Сага про Форсайтів - Сторінка 6

Старий Джоліон звелів йому приготувати фрак: він їде обідати до клубу.

— Чи давно відвезли міс Джун на вокзал? Екіпаж вернувся о другій? То хай буде готовий о пів на сьому.

Клуб, до якого старий Джоліон зайшов рівно о сьомій, належав до тих політичних закладів великої буржуазії, які бачили кращі часи. Незважаючи на те, що в місті говорили, буцімто його чекає близький кінець, а може, саме через те, клуб виявив неймовірну живучість. Людям набридло повторювати, що "Розбрат" вже доживає останні дні. Старий Джоліон теж казав це, водночас мало цікавлячись самим фактом, чим неабияк дратував завсідників клубу.

— Чому ти його не кинеш?— із серцем питав Джоліона Свізін.— Чому не вступиш до "Поліглота"? Такого вина, як наш "Гайдсік", ніде більше в Лондоні не дістанеш дешевше ніж двадцять шилінгів за пляшку.— І додав, притишивши голос: — Лишилося тільки п'ять тисяч дюжин. Я п'ю його кожнісінького вечора.

— Я подумаю,— відповів старий Джоліон, але коли він починав думати, то згадував про п'ятдесят гіней вступного внеску і про те, що його приймуть до клубу лише через чотири-п'ять років. Тож він думав і досі.

Він був занадто старий, щоб стати лібералом, давно зневірився в політичних доктринах свого клубу, називав їх привселюдно нісенітними, але водночас його тішило, що він член закладу, принципи якого протилежні його особистим. Він завжди зневажав цей клуб, у який вступив багато років тому, коли його не прийняли до "Всякої всячини", бо він, бачте, "торговець". Наче він за них гірший! Природна річ, він зневажав клуб, що зрештою прийняв його в свої члени. Люд туди вчащав не дуже поважний: біржові маклери, адвокати, аукціоністи і подібна публіка. Як більшість людей сильної, але не надто своєрідної вдачі, старий Джоліон був невисокої думки про клас, до якого належав сам. Він вірно дотримувався його звичаїв, громадських та інших, а в душі вважав увесь той люд "дрібнотою".

Час і філософія, впливу якої він не уник, пом'якшили гостроту поразки у "Всякій всячині", й тепер цей клуб здавався йому чимсь надзвичайним — королевою клубів. Усі ці роки він міг би бути його членом, якби Джоліонів поручитель Джек Герінг не повів справи так, що члени правління навіть не зрозуміли, якої помилки вони допускаються, забалотувавши його кандидатуру. Адже його сина Джо прийняли відразу, і, мабуть, хлопець і досі є членом того клубу: вісім років тому він одержав від нього звідти листа,

Старий Джоліон не навідувався до "Розбрату" вже кілька місяців, і тим часом будинок відремонтували, опорядивши дуже строкато, як завжди опоряджують старі будинки й старі кораблі, коли збираються їх продати.

"У кімнаті для курців колір огидний!— подумав він.— Їдальня вийшла непогана".

Йому припав до вподоби похмурий шоколадний колір стін, відтінений ясно-зеленою смугою.

Він замовив обід і сів у тому самому кутку, може, за той самісінький столик (незважаючи на свої мало не радикальні принципи, "Розбрат" майже не змінився), за який вони з молодим Джоліоном сідали двадцять п'ять років тому перед походом у Друрі-Лейн під час синових канікул.

Хлопець любив театр, і старий Джоліон пригадав, як син сидів навпроти нього, марно намагаючися приховати радісне збудження під маскою байдужості.

І він знову замовив той самий обід, який завжди вибирав хлопець: суп, дрібна риба, котлети й торт. От якби він сидів навпроти нього тепер!

Вони не бачилися ось уже чотирнадцять років. І не вперше за ці чотирнадцять років старий Джоліон замислився про те, що, можливо, він сам трохи винен у тому, що сталося з його сином. Нещасливе кохання до тієї гарненької вітрогонки Данаї Торнуорті, тепер Данаї Пелью, дочки Ентоні Торнуорті, штовхнуло його в обійми матері Джун. Треба, мабуть, було перешкодити їхньому шлюбу: вони були занадто молоді, та після тієї історії він пересвідчився, який Джо вразливий, і хотів якнайшвидше його одружити. А через чотири роки сталася катастрофа. Схвалити синову поведінку під час тієї катастрофи було, певна річ, неможливо; розважливість і виховання — комбінація всемогутніх факторів, що заміняли йому принципи,— стверджували цю неможливість, але серце його заходилося болем. Жорстока дійсність тієї історії була невблаганна до всіх сердець. До того ж існувала Джун, піщинка з вогненним волоссям, що заполонила все його єство, обкрутилась, обвилася круг нього — круг його серця, створеного для того, щоб бути іграшкою й улюбленим притулком крихітних беззахисних створінь. З властивою для нього проникливістю він збагнув, що мусить розлучитися або з ним, або з нею: в такому становищі середнього шляху годі шукати. У цьому й полягала трагедія. І крихітне беззахисне створіння перемогло. Він не міг поділити своє серце і попрощався з сином.

Відтоді вони не зустрічались.

Він хотів був і далі давати молодому Джоліонові гроші, трохи менше, ніж досі, але син від допомоги відмовився, і, може, та відмова вразила його дужче, аніж усе інше, бо вона закрила останню щілинку для його батьківського почуття і подала такий відчутний і безсумнівний доказ розриву, який своєю реальністю може зрівнятися з діловим документом, що засвідчує згоду чи відмову передати майно іншій особі.

Обід йому здався несмачним. Шампанське було якесь гіркувато-кисле, не те що колишня "Вдова Кліко".

