Саламбо - Сторінка 12

Зненацька все перед ними почорніло, швидкість потоку подвоїлась. Обидва кудись шубовснули.

Виринувши на поверхню, вони кілька хвилин трималися горілиць і жадібно ковтали повітря. Аркади, одна

по одній, відкривалися серед широких мурів, що розмежовували водозбори. Вони були повні, і суцільна водяна гладінь простиралася на всю довжину цистерн. З дугастого склепіння крізь душники пробивалося бліде світло, стелями по воді білясті кружала, а навколишня темрява, зовсім непроглядна коло стін, відсувала їх безконечно далеко. Від найменшого шереху розлягалась гучна луна.

Спендій та Мато пустилися далі і, пропливаючи попід аркадами, перетяли кілька водозборів підряд. Обабіч простягалися ще два рівнобіжні ряди басейнів.

Вони збилися з дороги, кружляли, верталися назад. Нарешті відчули щось тверде під ногами. То був кам'яний поміст галереї, що йшла вподовж цистерн.

Тоді, ступаючи дуже обережно, вони заходились обмацувати стіну, щоб знайти вихід. Але ноги ковзалися, і вони падали в глибокі водозбори, виборсувались, знову надали і відчували страшенну втому, ніби в тій воді у них порозм'якали руки й ноги. Очі їхні стулялися; вони вже конали.

Спендій ударився рукою в грати. Разом із Мато він став їх торгати, і грати подалися; вони опинилися на східцях, які вели вгору до бронзових дверей. Вістрям кинджала відсунули засув, що відчинявся знадвору,— і відразу ринуло на них свіже повітря.

Ніч була сповнена тиші, і небо здавалося безмірно високим. Понад мурами зводились купи дерев. Все місто спало. Сторожові вогники блимали, як мандрівні зорі.

Спендій, просидівши три роки в ергастулі, ледве пам'ятав ці квартали. Мато гадав, що, йдучи до Гамількарокого палацу, спершу треба взяти ліворуч і перейти Мап-пали.

— Ні,— мовив Спендій,— веди мене до храму Таніти.

Мато поривався щось сказати.

— Пригадай! — сказав колишній раб і, піднявши руку, показав йому планету Хабар, що сяяла в небі.

Мато мовчки повернув на Акрополь.

Вони поплазували вздовж кактусових живоплотів, що тяглися понад доріжками. Вода стікала з них у пилюку. В намоклих сандалях ступали м'яко, тихо. Очима, що горіли, як смолоскипи, Спендій за кожним кроком нишпорив по кущах. Він ішов позаду Мато, тримаючи руки на двох кинджалах, що носив під пахвами на ремінних пасках.

V

ТАНІТА

Вийшовши із садів, Мато і Спендій натрапили на мегарську огорожу, але невдовзі знайшли в грубих мурах пролом і прокралися на той бік.

Місцевість слалася спадисто, утворюючи щось ніби широкий вибалок. Довкола був голий простір.

— Вислухай мене,— мовив Спендій,— і, найперше, нічого не бійся... Я виконаю свою обіцянку...

Він змовк і замислився, ніби добираючи слова.

— Пригадуєш, коли сходило сонце, я на терасі Саламбо показував тобі Карфаген? Тоді ми були дужі, але ти й слухати не хотів!..

Потім почав урочисто:

— Мій владарю, є в Танітиному храмі таємниче покривало, що впало з неба, ним оповита богиня.

— Знаю,— сказав Мато. Спендій мовив далі:

— Воно священне, бо воно частка богині. Боги витають там, де є подоба їхня. Тим-то й могутній Карфаген, що має це покривало.

Тоді, нахилившись йому до вуха, сказав:

— Я привів тебе сюди, щоб його викрасти! Мато відсахнувся з жаху.

Геть! Шукай когось іншого! Я не хочу помагати в такому гидкому лиходійстві!

Але ж Таніта твій ворог,— мовив Спендій,— вона переслідує тебе, ти гинеш від її гніву. Пометися їй. Вона скориться перед тобою. Ти станеш майже безсмертний і нездоланний.

Мато схилив голову. Спендій вів далі:

— Нас розіб'ють. Військо само себе винищить. Нема надії ні на втечу, ні на допомогу, та й не простять нас! Якої б то кари богів мав ти боятися, коли в руках твоїх буде їхня сила? Невже тобі більше хочеться, переможеному, ганебно сконати десь під кущем або зазнати наруги від карфагенців і живцем згоріти на вогнищі? Владарю мій, настане той день, коли ти ввійдеш у Карфаген, оточений юрбою жерців, що цілуватимуть твої сандалі, а якщо й тоді буде тягарем тобі Танітине покривало, ти від несеш його назад до храму. Іди за мною! Заберемо його!

Страшна спокуса шарпала Мато. Йому хотілося заволодіти покривалом, не вчинивши блюзнірства. А може,

є спосіб, думав собі, здобути могутність отого покривала, не викрадаючи його? Він не зважувався йти до кінця за своєю думкою і зупинявся на тій межі, звідки починалося найстрашніше.

— Ходім! — сказав Мато, і вони, поспішаючи, мовчки пішли вперед.

Дорога тепер підіймалася вгору; будинки стояли ближче один до одного. Спендій і Мато блукали в темряві вузькими вуличками. Рогожане лахміття, що запинало двері, билося об стіни. На одному майдані перед купою накошеної трави ремиґали верблюди. Далі пройшли галерею, оповиту зеленню. Загавкали собаки. Несподівано вони вийшли на відкритий простір і пізнали східний бік Акрополя. Внизу Бірси темніло довге громаддя: то був Танітин храм — скупчення статуй, садів, дворів та переддвір'їв, оточених низьким муром із насухо складених кам'яних плит. Спендій і Мато перелізли через мур.

