Русь первозданна - Сторінка 100

І — намагався забути, забути. Не можна переробляти здійснене, нема на це влади ні в богів, ні в людей.

Степ! Та нині весь край неба в Зароссі охопило вогнем. Пожежа з'їла всю степову дорогу. Хозари свої табуни підігнали до Рось-ріки і, захищаючись від степової пожежі, пускали зустрічний вогонь. Грози не було, не самі ж хозари палили степ.

З настанням темноти затворники-слобожани чули зі своєї фортеці, як незвично завовтузилися хозари. Щось нове діялося в стані степових людей. А під самою слободою було тихо. Внизу раптом тихо покликали:

— Люди!.. Егей, слобода!.. Наші... Щерб перегнувся через тин, сказав:

— Чую... Крук, це ти?

Знизу звук долинає добре. Щерб упізнав кровного брата. Крук прокрався між хозарами!

— Драбину кидай,— наказав знизу Крук і, не чекаючи, спитав: — А добре степ горів?

Тепер Щерб здогадався, що вогонь пустили свої. А навіщо?

З тину звісилася багатосаженна стрічка. Два товсті ремені з ушитими поперечинами дістали низу сухого рову.

— Лізь...— шепнув Щерб униз, та почув не Крука, а чужий голос, хозарський. Окрик, бурмотіння, вовтузня, чийсь хрип. Драбина натяглася, задрижала. /

— Іду,— сказав Крук. Він піднімався поволі. Схопившись за тин, він другою рукою підняв чиєсь тіло: — Бери...

Перекинувшись через тин, Крук повернувся і почав вибирати драбину.

— Там ще один,— пояснив він Щербу.— Я його прив'язав.

Крук поклав тіла хозарів перед дверима воєводиної хати. В жовтих чоботях, червоних штанях, в набірній, з кілець, залізній сорочці, з хозарською шаблею в розкішних піхвах з червоної шкіри, оздоблених світлими камінцями і золотими цвяхами; на голові в Крука красувався низький шолом.

— Горів степ, кажеш? — спитав Крук.

— Ще й нині горить. Страшно дивитися. Що далі, то ширше. Суша ж яка. До самого моря дійде.

Кровні брати вилізли на вежу. Роздивившись, Щерб звелів:

— В'яжіть смолоскип на тичку.

Широко розмахнувшись смолоскипом, Крук пояснив:

— Так князь дізнається, що я добрався. А тепер закріпіть тичку прямо. Він дізнається, що степ вигорів.

Зорями вниз, у темряву, спадали горючі сльози смоли. Ніхто не запитував Крука, він сам, знаючи, що всі зібралися, крикнув у темноту:

— З тими хозарами ми розправилися зі всіма. Завтра покінчимо з цими. І ви, молоді, теж готуйтеся до бою. Довчатиметеся... в полі...

У князевій хаті Крук попросив Щерба:

— Дай напитися нашої, слобідської, водички.

Не скидаючи залізної сорочки, він повалився на шкуру, бурмочучи сонним голосом:

— Спатиму до світанку. Відколи ми пішли з дому, я, наскільки пам'ятаю, не спав ні трошечки... Брате, обладу-нок мені даси на завтра. Цей я сам перерубав на живому хозаринові. Через хозарів іти, отож і вирядився в нечисть. А тобі був би нині кінець...

— Чому ж то? — спитав Щерб.

— Припасу на злом не полінувалися зібрати хозари.

— Бачив я,— заперечив Щерб,— я відбився б.

— Зі ста боків вони полізли б, не відбиватися нам, бити нам треба, як...— і сон скував Круків язик. Він спав, не встигнувши розповісти, як придушив обох хозарів, як хоч і поганенька, а порятувала його від ножа добута в бою кольчуга.

Ні, все одно не розповів би. Дрібним стало таке для людей, які навчилися бити ворога в чистому полі. Щерб знав, що тіла випадком убитих хозарів припер не заради хвастощів, не задля того, щоб забрати здобич. Інше тут приховувалося. Убитий у бою не знає, хто його погубив, душа його не поженеться за переможцем. Не так в одиночному поєдинку. Душа, відійшовши від зітлілого тіла, прилипне до убивці, мститиме. Тіло треба закопати, щоб земля поїла душу.

