Русь первозданна - Сторінка 29

Два фунти золота! Нехай шукає втікачів. Та нехай не сміє просити про зниження податку. Я не допущу, щоб власники зазнавались. Вони піддані, як і всі.

— Незрівнянний, ти можеш перетворити кожного власника на колона, в тебе є велике право конфіскації.

Юстиніан міг лягти, сказавши собі: "Я прокинуся через чверть години",— засинав вмить і вставав свіжим, ніби спав цілу ніч. Базилевс лежав на боці, поклавши щоку на долоню.

Оберігаючи сон владики, Трибоніан розглядав стінний живопис. Його зміст багато говорив чоловікові, який по праву славився як такий, що йому не було рівних у знанні законів імперії, починаючи з перших ухвал Італійської республіки, записаних згодом з усних переказів. На одній стіні полководці приводять до базилевса переможених володарів і переможені племена; на другій — велет базилевс, як єгипетський фараон, тримає за волосся маленьких полонених. Але найзначнішою для Трибоніана була ікона святого Георгія; у переможця дракона були риси обличчя Юстиніана.

"Так, імперія розвивалася послідовно,— думав Трибоніан.— Ще Юлій Цезар, побувавши в Єгипті, зрозумів, що треба імператорові: він зробив себе Понтіфексом Максиму-сом, Великим Жерцем, і оголосив народу про божественність свого походження. По матері Цезар вважав себе потомком Нуми, а по батькові — Венери. Цеза^ правильно розпочав. Забувши про охорону, він упав, давши наступникам науку про необхідність пильності. Та кинджали убивць не довели їхньої правоти..."

"Як же було далі?—запитував себе Трибоніан.— Наступні імператори оголосили себе богами. Та наступник скидав статую попереднього бога. Чому? Не було справжньої опори на небі. Останній з них, Діоклетіан, оголосив себе сином Юпітера, спробував через усиновлення створити коло богів. Він навчився цього теж у Єгипту, розмірковуючи про старих фараонів. Та і Діоклетіан потерпів невдачу. Хоча він особливо чітко розумів, що народи потребують твердої влади, а тверда лише обожнена..."

Покладена на Трибоніана робота по збиранню, перевірці, відбору законів зробила з нього історика. Краще, ніж хто, Трибоніан розумом легіста-законника усвідомлював витончені ходи, якими прокладав свій шлях до влади перший імператор-християнин Костянтин. У своїй боротьбі з іншими претендентами Костянтин оголосив себе поклонником Сонця. Адже його опора — галльські легіони — мала в своїх рядах велику кількість поклонників цього культу, їм пояснили, що Костянтин походить з роду найдавніших поклонників Сонця, як його знаменитий предок Клав-дій Тіберій Друз. Та все ж це була стара дорога. "Геніальність,— думав Трибоніан,— полягає у віднайденні нового". Костянтин, принісши у Візантію Сонце, помітив, що в розумах людей очевидно згасають язичницькі вірування. Не можна було не помічати християнства, що заволоділо почуттями більшості підданих. І ось сяяння Сонця затьмарилося Христом Пантократором. Костянтин знайшов нову опору для імператорів. Так ніби просто? Ні, Трибоніан розумів, як усе це важко, як багато треба праці й часу, щоб слово стало справді ділом.

І для Трибоніана єдиним з усіх імператорів і першим здатним зробити владу базилевса справді божественною був Юстиніан.

Юстиніан розплющив очі, такі ясні, наче він і не спав. Трибоніан бережно обняв ноги базилевса і з дрожем захоплення мовив:

— Я боявся, Превеликий, що бог зараз візьме тебе живим у своє лоно. Мені, смертному, вже бачилося розкрите небо. Ти прокинувся, Найсвятіший, ти з нами. Прости мені нікчемство.

Трибоніан плакав:

— Знаю, за досконалістю твоєї природи ти рівний величністю божеству, ти подібний до Христа. Піднявшись у вишину над безоднею людського моря, ти пізнав, що прекрасне в небі; будучи ще в плоті, ти ведеш бесіду з безплотними. Ти досяг престола, бачачи, наскільки Всесвіт потребує твоєї влади.

Юстиніан встав, квестор відступився. Його сльози висохли, але екстаз не спадав:

— Коли ти скориш Всесвіт, лише тоді, звільнившись від підвладного стражданням тіла, ти вознесешся на сонцесяйній колісниці і в бурхливих вихрах досягнеш рідної обителі ефірного світла, звідки ти, ніби заблукавши, зійшов у людське тіло, щоб порятувати імперію і весь світ...

Базилевс простягнув руку. Ніби ікони, Трибоніан торкнувся губами пальців Божественного. Юстиніан погладив голову вірного слуги.

— Ти розумієш мене. Де мій Каппадокієць?

— Він чекає, Божественний.

Усі знали, що базилевс, перервавши справу, відновлює її там, де зупинився. Він усе пам'ятав, нічого не забував.

Начальник палацу префект Іоанн, прозваний Каппадо-кійцем за місцем народження, щоб відрізнявся від багатьох інших Іоаннів, був людиною іншого походження та іншої зовнішності, ніж худорлявий, елегантний патрикій Трибоніан.

Іоанн Каппадокієць писав розгонисто, не замислюючись над граматикою,— аби було зрозуміло. Рахувати він умів з надзвичайною швидкістю, а точністю міг позмагатися з кожним хранителем державних складів, з будь-яким апографом, керуючим збором податків, і навіть з сірійським купцем. Всяка інша наука в його очах була безглуздим сміттям. Грубий тілом, ротатий, з великою бородавкою на кінчику товстого носа — ненависники прозвали його Рино-керасом — Носорогом,— Іоанн Каппадокієць любив казати:

— Немає добра, немає зла. Є користь Божественного чи шкода. Базилевс є явленням бога на землі. Чого тобі ще треба?