За чашкою кави у нього з'явилася думка піти до опери. Отож, узявши "Таймс",— іншим газетам старий Джоліон не довіряв — він подивився, яка сьогодні вистава. Саме йшов "Фіделіо".

На щастя, не якась там новітня німецька пантоміма того Вагнера.

Надягнувши старого циліндра,— якого він так довго носив, що в нього зовсім вирівнялися криси, і який із своїм великим наголовком здавався емблемою славніших часів,— і видобувши стару пару дуже тонких світло-фіалкових рукавичок, що пахли шкірою, бо постійно лежали в кишені пальта поряд із портсигаром, він сів у кеб.

Кеб весело заторохтів вулицями, і старий Джоліон здивовано помітив, що на них панує незвичайне пожвавлення.

"Готелі, певно, дають чималий прибуток",— подумав він. Кілька років тому цих великих готелів ще не було. І він потішено згадав, що має поблизу кілька будинків. На них, певно, ціна зростатиме щодалі більше й більше. Який тут рух!

Але потім він поринув у чудернацькі абстрактні роздуми, аж ніяк не властиві Форсайтам, у чому й полягала частково його перевага над ними. Які дрібні істоти люди, і скільки їх розвелося на світі! І що з ними всіма буде?

Він спіткнувся, виходячи з кеба, розрахувався з візником, не переплативши жодного фартінга, підійшов до каси взяти квиток у крісла і спинився з гаманцем у руці — він завжди носив гроші в гаманці, не схвалюючи звички класти їх просто в кишеню, як то здебільшого робить нинішня молодь. Касир визирнув з віконця, наче старий пес із будки.

— Подумати тільки!— мовив він здивовано.— Та це ж містер Джоліон Форсайт! Авжеж, він! Давненько не бачив вас, сер. О боже! Не ті тепер часи, що колись. Адже ви з братом, і той аукціоніст містер Треквер, і містер Ніколас Трефрі брали у нас щосезону шість чи сім крісел. Як же ви поживаєте, сер? Ми не молодшаємо!

У старого Джоліона заяскріли очі; він заплатив гінею. Його не забули. Під звуки увертюри він урочисто рушив у залу, як старий бойовий кінь на бойовище.

Склавши циліндр, він сів, витяг, як і колись, рукавички і, приставивши до очей бінокля, озирнув театр. Врешті поклав бінокль на циліндр і втупив замислений погляд у завісу. Гостріше, аніж будь-коли, він відчув: для нього все скінчено. Куди поділися всі ті жінки, вродливі жінки, що їх колись було повно в театрі? Куди поділася колишня млость, що проймала йому серце, коли він чекав виходу славетного співака? Де те відчуття сп'яніння життям, відчуття спромоги ним тішитись?

У свій час він був найзавзятіший аматор опери! Тепер уже опери немає! Цей Вагнер її занапастив: не лишилось ані мелодії, ані голосів. А чудові були співаки! Таких тепер немає! Він дивився, як розгортається на сцені здавна знайома дія, і серце його німіло.

Від сивого пасма над вухом і до кінчика лакованого черевика з гумовою стрічкою в старому Джоліоні не було навіть сліду недолугості чи кволості. У нього була пряма постать, майже така сама, як і за тих давніх часів, коли він учащав сюди щовечора; і зір у нього й досі чудовий — майже такий, як і тоді. Але звідки це почуття втоми й розчарування!

Він завжди втішався життям, навіть тим, що було в житті недосконалого,— а недосконалого було багато,— втішався помірно, щоб зберегти молодість. Але нині його зрадила спромога втішатися, зрадила й життєва філософія, лишилося тільки жахливе почуття, що всьому кінець. Навіть хор в'язнів, навіть арія Флорестана не здатні були розвіяти тугу його самотності.

Якби ж то Джо був із ним! Хлопцеві, мабуть, уже сорок. Він змарнував чотирнадцять років життя свого єдиного сина. А Джо вже не парія, знехтуваний суспільством. Він одружився. Старий Джоліон не міг утриматися і схвалив цей крок сина, пославши йому чек на п'ятсот фунтів. Чек повернувся в листі з "Усякої всячини", в якому писалося:

"Любий тату!

Радий був одержати Ваш щедрий дарунок: він означає, що Ви не такої про мене поганої думки. Повертаю його, але якщо ви вважаєте за можливе вкласти ці гроші для нашого хлопчика (ми звемо його Джоллі), який носить наше ім'я і прізвище, я буду дуже вам вдячний.

Від щирого серця сподіваюся, що ви, як завжди, при доброму здоров'ї.

Ваш люблячий син Джо".

У цьому листі весь хлопець. Він завжди був поштивий. Старий Джоліон відписав йому:

"Любий Джо!

Ця сума (500 ф. ст.) записана в мої книги на ім'я твого сина, Джоліона Форсайта, і відповідно зростатиме на п'ять процентів. Сподіваюся, що в тебе все гаразд. Нині я почуваю себе добре.

З любов'ю твій відданий батько Джоліон Форсайт".

І щороку першого січня він додавав сотню фунтів та проценти. Сума зростала — наступного нового року на рахунку буде тисяча п'ятсот фунтів з лишком. Навіть висловити важко, яке задоволення давала йому ця щорічна фінансова операція. Проте листування між ними припинилось.

Незважаючи на любов до сина, незважаючи на інстинкт, почасти природжений, почасти, як у тисяч інших людей його класу, набутий у процесі безнастанної ділової практики і спостереженні за нею, інстинкт, що примушував старого Джоліона оцінювати поведінку людей, виходячи з наслідків цієї поведінки, а не з власних принципів,— у глибині його серця ворушився неспокій.