6

Вночі в лісі слідів не побачиш. Тримаючи повід у згині правого ліктя, Хілла нишпорив по землі руками. Знайшовши відбитки копит, Хілла намагався намацати, де передній пруг, де п'ятка.

Чорний ліс, чорна ніч. Поганий ліс, погана ніч. У степу видно і вночі, старий степовик Хілла в степу — вдома.

І все ж він вірив, що вибереться. Йому завжди щастило. Хавр дарував йому особливе щастя в нещасті. Щоб утішити себе, Хілла розігнувся і почав рахувати удачі останніх днів. На стежці роський самостріл убив коня ханового сина. Хілла був поруч. А якби самостріл був націлений трошки-трошки інакше, Хілла втратив би свого коня. Коли спалили роських ідолів, Хілла йшов пішки, ханів син забрав його коня. Тонка стріла вжалила ханового сина,

і Хілла знову сів у своє сідло. Коли в полі вдарила роська кіннота, Хілла, який опинився крайнім у строю, був відкинутий до лісу, інакше йому б не втекти. Тричі Хілла мав щастя в нещасті. Він житиме. Тепер він зумів знайти сліди кінних. Сліди йшли до річки. Хілла був певен, що саме тут хан вів свій рід. Треба їхати проти слідів.

Хілла боявся їхати верхи. Вночі гілляка вирве з сідла, сучок виколе око. Це не степ. Новий хан забажає, щоб його полюбили. Він роздасть тим, хто пережив похід, майно і худобу загиблих, віддасть жінок, дітей, щоб було кому турбуватися про беззахисних. Роські побили родовичів Хілли, зате тепер у нього буде багато жінок і слухняних дітей, багато коней, баранів, корів. Бути щасливим у загальному нещасті — велике благо. Хілла дасть Хавру бика, корову, вівцю, барана, жеребця. Всіх — чорної масті. Хавр любить кров чорних тварин, вона найяскравіша і найгус-тіша.

Кінь, зачіплюючись за коріння, спотикався. Хілла теж шпортався. Вони обидва не вміли ходити в лісах. Щось зашаруділо, затріщали сучки. Кінь Хілли рвонувся.

— Чи! Чшии! — зашипів Хілла, підбираючи поводдя. Тигр, чи вовк, чи барс... Е, зараз у всіх багато поживи,

чого ж їм нападати на живу людину, на живого коня...

— Ту-вза! Ту-вза! — верескнув Хілла, лякаючи звіра.— Вперед, уперед,— потяг він за повід.

Йому здалося, він згадує дорогу. Ліс раптом обірвався. Запахло річкою. Так, він не помилився. Хавр великий.

На цьому березі тисяча вершників витоптувала кущі, траву, ламала рідкий очерет на піщаній мілині. У Хілли не було з собою бурдюків, він загубив свої бурдюки. Треба пару на кожного вершника. Так хозари переправлялися через Дніпро, де від берега до берега більше одного фара-санга ', де людина на протилежному березі здається ховрахом, кінь — котом. А-а, до Дніпра Хілла зробить собі нові бурдюки.

— Ча-шаа-а! Ча-а, чши, славний, сильний, розумний! — приказував Хілла, поплескуючи коня по шиї.— Ходім, ходім!..

Ноги підбилися і боліли від холоду. Хілла насилу заліз у сідло. Вперед, уперед! Кінь сторожко переступив, зупи-

' Фарасанг (парасанг чи фарсанг) — давньоперська міра довжини, яку грецькі письменники застосовували для визначення відстаней в Азії: п'ять-шість верстов.

16 В. І ванов

481

нився в річці, але, відчувши тверде дно піщаної мілини, слухняно пішов. Очерет тривожно зашелестів. Зайшовши по груди, кінь зупинився, потягнув повід, просячи свободи. Хілла дозволив коню трохи напитися. Сам Хілла вирішив вгамувати спрагу тільки переправившись, хоч і йому дуже хотілося пити. Ніколи Хіллі не доводилося переправлятися ночами. Він не вмів плавати, кінь умів, кінь вивезе. Там — степ, тут — роські.