Трибоніан відкинув засув з кованої міді, у вигляді людської руки, і пальцем пробіг по краю стіни, шукаючи потаємні виступи. Секретні замки, непомітні для непосвя-чених, були влаштовані в деяких залах і кубікулах пала-тійських палаців. У Єгипті ще збереглося подекуди рідкісне вміння заховувати в стінах замки, які спрацьовують під легким натиском руки, але надзвичайно міцні. Щедро винагороджених єгипетських майстрів погубила буря біля гирла Нілу.

Впустивши Каппадокійця, квестор відійшов убік і витяг таблички для записів. Навіть коли пощастить створити систему законів, струнку, як небесна ієрархія, законодавець не може спинитися: застосування потребує нових і нових визначень, роз'яснень. Найскладніше питання про власність. Приватна власність, природно, служить і повинна служити основою всіх взаємин між людьми. Власність потребує неперервного захисту, і разом з тим власники вступають у постійну суперечність з Владою. З певного погляду, вважав Трибоніан, історія Першого Риму є історією боротьби імператорів із власниками. Тут приховувалася надзвичайно цікава проблема.

Слова Каппадокійця перервали роздуми квестора. Іоанн говорив низьким голосом, що відповідав його опасистій фігурі:

— Найясніший! Великодушно милувать винних — така властивість людської природи. Але не милувати невинних — ось справжня богоподібність. Незвичайність покари є засобом: піддані утримуються страхом. Чи не все одно, на кого падають удари? Важливо, щоб усі боялися. Місто? Та воно сповнене поганню. Нехай же вона вихлюпується назовні.

Прислухаючись, Трибоніан схвально кивав. Так, так, покарання є пострахом, тому корисні навіть помилки. Закон є ідеальним цілим, схожим на святу трійцю, в сутності своїй нероздільну. Але застосування закону є втіленням духу в грубість плоті, необхідність замінює закон тимчасовими заходами. Базилевс руками вірних людей здійснює благодійну сваволю, а сваволя — це божественна прерогатива єдиновладдя. Базилевс стоїть над законом, його непогрішиме вирішення завжди законне. Бо його чин або виправляє закон, або вводить новий. Отже, базилевс ніколи не буває порушником закону — ось і доведення його непогрішимості! А право на нещадність до невинних? Трибоніан пам'ятав урок Книги Буття: розгніваний бог потопив усе людство, що надзвичайно розмножилося, крім Ноя з родиною. Дуже досвідчений легіст Трибоніан пам'ятав, що між міріадів міріадів затонулих більшість було ні в чому не винних, бо злочинство нахабне, а доброчесність скромна. Священне писання дає багато й інших прикладів винищення невинних з волі бога. Так! Каппадокієць правильно каже! Саме нещадність до невинних і є ознакою божественності, що підтверджується незаперечним свідченням Церкви.

5

Візантійскі купці торгували по кавказькому узбережжю, допливаючи до Пітіунта, маленького півострова під високим хребтом, знаменитого особливими соснами, які від сотворення світу росли тільки там і вважалися недоторканими. Інші кораблі після Босфору повертали ліворуч. На одному з них підданий імператора Малх зайняв місце гребця.

Щиколотку ноги Малха тримало кільце, обмотане рудою від іржі шматиною, щоб залізо не гризло шкіру: навіщо господареві мучити корисну худобину? Гребців, і вільних і прикованих, годували досита. Вода, як завжди в плаваннях, була теплою, затхлою, але іншої не було ні для кого.

"Я живий,— утішав себе гребець.— Мене могли спалити. І — не спалили! — Розхитуючись у ритмі спільної роботи, Малх допомагав собі словами власної команди: — Зігнись, розігнись, тягни, натискай, вниз, уперед..." Він старанно вчився нової роботи, щоб позбутися необхідності думати про неї. Незабаром гребець почав утішатись розмірковуваннями: владики, щиро впевнені в справедливості божественного свавілля, що вознесло їх над людом, усе ж мучаться від підрзр, що всі хочуть вчинити замах на їхнє життя та на їхню владу.

Років тридцять п'ять тому хрещені батьки дитяти, названого Малхом, біля святої купелі відреклися за нього від Диявола, після чого новонароджений став підданим християнської імперії. У розваллях Афін будинок батьків Малха здавався ще придатним для мешкання лише тому, що його обступали цілковиті вже руїни. Хлопчик звик думати, що світ такий взагалі. Потім він дізнався, що раніше людей було багато, та вони розучилися народжуватися. І справді, він не бачив сімей, де було б більше двох живих дітей. Частіше — одне.

Місто утримувало кількох філософів, які примиряли християнство з мудрістю Арістотеля й Платона. Утримувало місто і вчителів грамоти, скромні обов'язки одного з яких ніс і батько Малха. Платня за працю була невелика. Академія давала йому лише тридцять фунтуів зерна на місяць. Батько розповідав, що і в колишній Елладі не вистачало свого хліба. Нині в Афінах чи й жила десята частина колишнього населення, а хліб був такою ж рідкістю: така Доля. Борошно змішували з маслиновою макухою, коржі жували повільно, щоб не поламати зуби об кісточки.

Батько, мати й син обробляли мотиками сусідній пустир, вирощували овочі.