Русь первозданна - Сторінка 34

Старий крутий берег був одягнутий у зелень квітучого лісу. Досі Ратибор думав, що людина у воді може тільки плавати, відштовхуючись руками й ногами. Бігають водяні павуки, озерні курочки на широких лапах. Отже, можуть ходити й люди?! Ратибор просто не знав цього.

Він ступив на пологий бережок, на твердий і рівний від вологи пісок. Зараз вода здалася йому щільною, єдиною, наче земля. По ній можна ходити!

Ратибор згадав сни — він літав, зробивши зусилля, яке забував уранці. Літати важче, ніж ходити по воді. Він відчув себе і легким, і сильним. Прямо до того берега, над водою. Силою і спритністю він ні перед ким не поступиться. Він не слабший за того Ісуса. Просто, так просто — поривайся вгору і прямо до того берега!

Непомітно для себе піднімаючись на носках, Ратибор ступнув крок, другий. Тільки ввійшовши до половини халяв, він опам'ятався. За його спробою, як він побачив, стежило багато очей. Напевно, і в інших думки були такі самі. Якби йому вдалося — одразу ж знайшлися б наслідувачі !

Ратибор приховав гнів, затамував розчарування, як бувало при невдалій стрільбі, при безуспішних змаганнях на мечах чи шаблях. Ромей зирив на нього дивно; якби Ратибор був старшим, він прочитав би на обличчі Деметрія розчарування. Ромей чекав чуда, молився за Ратибора. Яке навернення в істинну віру обіцяла удача варвара!..

Завладавши собою, ромей вів далі проповідь. Ратибор більше не слухав. На мокрі чоботи налип пісок... Але ж він, Ратибор, не боягуз, як той ромей Петро Вода! Він ніколи її не лякався, він міг плавати від світанку до заходу, не перепочиваючи. Може, він не зумів на річці, адже ромей казав про море? Розчарування пригнічувало. Ратибор не зважився спитати ромея про причину невдачі

Подумати, що ромей розпускає лжу, Ратибор не міг. Він знав жарти, байки, загадки. Знав хитрощі бою, обман ворога, обман суперників у змаганні. Це були не слова, а дії, спритність тіла, раптовість нападу, кидок не звідти, звідки тебе чекають. Ратибор умів обдурити звіра сильцем і засідкою, умів підкрастися до кіз, коли вони пасуться, чи до серн, надівши на голову шкуру козла з рогами. Все було хитрим умінням, не облудою.

В тінях листя, що тріпоче на вітрі, росич міг розгледіти рух, можливо, чиєїсь душі, яка не знайшла свого пристанища. Він міг зустрітися з вовкулакою, чув якісь голоси, що називали його ім'я. Йому доводилося помічати/на коротку мить кудлатого польовика, духа степу, що вистрибував над травою. В іржанні коня, в реві тура розрізнялися хоч і незрозумілі, але слова.

Іноді Ратибор помічав під водою миттєве звивання білого тіла русалки-водяниці, зляканої пірнальником. У темних хащах лісу він не раз встигав уловити бистрий блиск ока і коряву спину потайного лісовика — витонченість чуття і швидкість сприймання давали предметність злетам уяви.

Не було дивовижного в світі, було те, щоденне, і те, що зустрічається рідко. Все, включаючи небесну твердь, помешкання душ росичів, існувало для росича відчутно і просто, як весло в руці, як тятива на пальцях. Та місця для облуди, місця для вигадки небувалого не було.

Голос Деметрія настирливо ліз у вухо. Цей чоловік був зараз неприємний, але піти геть Ратиборові не хотілося Ромей розповідав:

— Почувши про хворобу свого друга Лазара, через два дні Ісус сказав своїм учням: "Лазар, наш друг, заснув, але я йду розбудити його". Ісус говорив про смерть, але вони думали, що він говорить про звичайний сон. Тоді Ісус сказав прямо: "Лазар помер. І радію, що мене там не було, аби ви увірували. А тепер ходімо до нього". І вони, прийшовши, виявили, що Лазар уже чотири дні в могилі...

