Сага про Єсту Берлінга

САГА ПРО ЄСТУ БЕРЛІНГА

Переклад О. Сенюк

ВСТУП

І. СВЯЩЕНИК

Нарешті священик стаов на казальниці.

Парафіяни попідводили голови. О, таки з'явився! Хоч ця неділя не змарнується без служби божої, як змарнувалася минула, та й не одна перед тим.

Священик був молодий, стрункий, високого зросту і препишної вроди. Якби одягти його в панцир, укоронувати йому голову шоломом і припнути меча, а тоді віддати той образ у мармурі, то він би не поступався найкращим античним взірцям.

Священик мав глибокі очі скальда[1] й округле, міцне підборіддя воїна, все в нього було гарне, доладне, виразне, зігріте генієм і натхненням.

Угледівши його такого, люди в церкві якось дивно принишкли. Вони більше звикли бачити, як він, ледве на ногах тримаючись, виходив з корчми разом з веселими приятелями, такими, як Беренкройц, полковник з густими білявими вусами, або дужий велетень, капітан Крістіан Берг.

Він так розпився, що вже не один тиждень нехтував своєю службою, і парафіянам довелося поскаржитись на нього, спершу до пробста[2], а тоді й до епіскопа та капітула. І ось тепер епіскоп приїхав подивитися, що тут робиться, і вчинити суд. Він сидів на хорах, оточений духовними вихователями з Карлстада та священиками з навколишніх парафій, і на грудях у нього блищав золотий хрест.

Безумовно, поведінка цього священика переступала дозволені межі. Тоді, у двадцятих роках дев'ятнадцятого сторіччя, не вельми прискіпувались до пияцтва, але ж він через горілку занедбав свою службу, отож хай тепер її втратить.

Він стояв на казальниці й чекав, поки затихне остання строфа псалма.

І, стоячи так, усвідомив, що в церкві зібралися самі його вороги, геть на всіх лавках. І серед панства на криласі, і серед селян унизу, і серед конфірмандів на хорах були його вороги, самі вороги. Ворог натискав педаль органа, ворог грав на ньому. На лавці церковних опікунів теж були вороги. Всі ненавиділи його, — від малих дітей, що їх принесли в церкву, до церковного сторожа, солдата з негнучкими суглобами, що воював під Лейпцігом[3].

Священикові хотілося впасти на коліна й просити в них милосердя.

Та наступної хвилі його посіла глуха лють. Він добре пам'ятав, як рік тому вперше піднявся на цю казальницю. Тоді над ним не тяжіло жодне тавро, а тепер він стоїть перед людиною з золотим хрестом на шиї, що приїхала судити його.

Поки він читав вступний текст, до обличчя йому, хвиля за хвилею, припливала кров. То був гнів.

То правда, що він пив, але хто має право судити його за це? Чи хтось бачив церковний будинок, де йому доводилось мешкати? Смерековий ліс, темний і понурий, підступав до самих його вікон. Вода просякала крізь почорнілий дах і текла по пліснявих стінах. Хіба не горілка підтримувала його дух, коли дощ чи віхола вдиралися до хати крізь потріскані шибки і коли занедбана земля не давала вдосталь хліба, щоб вгамувати голод?

Він вважав, що якраз такого священика вони й заслужили. Адже всі тут пиячили. То чого ж він єдиний має стримуватися? Вдівець, що ховав свою дружину, напивався на поминках, а батько, охрестивши дитину, влаштовував потім п'яний бенкет. Люди прикладались до пляшки дорогою з церкви додому, і дехто вертався вже п'яний як чіп. Їм якраз пасував священик-п'яниця.

Горілку він полюбив під час службових виїздів, коли в благенькому пальті доводилось їхати з милю[4] по замерзлому озері, де гуляли всі холодні вітри, коли він метався по тих самих озерах на човні в бурю і зливу, коли треба було злазити з саней і прокопувати коневі дорогу в заметах, таких заввишки, як будинок, чи коли він брів по лісових мочарах.

Рік повільно спливав понурими днями. Селяни й поміщики всіма помислами своїми були припнуті до земних справ, та ввечері, при чарці, їхній дух скидав із себе пута. Прокидалась уява, теплішало на серці, життя розквітало, дзвеніла пісня, духмяніли троянди. Для всіх тоді шинок ставав чарівним садом, осяяним південним сонцем: над головами звисали оливи й виноград, серед густого зеленого листя ясніли мармурові статуї, а під пальмами та платанами гуляли філософи й поети.

Ні, він, священик на казальниці, знав, що без горілки не можна прожити в цьому краї. Знали це й усі його слухачі, а однаково хотіли тепер його судити.

Хотіли здерти з нього ризу за те, що він зайшов п'яний до їхнього божого храму. Ох, чи ж мали всі ці люди… чи ж вірили вони, що мають якогось іншого бога, крім горілки?

Він дочитав уступ і опустився навколішки проказати "Отче наш".

Поки священик молився, в церкві панувала глибока тиша. Та раптом він обома руками вчепився в зав'язки на шиї. Йому здалося, що всі люди на чолі з епіскопом скрадаються сходами на казальницю, щоб стягти з нього ризу. Він стояв навколішки й не обертався, проте майже відчував, як вони смикають ззаду за поділ, і виразно бачив їх усіх — епіскопа, духовних вихователів, пробстів, церковних опікунів, паламаря і решту парафіян, цілу довжелезну низку людей, що шарпала й термосила його за ризу. І він чітко уявив собі, як ті, що вчепилися в ризу, полетять навзнаки зі сходів, коли тріснуть зав'язки, і як беркицьнуться ті, що стоять нижче і не досягли до ризи, а тягнуть одне одного за поли.

