Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 2

То був безхатній волоцюга, зростом і силою справжній велетень, високий, як вершина Гурдіта, а дурний, як гірський троль.

— Певне, що не сплю, капітане, — відповів священик. — Хіба можна такої ночі заснути?

А тепер послухайте, що той капітан Крістіан йому розповів. Велетень мав своє на гадці. Він збагнув, що тепер священик не зважиться пити. І не матиме ніколи спокою, думав капітан, бо коли духовні отці з Карлстада приїхали раз, то можуть з'явитися і вдруге та стягти з нього ризу, якщо він питиме горілку.

Але капітан Крістіан доклав до цієї справи свою важку руку і владнав так, що духовні отці ніколи більше не поткнуться до їхньої парафії, і епіскоп також. Віднині священик і його приятелі можуть пиячити собі в церковному будинку скільки хочуть. Послухайте, який геройський вчинок зробив дужий капітан Крістіан!

Коли епіскоп та обидва духовні отці посідали в карету і дверці за ними гарненько зачинили, капітан вибрався на передок і віз їх милю чи й зо дві ясною літньою ніччю.

А тоді Крістіан Берг дав велебним отцям відчути, як ненадійно тримається життя в людському тілі. Він погнав коней шаленим чвалом. Нехай знають, як забороняти, чесній людині закроплювати душу горілкою!

І вже певне, що він не тримався дороги, натряс їх так, щоб довіку пам'ятали! Він гнався через окопи й стерню, швидко, як вітер, спускався з пагорбів, мчав понад берегом озера, аж вода розбризкувалася з-під коліс, утелюжився в глибокий мочар, брався через голі скелі, такі слизькі, що коні з усієї сили впиралися ногами й ненастанно ковзались. А епіскоп і духовні отці, білі як стіна, сиділи в кареті за шкіряними завісками і бубоніли молитви. Їм ще зроду не доводилося так їздити.

Уявіть собі, який вони мали вигляд, коли прибули до заїзду в Ріссетері. Були живі, але перетрушені, мов шріт у шкіряному капшуку.

— Що це означає, капітане Крістіане? — запитав епіскоп, коли той відчинив їм дверцята.

— Означає те, що ви добре поміркуєте, перше ніж знову зважитись їхати на оглядини до Єсти Берлінга, — відповів капітан.

Цю відповідь він склав собі наперед, щоб не затнутися на півслові.

— Тоді передай Єсті Берлінгові, що до нього більше не приїду ні я, ні жоден інший епіскоп!

Ось про яке геройство розповів священикові бравий капітан Крістіан, стоячи коло вікна літньої ночі. Він щойно повернувся з кіньми до заїзду і зразу ж поспішивсь до священика з новиною.

— Тепер, отче й побратиме, можеш бути спокійний, — закінчив він.

Ох, капітане Крістіане, бліді були духовні отці, що сиділи в кареті за шкіряними завісками, але священик, що стояв коло вікна цієї літньої ясної ночі, був куди блідіший. Ох, капітане Крістіане, що ти накоїв!

Священик навіть підняв руку, щоб затопити в дурне, простацьке обличчя велетневі, але стримався. Тільки грюкнув вікном, зачинив його, тоді спинився посеред кімнати й потряс стиснутими кулаками до неба.

Він, кого торкнувся був вогненний язик натхнення, він, що виголошував хвалу господові, тепер стояв і думав про те, що бог зробив із нього блазня.

Бо хіба ж не подумає тепер епіскоп, що то він послав капітана? Не подумає, що він цілий день прикидався й брехав? Тепер епіскоп візьметься за нього як слід, тепер він скине його зі служби й вижене геть!

Коли настав ранок, священика вже не було в церковному будинку. Він більше не думав про те, щоб лишитись і захищатися. Бог зробив із нього блазня. Бог не захотів йому допомогти. Священик знав, що його виженуть. Така воля божа. То краще самому піти собі геть.

Це сталося на початку двадцятих років дев'ятнадцятого сторіччя в глухому селі західного Вермланду.

Це було перше лихо Єсти Берлінга, але не останнє. Бо тим коням, що не зносять острогів і батога, важко живеться. За кожним ударом вони кидаються наосліп у прірву. А як ви-г паде кам'янистий шлях і важка їзда, вони не знають іншої ради, як потрощити воза й шалено тікати куди очі бачать.

II. ЖЕБРАК

Одного холодного грудневого дня на пагорбі Брубю важко спинився жебрак. Одягнений він був у нужденне лахміття, в діряві черевики набивався холодний сніг.

Левен — довге, вузьке озеро у Вермланді, що в кількох місцях розгалужується на ще вужчі, протяглі рукави. На північ воно сягає ген аж до неторканих пущ, а на південь — до озера Венерн. На його берегах є чимало парафій, а найбільша та найбагатша з них — округа Бру. Вона розкинулась по обидва боки озера, проте на західному березі були найбільші маєтки, такі, як Екебю чи Б'єрне, та й саме Брубю — велике містечко з заїздом, будинком сільської управи, оселею ленсмана[6], церковним будинком і ринковим майданом.

Брубю лежало на стрімкому узгір'ї. Жебрак поминув заїзд у самій долині й побрався до церковного будинку, що стояв на самій горі. Недалеко поперед нього дибала маленька дівчинка й тягла санки з мішком борошна. Жебрак наздогнав дівчинку і зайшов з нею в розмову.

— Замала конячка на такий вантаж!

Дитина повернула голову і глянула на нього. То була худенька дівчинка років дванадцяти з настороженим, понурим поглядом і міцно стуленими губами.

— Дай боже, щоб конячка стала ще менша, а вантаж більший, то його б на довше стало, — відповіла вона.

— То це ти везеш собі додому харчі?

