Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 62

Дужий Монс, що завдав смертельного удару, був сином старого Яна Гека. Тому, коли, в неділю після обіду волоцюги зібралися в його хатині, вони частіше, ніж звичайно, подавали господареві пляшку з горілкою й оповідали про в'язничне життя й харч, про судове слідство; бо все те не раз зазнали на собі.

Ян сидів на дерев'яному оцупку біля груби й говорив мало, тільки дивився великими пригаслими очима на дику юрбу в своїй хаті. Вже смеркало, але сухі дрова, що горіли в грубі, осявали жалюгідне лахміття й безпросвітні злидні.

Нараз двері тихо відчинилися, і до хатини зайшли дві жінки. То були молода графиня Елісабет і дочка священика з Брубю. Старому графиня видалась дивом, коли полум'я з груби освітило її миле, лагідне, чарівне личко. Вона розповіла, що Єста Берлінг не з'являвся в Екебю, відколи помер капітан Ленарт. Отож вони з служницею подалися до лісу й шукали його там від самого полудня. А тут, у хатині, зібралися люди, що багато їздять по світу і знають кожну стежку. Може, вони десь бачили Єсту Берлінга? Вона зайшла сюди відпочити й спитати, чи вони, бува, не зустрічали його десь.

Дарма було й питати: ніхто не бачив Єсти Берлінга. Їй присунули стільця, вона опустилася на нього й хвилину сиділа мовчки. Гамір у хатині затих. Усі зацікавлено дивилися на неї. Тиша її злякала, вона здригнулася і спробувала пошукати якоїсь сторонньої теми до розмови.

Врешті звернулася до старого в кутку:

— Якщо. не помиляюся, ви були солдатом, дідусю. Розкажіть мені щось про війну.

В хатині залягла ще гнітючіша тиша. Старий сидів так, ніби зовсім її не чув.

— Мені було б дуже цікаво почути про війну від того, хто сам на ній побував, — вела далі графиня, та враз замовкла, бо служниця подавала їй якийсь знак.

Може, вона сказала щось недоречне? Всі в хатині дивились на неї так, ніби вона порушила найпростіший закон ввічливості. Раптом одна жінка підвелася й гостро спитала:

— Чи це не ви були графинею в Борзі?

— Я.

— То ви не знайшли собі ліпшого діла, як ганятися лісом за шаленим священиком, тьху!

Графиня підвелася й почала прощатись. Вона, мовляв, уже відпочила. Жінка, що озивалась до неї, теж вийшла надвір.

— Бачите, графине, — мовила вона, — я мусила щось сказати, щоб ви перестали розпитувати старого. Він просто шаленіє, коли йому хто нагадує про війну. Але я не хотіла вас образити.

Графиня квапливо рушила стежкою, але за хвилю слинилася. Вона глянула на грізний ліс, на затінені гори й на болото, над яким здіймався туман. Страшно, мабуть, тут жити тому, чию душу пригнічують тяжкі спогади. Їй стало шкода старого, що сидів у хатині в товаристві смаглявих циганів.

— Анно-Лісо, — мовила графиня, — вернімося назад! Нас ласкаво прийняли в хатині, а я повелася з ними погано. Я хочу поговорити з старим про щось веселіше.

І, рада, що може втішити когось, графиня вернулася до хатини.

— Мені здається, — заявила вона, — що Єста Берлінг блукає по лісі й хоче відібрати собі життя. Тому треба швидше знайти його й запобігти лихові. Нам з Анною-Лісою кілька разів здавалося, що ми його бачимо, але він зразу зникав. Він блукає поблизу того місця, де розбилася дівчина з Нюгорда. І мені спало на думку, що не конче йти до Екебю по допомогу. Тут так багато дужих чоловіків, що їм не важко було б знайти його.

— Ідіть, хлопці, — мовила та сама циганка. — Коли графиня не погордувала попросити нашої допомоги, то треба послухатись.

Не гаючись, чоловіки рушили на пошуки.