Річка піднімалася, холодна вода налилась у чоботи. Кінь ліг, поплив. Хілла зісковзнув ліворуч. Течія плинула з правого боку і могла затягти Хіллу під черево коневі. Хілла вчепився в гриву. На коня — вся надія.

Вдарило хвилею. Рот Хілли залило. Він спазматично ковтнув, хоча пити йому вже не хотілося. Берега він не бачив. Ріці не було кінця. Кінь ударив передніми ногами, вода спінилася. У відчаї Хілла піднявся ногами, впираючись у холку. І майже одразу кінь дістав дна. Вимучений, знесилений Хілла ледве зміг лягти животом на сідло. На березі він згадав, чого злякався кінь. То було кінське черево, на якому стирчала нога в чоботі. В такому самому, як у Хілли. І порятований возніс безсловесну дяку Хавру: інший загинув у проклятій річці, не Хілла!

Поштиво сидячи навпочіпки перед ханом Сунікою-Єрміа, Хілла розповідав коротку, як смерть, історію загину хана Егана-Саола і тих, хто був з ним.

Незворушно, не кліпаючи, хан Суніка-Єрміа дивився на жовте лице Хілли, на ріденьку борідку, яка росла тільки на щелепі. Вузькі очі лихого вісника ховалися в повіках-щі линках і здавалися заплющеними. Рот, наче прорубаний, був скорботно зморщений, і губи ледве ворушилися. "Жадібний на здобич, скупий у бою",— мимоволі визначив Суніка-Єрміа вдачу нікчемного чоловіка. З його скронь не спадали навмисне випущені пасма волосся. Родович Егана-Саола був поклонником Хавра, язичником.

Відчуття невдачі тривожно прокинулося в душі Суніки-Єрміа. Він гадав, що слов'яни нападуть на обидвох його друзів. Він сам зумисне залишився позаду. Він вичікував, коли сутички зі слов'янами, виснаживши, ослабивши дру-зів-ханів, зроблять його самого першим. Суніка-Єрміа ступить на слов'янську землю найсильнішим, і він, а не Шамоел-Зарол, не Еган-Саол, отримає справжню винагороду перемоги. Сьогодні вдень загорівся степ. Тепер прийшла звістка про винищення воїнів Егана-Саола...

Хан не слухав Хіллу, який хаотично діставав із своєї пам'яті подробиці поразки, затинаючись, як сита курка, що ліниво клює зерно, розсипане недбалою рукою.

Усі полягли... Всі? Він бреше, боягуз. Він утік від першого помаху слов'янської шаблі. Ні, не бреше...

Хан згадав свого батька. Наприкінці батькового життя проповідники Яхве принесли Закон з берегів Серединного моря. Хакан прийняв Закон; його волі, його прикладу скорилися кращі люди. На їхні тіла і на тіла їхніх дітей проповідники Закону наклали знак союзу. Низькі люди, як ось цей нікчема, і далі трималися старого Хавра. Учителі Закону радили хакану не квапитися, вони хитромудро знайшли схожість між Яхве і Хавром. Нехай істину знають вищі, простим вистачить її відбиття. Старий батько Суніки провіщав лиха хозарам. Вони роздвоїлися. Віднині у вельможних інший Закон, інший звичай, ніж у простих. У розділі закладена погибель народу...

В хановому шатрі горів семисвічник, заправлений підземною олією-нафтою, яку діставали в персів. Вогники коливалися, спотворюючи обличчя Хілли. Яхве жорстокий, мстивий, він тисячами тисяч знищував своїх ворогів. Вороги Яхве — всі, хто не прийняв його Закону, хто не носить на тілі знак союзу. Темні хозари — теж вороги Яхве. Хан зробив рух, ніби відмахуючись від мухи. Зігнувшись, Хілла позадкував до виходу. Суніка-Єрміа не встиг додумати свою думу, в семисвічнику не встигли нагоріти ґноти, як до шатра проникли інші вісники другої загибелі: меч Яхве рукою слов'ян вразив також і хана Шамоела-Зарола.

Вночі хозарські роги розбудили всіх слобідських, окрім Крука, який мертвим сном спав на воєводиній постелі.