— Авжеж, хвалити бога. Хоч я мала, та мушу сама дбати про себе.

Жебрак узявся за санки й почав попихати їх ззаду.

Дівчинка обернулася до нього й сказала:

— Не сподівайтесь, що дістанете якусь платню за допомогу.

Жебрак засміявся.

— Ти, мабуть, дочка священика з Брубю, еге ж?

— Атож. Не в одної дитини батько бідніший за мого, але гіршого ні в кого немає. Це свята правда, хоч і соромно дочці казати так про свого рідного батька.

— Певне, скупий і лютий, га?

— І скупий, і лютий. Але дочка його, кажуть люди, буде ще гірша, якщо тільки виживе.

— Мабуть, що так. А де ти взяла мішок борошна?

— Світ не завалиться, як я вам скажу правду. Набрала вранці зерна в батьковій коморі, а оце вертаюся з млина.

— А батько не побачить тебе, як ти привезеш мішок додому?

— Видно, що ви недовчені. Батько поїхав у справах, невже не здогадалися?

— За нами під горбом хтось їде. Я чую, як порипують полозки. А що, як то він вертається?

Дівчинка прислухалась і враз голосно заплакала.

— То батько. Він уб'є мене! Уб'є на смерть!

— Авжеж, тепер добра порада й швидка допомога вартніша за срібло й золото, — мовив жебрак.

— Слухайте, ви можете мені помогти, — похопилася дівчинка. — Візьміть мотузку й тягніть санки, батько подумає, що вони ваші.

— Що ж я потім зроблю з ними? — спитав жебрак і закинув мотузку на плече.

— Везіть їх, куди хочете, але ввечері поверніться до церковного будинку. Я виглядатиму вас. Чуєте, привезіть мішок і санки!

— Та спробую.

— Бог вас покарає, як не привезете! — гукнуло дівча й заквапилося додому, щоб бути там раніше за батька.

З важким серцем жебрак повернув санки й почав спускатися вниз до заїзду.

Сердешний мріяв про інше, коли скородив сніг майже босими ногами. Він думав про великі ліси на північ за озером Левен, про ті безмежні пущі.

Тут, в окрузі Бру, де він саме мандрував уздовж затоки, що єднала Верхній Левен з Нижнім, у цьому багатому й веселому краї, де лежали маєток біля маєтку, рудня біля рудні, кожна дорога здавалася йому надто важкою, кожна хата надто тісною, а ліжко — надто твердим. Він болісно тужив за спокоєм безмежного, вічного пралісу.

Тут на кожному току гупали ціпи, наче ніколи не могли перестати, з невичерпних лісів ненастанно прибувало дерево й вугілля, дорогами без упину везли руду глибокою колією, прокладеною вже сотнями інших саней. Від маєтку до маєтку мчали сани, і здавалося, що самі веселощі тримаються за віжки, а краса й кохання попримощувались біля полозків. О, як цей нужденний жебрак прагнув опинитися в спокої безмежного, вічного пралісу!

Туди, де стовбури дере® здіймаються з землі рівно, мов колони, де сніг товстим шаром спочиває на непорушному вітті, де вітер тільки шепоче в хвої верховіть, туди хотів він помандрувати, все далі й далі, аж поки одного дня сили йому забракне і він упаде під високими деревами, вмираючи з голоду й холоду.

Він мріяв про велику могилу серед буйного лісу над озером Левен, де він забуде життєву марноту, де нарешті голодові, холодові, втомі та горілці вдасться збороти його бідне тіло, що досі витримувало все.

Жебрак досяг заїзду й вирішив дочекатися там вечора. Він зайшов до шинку і знеможено опустився на ослін біля дверей, а думкою все ще линув до вічного пралісу.

Шинкарка зглянулась на нього й дала чарочку горілки. Потім дала й ще одну — надто він її просив.

Одначе більше не хотіла дати, і жебрака охопив глибокий розпач. Йому треба було ще того міцного, солодкого питва. Конче треба, щоб серце ще раз затанцювало в грудях, щоб думки в голові спалахнули веселим роєм. О, чарівний трунок! На його білих хвилях пливе літнє сонце, літні пахощі й літня краса, співають пташки.

Він хотів ще раз натішитися сонцем, щастям, перше ніж зникнути в нічному мороці.

Отож він поміняв на горілку спершу борошно, тоді мішок, а врешті й санки. Зате він добре впився і проспав на ослоні в корчмі майже до самого вечора.

Прокинувшись, він збагнув, що йому лишилося тільки одне. Коли його мізерне тіло знову взяло гору над душею, коли він пропив те, що йому довірила дитина, коли він став ганьбою світу, то повинен звільнити його від такого бридкого тягаря. Повинен дати волю своїй душі, нехай летить до бога.

Він лежав на ослоні в заїзді і сам собі складав вирок. "Єсту Берлінга, вигнаного священика, винного в тому, що пропив борошно голодної дитини, засуджено на смерть. На яку смерть? На смерть у сніговій кучугурі".

Він узяв шапку і почвалав надвір, ще не зовсім прочунявшись зі сну й не зовсім протверезівши. Він заплакав із жалю до себе, до своєї пропащої душі, що її мав звільнити від тіла.

Далеко він не зайшов, та й нікуди не звертав. Край шляху була висока кучугура, і він упав у неї, шукаючи собі смерті. Він заплющив очі й силкувався заснути.

Хтозна, скільки він лежав, але в ньому ще жевріло життя, коли надбігла дочка священика з Брубю з ліхтарем у руці і знайшла його в снігу. Дівчинка довго чекала на нього і тепер прибігла з дому довідатися, що з ним сталося.

Вона відразу впізнала жебрака й почала його штурхати і кричати, щоб він прокинувся.