"Вони не спалюють тіла, а позбавляють душу неба,

6*

163

закопуючи тіло під землю,— з відразою подумав Ратибор.— Погано помирати в такій країні".

— І багато хто втішав двох його сестер,— лився голос Деметрія.— Ісус прийшов до могили, це була печера, і камінь лежав на ній. Ісус сказав: "Заберіть камінь" І Лазарева сестра просила не відкривати, бо вже минуло чотири дні і могила смерділа..

Ратибор здригнувся: огидно тривожити могили і ритися в гнилі тіл, що не знайшли чистого поховання. Навіщо цей ромей розповідає про осквернення могил! Та що він скаже ще?

— І Ісус заперечив Лазаревій сестрі Марфі: "Ти будеш вірувати, побачивши славу бога". Відкотили камінь від печери. Ісус, звернувшись до небес, сказав: "Отче, дякую тобі, що ти почув мене". І голосно погукав: "Лазаре, виходь геть!" І померлий вийшов, як був, обвитий покривалами, обличчя його було обв'язане хустиною. Ісус сказав: "Розв'яжіть його, він живий",— скінчив оповідь Деметрій

Уперше Ратибор зрозумів, що людина може брехати. Роські відуни уміли іноді перемогти хворобу. Всеслав переміг смерть. Але ніхто не міг воскресити мертвого. І навіщо? Хіба так погано йому на небесній тверді??

Ратибор не помітив, як до Деметрія, ступаючи через росичів, які тісно лежали і сиділи довкола, підійшов Чамо-та і сів навпочіпки перед ромеєм. Ратибор почув голос Чамоти. Князь-старшина спитав ромея:

— Я давно бачу: ти, добрий чоловіче, вчиш. Ти знаєш, видно, багато. Ти мені скажи: там, думаєш, що у нас? — і Чамота показав угору.

— Там перебуває єдиний господь бог-вседержитель, якого я сповідую, там воїнство його, там рай, а в раю душі праведників,— відповів Деметрій.

— А ця земля чия? — знову спитав Чамота, роблячи коло рукою.

— Земля ваша,— була відповідь.

— То й твердь над нашою землею — наша ж,— сказав Чамота очевидну для нього істину.— В нашій тверді твоєму богові робити нічого. У вас, у ромеїв, є своя твердь над головою. У нас — наша. Ми у вашу частину не входимо.

Священний пал оживив Деметрія.

— Я, недостойний пресвітер 1 істинної церкви, кажу

' Пресвітер — старійшина. Спочатку його влада дорівнювалась єпископській, згодом зменшилася. Тепер — священик.

тобі,— суворо почав він,— бог є любов, бог є добро несущий світу. Він творець усього сущого і отець людей, який створив їх за своїм образом і подобою. Він отець, син і дух святий, трійця єдиносуща, що споконвік існувала, не маючи ні начала, ні кінця. Єдино наша віра істинна, вона нам дана самим сином божим в Євангеліях від святих апостолів. Той, хто прийме істинну віру, спасен у сьому житті, а в іншому буде в раю в бога. Той, хто відкине істинну віру, піде в пекло.

Приваблені Чамотою, підходили росичі: одні спинялися за колом, інші протискувалися ближче, розштовхуючи передніх. Деметрій бачив, що настав його час. Але сатана сильний, він заступає вухо грішника, а слово істини нудне для грубих умів. В думці Деметрій просив допомоги в бога.

— Скажи, що це за рай? —спитав Чамота.

— Рай — місце на небесній тверді, де віруючі перебувають у вічному блаженстві, без турбот і тягот, без жалів, без прикрощів...— Деметрій намагався якнайпростіше і як-найпривабливіше змалювати картину раю.— В раю вони співають хвалу богу, перебуваючи в спокої, без спокус, без труда.