За цією першою огорожею ріс платановий гай, що мав захищати від чуми та всілякої пошесті з повітря. Подекуди стояли ятки, де вдень торгували маззю для винищення волосся, парфумами, одягом, пиріжками, що мали форму місяця; продавалися там і фігурки богині та маленькі храми, вирізьблені з алебастрової брили.

Вони йшли сміливо, бо в ті ночі, коли місяць не показувався на небі, в храмі не справляли ніяких обрядів. Одначе Мато ступав тихіше; він зупинився перед трьома східцями з чорного дерева, що вели до другої огорожі.

— Вперед! — мовив Спендій.

Гранатові та мигдалеві дерева, кипариси і мирти, нерухомі, ніби вилиті з бронзи, чергувалися в певному порядку. Під ногами хрускотіли голубі камінці, що встеляли доріжку, а розквітлі троянди, нависаючи над нею, накривали всю алею склепінням. Вони дійшли до овального отвору, заплетеного ґратами. Мато, якого страхала ота могильна тиша, сказав:

Це отут змішують солодкі води з водами гіркими.

Все це я бачив,— відказав колишній раб,— у Сірії, в місті Мафугу.

Піднявшись по шести срібних східцях, вони пробралися за третю огорожу. Там стояв посередині величезний кедр. Нижні віти його були геть усі завішані стрічками та намистом, що їх поначіплював побожний люд.

Вони ступили ще кілька кроків, і перед ними постав фасад Танітиного храму.

Два довгі портики, архітрави яких опиралися на низькі пілястри, тяглись обабіч чотирикутної вежі з плескатою покрівлею, оздобленою серпом місяця. По кутках портиків та вгорі з чотирьох рогів вежі куріли у вазах пахощі. Витесані з каменю плоди гранатів і колоквінтів обтяжували капітелі. Плетиво ліній, ромби, разки перлів чергувалися по стінах, а загорожа із срібного філіграну охоплювала широким півколом бронзові східці, що спускалися від дверей.

При вході, поміж золотим та смарагдовим стовпом, зводився кам'яний конус; проходячи повз нього, Мато поцілував себе у праву руку.

Притвор храму був дуже високий; в склепінні зяяло безліч отворів; піднявши голову, можна було бачити зорі. Довкола, попід стінами, стояли комишеві кошики, ущерть натоптані бородами й чубами — дарунками юнаків, що досягли повноліття,— а посеред круглого притвору виступала з кам'яного лона, оздобленого вирізьбленими персами, жіноча постать. Опасиста й бородата, з опущеними повіками, жінка ніби посміхалася, схрестивши руки на великому животі, що його до блиску відполірували поцілунками юрми молільників.

Потім вони опинилися знову на вільному повітрі в поперечному коридорі, де стояв невеликий жертовник, приставлений до дверей із слонової кості. Заходити туди було невільно: самі тільки жерці могли відчиняти ті двері, бо те місце в храмі було не для молільників, а являло особливу оселю богині.

— Наші заміри нездійсненні! — сказав Мато. — Цього ти не зважив. Вертаймось!

Спендій оглядав стіни. Він хотів здобути покривало, сподіваючись не на його силу (Спендій вірив тільки в оракула), а на те, що карфагенці, втративши його, занепадуть духом. Щоб знайти якийсь вихід, вони обійшли храм іззаду.

Поміж фісташкових дерев видніли різні на вигляд будиночки. Подекуди бовваніли кам'яні фалоси; великі олені блукали спокійно, вряди-годи наступаючи ратицями на опалі соснові шишки.

Спендій і Мато пішли назад поміж довгих рівнобіжних галерей. Обабіч були повідчинювані навстіж невеличкі келії. На їхніх кедрових колонах зверху донизу висіли тамбурини й кімвали. Перед келіями, простягтись на матах, спали жінки. Від їхніх лиснючих тіл, натертих мастями, віяло пахощами прянощів та згаслих кадильниць. Вони були так рясно потатуйовані, так густо нарум'янені й насурмлені, стільки мали на собі намиста й перснів, аж, не бачивши, як здіймаються їхні груди, можна було подумати, що то на землі лежать справжні ідоли. Лотоси росли довкола фонтана, де плавала риба, така сама, як у Саламбо; низом, по храмових мурах, вився виноград із скляними лозами та смарагдовими гронами, і промені від коштовного каміння, пробиваючись поміж розмальованими колонами, грали на сонних обличчях жінок.

Мато задихався в гарячому повітрі, яким пашіли кедрові стіни. Всі ті символи запліднення, ті пахощі, той блиск, той дух приголомшували його. Крізь містичне засліплення думки його линули до Саламбо. Вона зливалася з самою богинею, і від того кохання його, як пишний лотос на глибокій воді, розцвітало ще буйніше.

Спендій підраховував, скільки б він заробив колись грошей, торгуючи цими жінками, і, поглядаючи метким оком, мимохідь прикидав, скільки важать золоті намиста.

Звідси також не можна було проникнути до храму. Вони вернулися до притвору. Тим часом як Спендій роздивлявся, всюди нишпорив, Мато, впавши ниць перед дверима, молився Таніті. Він благав, щоб вона не допустила того блюзнірства. Намагався змилосердити її ласкавим словом, ніби розгнівану людину.

Спендій помітив вузенький отвір над дверима.

— Вставай! — мовив він до Мато і звелів йому підійти впритул до стіни. Тоді, ставши однією ногою йому на руку, а другою на голову, дотягнувся до вузького душника і зник у ньому. Невдовзі Мато почув, що на плечі йому впала вузлувата мотузка, якою Спендій був обмотався, перше ніж спуститися в цистерну. Пнучись по ній обома руками, він незабаром опинився біля Спендія, у великій залі, повній темряви.