Старий Ян Гек мовчки сидів і похмуро дивився поперед себе тьмяними очима. Вигляд у нього був страшний. Молода графиня не знаходила, що йому сказати. Та ось вона помітила, що на в'язці соломи лежить хвора дитина, а одна жінка має на руці виразку. Графиня відразу почала оглядати хворих. Скоро вона вже заприязнилася з балакучими циганками, що показували їй своїх дітей.

Через годину повернулися чоловіки і внесли до хатини зв'язаного Єсту Берлінга. Вони поклали його долі перед грубою. Одяг на ньому був порваний і брудний, лице змарніле, очі дико блищали. Тяжкі були для нього ці два дні: він лежав на мокрій землі, закопувався руками й обличчям у мох, бився в каміння, продирався крізь найгустіші зарослі. Добровільно він не хотів іти з циганами, довелося його зв'язати.

Побачивши Єсту такого, Елісабет розгнівалась. Вона лишила його зв'язаного на долівці й зневажливо відвернулася.

— Гарний у тебе вигляд, — тільки й сказала вона.

— Я не думав, що ти мене ще побачиш, — відповів Єста.

— Хіба я не твоя дружина? Хіба я не маю права сподіватися, що ти з своїм горем прийдеш до мене? Скільки мені довелося нахвилюватися за ці два дні!

— Це я накликав на капітана Ленарта біду. То як же я міг показатись тобі на очі? Як, га?

— Ти начебто не був лякливий, Єсто.

— Коли я звільню тебе від себе, то зроблю тобі, Елісабет, найбільшу послугу, яку тільки можу.

Очі її з-під насуплених брів зиркнули на нього з невимовною зневагою:

— Авжеж, зробиш удовою самогубця!

Обличчя йому скривилося.

— Елісабет, вийдімо й поговорім про це в тихому лісі.

— Чому б цим людям не послухати нас? — гостро спитала вона. — Хіба ми кращі за будь-кого з них? Хіба котрийсь із них приніс більше лиха та шкоди, як ми? Вони ~ діти лісу й дороги, від усіх зневажені. Тож нехай почують, який гріх і горе переслідує пана з Екебю, Єсту Берлінга, що його всі так люблять! Ти гадаєш, що твоя дружина вважає тебе за кращого, ніж будь-хто з них, га?

Єста насилу підвівся на лікоть, глянув на неї, і в очах йому спалахнула впертість.

— Не такий я негідник, як ти думаєш.

І вона почула, що він робив ці два дні.

Першу добу Єста тинявся лісом, гнаний муками сумління. Він не міг нікому глянути у вічі. Але не збирався вмирати. Вирішив податися в далекі краї. Проте в неділю спустився з гір і прийшов до церкви в Бру. Він хотів востаннє поглянути на своїх людей, убогих, голодних мешканців прибережжя, яким він мріяв слугувати, коли сидів біля ганебної купи хмизу з священиком, яких він почав любити відтоді, як дивився на них, коли вони йшли з Екебю і несли мертву дівчину з Нюгорда.

Служба божа вже почалася, як Єста зайшов до церкви. Він нишком вибрався на хори і звідти дивився на людей. Серце його стислося від тяжкої муки. Як би він хотів озватися до них, потішити їх у злиднях і безнадії. Коли б він мав право промовляти в божому домі, то хоч який сам був пригнічений, а знайшов би для кожного слово розради й порятунку.

Потім Єста зайшов до ризниці і написав ту обітницю, що про неї Елісабет уже знала. Він обіцяв, що в Екебю знову почнеться робота і ті, кому найдужче треба, дістануть зерно на посів. Він сподівався, що його дружина й кавалери виконають цю обітницю, коли його не буде.

А вийшовши звідти, побачив перед церковною канцелярією труну, незграбну, нашвидкуруч зроблену, але прикрашену чорним жалобним крепом і вінками з гіллячок брусниці. Єста здогадався, що в ній лежить капітан Ленарт. Бо люди попросили капітаниху поспішитися з похороном, щоб небіжчика провели на цвинтар усі ті, хто прийшов на ярмарок.