— Скажи про пекло! У нас і слова такого нема.

— То лихе місце під землею, царство сатани у вічній пітьмі. Там дияволи без спочину мучать душі грішників, які не знали істинної віри, смажать їх в незгасному вогні, варять у смолі, мордують гаками...— бажаючи вразити уяву простодушних слов'ян, Деметрій перелічував страшні і несусвітні катування, прийняті в Римі і Візантії.

— Ти сказав,— мовив Чамота, діждавшись кінця довгого переліку мук,— якщо я прийму твою віру, твій бог візьме мене в рай?

— Так. Хрестись, і ти врятований.

— А ті? —Чамота знову показав на небо.

— Хто? — не зрозумів Деметрій.

— Нави. Батьки й діди наші,— пояснив князь-старши-на.— Вони на нашій тверді.

— Ти помиляєшся,— заперечив Деметрій,— вони не на небі з праведниками, вони там,— він показав на землю,— вони горять у пеклі. Будуть вічно горіти.— Читаючи тривогу на обличчях, Деметрій ще пристрасніше переконував: — Поспішай же звернутись до бога істини, поспішайте всі. Ніхто не знає свого часу, кваптеся! Сам бог говорить з вами через мене, в іншому разі пекло, вогонь, вогонь!

— Що ж! — Чамота встав, потягнувся.— Не до вподоби мені твій рай. Сиди та сиди, склавши руки... За один день нудьга черв'яком серце висмокче! Та ще похвальбу твоєму богові вигукувати, славити його. Це справа не чоловіча У нас як? У нас молодий, нетямущий, зустрівши старого князя, вшанує його поклоном, і годі. Ні, і чоловік той поганий, і бог той нікудишній, якщо любить хвалу собі слухати і похваляннями втішатися хоче, як неситий кабан напихає своє черево жолудем без міри. Тьху! Такий бог для рабів годиться. А ми люди вільні. Та й від навів наших я не бажаю відриватися. Так у нас не ведеться — товариша зрадити, дружину покинути. Ех, ти!..— Чамота вдруге сплюнув і повів далі: —Ти ось немолодий. Ти ж подумай, чого навчаєш! Ні! Сам ти сказав, чули всі, що наші нави в пеклі сидять.— Чамота не приховував глуму.— І я — теж туди. Мені без своїх нудно буде. Вогню твого не боюся. Поховального вогнища не поминути жодному росичеві. І —добре так для нас буде.

Завершивши справу, Чамота пішов. Розбрелися, не загаявшись, і інші. Залишившись наодинці, Деметрій покаянно вдарив себе в груди раз, другий. Ромей зумисне ранив тіло гострими гранями хреста. Він шептав:

— Моя вина, о боже, моя велика провина, забув я святе писання, що й брехня буває для спасіння, що треба бути покірним, як вівця, мудрим, як змія.

Під тунікою з глибоких поранень сочилася кров. Немає місця для усамітнення, а то Деметрій скарав би себе канчуком, трійчатий хвіст якого враз просікає шкіру. Нехай простить йому бог незумисний гріх спокуси язичників.

"Воістину я забув,— сповідався сам перед собою Деметрій,— що треба остерігатися оголеної істини. Так, передчасне одкровення є диявольським спокушанням, бо диявол володіє мистецтвом перетворювати добро на зло. Не розсипайте бісер перед свиньми, вчіть, але не спокушайте. Той, кого ведуть через пустелі, не повинен передчасно знати, чи довгі муки досягнення оазису. Воістину, боже, твоєю волею Мойсей сорок років водив вибраний народ у пустелі, а пряму дорогу в Ханаан навіть люди з вантажем проходять за тридцять днів. Хто пішов би за Мойсеєм, коли б він сказав людям істину про твою волю, за якою приречено було євреїв на сорокалітнє поневіряння!.."

А Ратибор пояснював і собі, й товаришам:

— Видно, ромейська твердь дуже погана, не така, як наша.