і Дон Лотаріо відразу їх упізнавали, час од часу докидаючи [295] якесь слово. їхню увагу привернув знімок дона Норберто Пелаеса в тозі, шапочці і з грубим кодексом у правиці. На іншій фотокартці він, уже бувши нотарем у Мадріді, стояв побіля водограю на Ринковій площі Томельйосо разом з дружиною і двома доньками.

— Я його так добре пам'ятаю, немов тільки вчора бачив, — мовив дон Лотаріо.

Вони продовжили оглядати помешкання, аж зрештою Хіменес поглянув на годинник:

— Я вже мушу йти. Ця справа у ваших руках. Ось ключ від помешкання і звіт про проведені розсліди. Я до ваших послуг у будь-який час. Сподіваюсь, невдовзі вам удасться з'ясувати місце перебування цих червоних чи кольорових близнят, як ви їх називаєте.

Коли приятелі лишились удвох, Пліній сказав:

— Ходімо до вітальні. Я, здається, бачив там електричний камін. А то мене аж морозить у цьому льосі.

Вони загасили світло й перейшли до вітальні. Проходячи Повз телефон у передпокої, Пліній прихопив адресник.

Увімкнувши електрокамін і настільну лампу, вони сіли й закурили в теплі й затишку. Пліній, попихкавши сигаретою, Haчепив окуляри і заходився гортати телефонну книжку. Звіт, що його підготував інспектор Хіменес, містив обмаль, а то й менше того.

Ветеринар у насунутому аж на брови капелюсі затиснув у кутику вуст сигарету і роздивлявся по всіх кутках кімнати — найменшої в помешканні, але саме тут сестри напевне проводили більшість свого сірого й самітного життя. Згідно з інформацією Хіменеса, вони не мали постійної служниці, лиш хатню робітницю, котра приходила через день попрати й прибрати. Вона перша й помітила зникнення своїх стареньких господинь.

Усі стіни були обвішані фотокартками кревних і знайомих у рамцях різного формату. Певне, для того, щоб повсякчас мати змогу споглядати все найкраще і найістотніше в їхньому житті.

Дои Лотаріо уважно приглядався до всього. Тим часом Пліній не відривався од нотатника з адресами.

Багато фотографій вже геть потьмяніли. Невдовзі вони так зблякнуть, що перетворяться на звичайнісінькі картонки без облич і навіть плям. Дон Лотаріо вдивлявся в незнайомі обличчя і думав, що спогади про людей невдовзі після їхньої смерті затираються в пам'яті друзів і родичів, мов сепія на цих портретах. А потім настає день, коли від тих сфотографованих облич, від тих серць, що нас кохали, не лишається вже й сліду спогадів. А згодом, коли поділять наші гроші й майно, потіснять нашу домовину задля інших, — те, що було нашим життям і приявністю [296] , нашим словом і манерами, стає таким далеким од реальності, таким примарним, як перед нашими наррдинами.

І пригадалось йому, як колись у вітальні його дому перестилали підлогу і він виявив на зворотному боці однієї з мармурових плит, що передніше була надмогильною, напис: "Хусто Мартінес Ло... (1802-1837). Під враженням знахідки він кілька місяців поспіль розпитував у містечку про всіх людей на прізвище Лобо, Лопес, Лоренсо. Про всіх Мартінесів і Хусто Мартінесів, сподіваючись, що хтось та знав власника цього імені, яке він і його найближчі предки топтали все своє життя. Але марне. Парафіяльний архів спалили за громадянської війни, а муніципальний не сягав таких відлеглих часів. Це означає, сказав він собі, що якийсь Хусто Мартінес Ло... тридцять п'ять років топтав ряст, не залишивши по собі найменшого сліду в пам'яті людей.

— "Хусто Мартінес Ло..."! — зненацька вголос проказав дон Лотаріо, перебуваючи у полоні своїх думок. — Тільки й лишилося від тебе в цій падолі сліз, що скалічене ім'я, яке я цілком випадково тримаю в пам'яті.

Пліній одірвав очі від нотатника й подивився на приятеля поверх окулярів. Але, оскільки дон Лотаріо роззирався собі далі, не здавши собі справи з ефекту своїх слів, комісар стенув плечима і повернувся до вивчення телефонів.

Через якийсь час дон Лотаріо озвався:

— Поглянь, Мануелю, ось іще знімки наших земляків. Той підвівся подивитись.

— Бачиш? Дон Норбєрто з алькальдом Франсіско Карретеро перед ратушею.

— А який тут гладкий дон Франсіско!

— То, певне, якийсь урочистий день, бо обидва у святковому строї, а Франсіско — з берлом.

— Послухайте, доне Лотаріо, а хто такий цей Хусто Мартінес Ло?

— Овва! А ти звідки знаєш це ім'я?

— Я щойно почув його від вас.

— Від мене?

— Атож. Ви голосно сказали: Хусто Мартінес Ло... і ще щось.

— Певне, "покійний"...

— Не пригадую, що саме. Але ви вже починаєте розмовляти самі з собою, як той зайда каталонець, завсідник Клубу лібералів, що сам собі продавав крам між першою й другою кавою. Пам'ятаєте?

— Звичайно, пам'ятаю! Якось увечері він надавав собі ляпасів, приказуючи: "Ось тобі, Мелітоно, за твою розпусту, ось тобі, ось тобі!" [297]

— А вихиливши шість чи вісім келишків коньяку, бо що не вечір пив усе більше, розмовляв з цілим гуртом враз. Що більше пив коньяку, то більше йому ввижалося жінок, і він заходжувався сваритися з ними. Рамонсільйо Марін називав його спіритистом. Але ви торуєте той же шлях, розмовляючи з оцим Хусто Мартінесом...

Дон Лотаріо зареготався і розповів Плінію історію з надмогильною плитою.

Погомонівши трохи, приятелі на пропозицію Плінія почали накручувати телефонні номери з нотатника Рудих сестер.

Перший номер належав бакалійникові.