Він уявив собі цю сцену так яскраво, що мало не засміявся, стоячи навколішки, але одночасно на чолі йому виступив холодний піт. Яке все-таки лихо його спостигло! Тепер через горілку його виженуть геть. Священик, позбавлений сану! Хіба е на світі щось жалюгідніше?

Він буде бездомний жебрак, що в лахмітті лежатиме десь у канаві, злигається з волоцюгами.

Молитва скінчилася. Священик мав почати казання. Та зненацька одна думка стулила йому вуста. Він збагнув, що оце востаннє стоїть на казальниці і має змогу вознести хвалу господові.

Востаннє! Він аж затіпався, забув і про горілку, і про епіскопа. Думав тільки про те, що мусить скористатися нагодою і віддати богові хвалу.

Йому здалося, ніби підлога в церкві разом із слухачами запалася кудись глибоко вниз, а дах розступився так, що він зазирнув у небо. Він стояв на казальниці сам-самісінький, полинувши духом до відслоненого над головою неба; голос його подужчав і він почав виголошувати богові хвалу.

Його пойняло натхнення. Він не дотримувався вступного тексту, думки линули до нього, мов зграя одомашнених голубів. Йому здавалося, ніби то хтось інший говорить за нього, та водночас він розумів: це найвище осягнення на землі, в блиску й величі ніхто не зрівняється з ним, що стоїть отут і славить господа бога.

Він говорив, поки в ньому горіло натхнення, та ось воно згасло, дах знову опустився на церкву, і звідкись ізнизу, з глибокої глибини, виринула підлога. Священик упав на коліна й заплакав, бо усвідомив, що пережив найкращу в своєму житті хвилину і що ця хвилина тепер скінчилася.

Після відправи відбулася ревізія і церковні збори. Єпіскоп запитав парафіян, які вони мають скарги на свого священика.

Священик уже не був такий лютий і впертий, як до казання. Тепер його долав сором, і він похилив голову. О, зараз виявляться всі його п'яні походеньки!

Одначе ніщо не виявилося. Навколо великого столу в церковній канцелярії панувала тиша.

Священик звів очі. Спершу на паламаря — ні, той мовчав, тоді на церковних опікунів, на уповноважених із села, на власників рудень. Усі вони мовчали. Стулили міцно вуста й трохи збентежено втупилися в стіл. "Чекають, щоб хтось почав", — подумав священик.

З-поміж церковних опікунів хтось кашлянув і озвався:

— Я вважаю, що ми маємо доброго священика.

— Ваша превелебність самі чули, як він виголошує казання, — додав паламар.

Єпіскоп нагадав, що він часто нехтував недільними відправами.

— Хіба священик не може захворіти, як кожен інший? — відповіли селяни.

Єпіскоп натякнув, що парафіяни невдоволені священиковою поведінкою.

Тоді всі в один голос почали його захищати. Мовляв, їхній священик ще такий молодий, ніякої біди з ним не сталося. Аби він тільки завжди казав такі казання, як сьогодні, тоді б вони не поміняли його хоч би й на самого епіскопа.

Не знайшлося кому звинувачувати, отже, не могло бути й суддів.

Священик відчув, як серцю його стало тісно в грудях і як легко потекла в жилах кров. Він тепер уже не серед ворогів, вони прихилились до нього саме тоді, як він того найменше сподівався, він і далі залишиться священиком!

По ревізії єпіскоп, духовні вихователі, пробсти та найзначніші парафіяни сіли обідати у священиковому будинку. Одна сусідка перебрала на себе роль господині, оскільки священик був неодружений. Вона влаштувала все якнайкраще, і священикові здалося, що його дім не такий уже й страшний. Під ялинами накрито довгий стіл, і він вабив око білою скатертю, блакитною і білою порцеляною, блискучими чарками та рівненько складеними серветками. При вході заткнуто дві берізки, поміст на ганку встелено вересом, на даху почеіплено вінок, всі кімнати заклечано квітами, дух плісняви вивітрено, зелені шибки у вікнах приємно полискують на сонці.

Серце священикове сповнилося радістю, і він зарікся більше пити.

За обіднім столом всі були веселі. Парафіяни тішилися тим, що виявили поблажливість і великодушність, а духовні отці були раді, що все минулося без скандалу.

Добрий епіскоп підняв чарку й заявив, що в цю мандрівку він вирушав з важким серцем, бо до нього доходило багато поганих чуток. Він сподівався зустріти Савла, але бачить, що Савл уже обернувся в Павла[5], який зробить більше, ніж вони всі разом. Потім превелебний гість згадав про великий хист свого молодого колеги й похвалив його. Не на те, щоб той запишався, а щоб натужив усю свою снагу й пильнував себе; так треба робити кожному, хто несе на своїх плечах важку, але коштовну ношу.

Священик на обіді пив небагато, але сп'янів, бо голову йому наморочило велике несподіване щастя. Небо запалило над ним вогненний язик натхнення, а люди подарували йому свою любов. Кров нуртувала йому в жилах ще довго по тому, як настав вечір і гості роз'їхались. До пізньої ночі священик сидів у своїй кімнаті, у відчинене вікно струменіло свіже повітря й студило гарячку блаженства, радісний неспокій, що не давав йому заснути.

Зненацька він почув голос:

— Ти не спиш, отче?

До вікна простував моріжком якийсь чоловік. Священик придивився і впізнав капітана Крістіана Берга, одного з своїх щирих горілчаних побратимів.