Коли Єста стояв біля труни, чиясь важка рука лягла йому на плече. То був Сінтрам.

— Єсто, — сказав він, — якщо ти хочеш утнути комусь добру штуку, то ляж і помри! Немає хитрішого жарту, як померти. Уяви собі, як ти обдуриш чесних, порядних людей. Ляж і помри, кажу тобі!

Єста нажахано слухав лиходія. А той нарікав, що йому зіпсовано чудовий намір. Він хотів бачити над Левеном пустку. Тому й зробив там господарями кавалерів, тому й звелів священикові з Брубю обдирати людей, тому й наслав посуху та голод. На ярмарку в Брубю він мав завдати рішучого удару. Знетямлені своєю бідою люди були б кинулися вбивати й грабувати. Потім пішли б суди, і люди стратили б останнє, що мали. Настав би голод, заворушення і всяка інша біда. Цей край став би такий страшний і ненависний, що ніхто не міг би тут жити. І все те було б справа Сінтрамових рук. Було б його радістю й гордістю, тому що вія лихий. Він любить спустошені села й необроблені поля. Але он той, що примудрився вмерти в слушний час, усе йому зіпсував.

Тоді Єста запитав, навіщо він хотів усе знищити.

— Мені так подобається, Єсто, бо я лихий. Я ведмідь у горах, я сніговиця на рівнині, я люблю вбивати й переслідувати. Геть людей, кажу я, геть! Вони мені огидні. Я можу примусити їх побігати й пострибати між моїми пазурами — на хвилю й цим можна розважитись, — але тепер мені набридла така забава, Єсто, тепер я хочу кусатися, хочу вбивати й нищити.

Він збожеволів, остаточно збожеволів. Він давно почав бавитися всіляким чортовинням, і за цей час лихе в ньому переважило, тепер він сам мав себе за нечисту силу. Він так довго плекав у собі зло, що воно цілком опанувало його душу. Адже від злості можна так само збожеволіти, як від кохання чи напружених роздумів.

Лиходій був такий розлючений, що почав здирати з труни вінки й жалобний креп.

— Не чіпай труни! — крикнув Єста.

— Хе-хе-хе, чому не чіпати? Та я викину зараз свого приятеля Ленарта на землю й потопчу його вінки! Хіба ти не бачиш, що він мені влаштував? Не бачиш, у якому гарному сірому повозі я приїхав?

Єста Берлінг глянув і побачив за церковним муром дві в'язничні карети з ленсманом і в'язничним наглядачем.

— Хе-хе-хе, чи не подякувати мені капітанисі з Гельєсетера за те, що вона вчора сіла перечитувати старі чоловікові папери й знайшла свідчення проти мене за продаж пороху, га? Чи не переказати мені, що краще б вона пильнувала пива й печі, аніж посилати по мене ленсмана й в'язничного наглядача? Скільки мені довелося пролити сліз, поки я ублагав Шарлінга відпустити мене помолитися біля труни свого приятеля!

І він знову почав здирати жалобний креп.

Єста підступив до нього й схопив за руку.

— Я б віддав усе на світі за те, щоб ти не чіпав труни!

— Роби, що хочеш! — відповів божевільний. — Кричи, як хочеш! Але все-таки я щось устигну, поки прийде ленсман. Бийся зі мною, як хочеш! Ото буде веселе видовисько коло церкви. Ану, побиймося серед вінків і покрівців!

— Я заплачу за спокій небіжчика яку завгодно ціпу, Сінтраме. Бери моє життя, бери все!

— Надто ти щедрий, хлопче.

— Можеш мене випробувати.

— Ну, то помри!

— Я помру, але аж тоді, як труна буде в могилі.

Отож Сінтрам узяв з Єсти слово, що поки мине дванадцять годин після похорону капітана Ленарта, його вже не буде живого.

— Так я буду певний, що з тебе ніколи не вийде порядної людини, — сказав Сінтрам.

Єсті легко було пристати на Сінтрамову умову.