Саламбо - Сторінка 42

Та в Карфагені не було вже ні оленів, ані бугаїв. Тим-то Гамількар попросив старійшин, щоб їхні жінки віддали свої коси. Всі на ту жертву погодились, але того волосся не вистачало. В будинках сиситів було тисяча двісті рабинь дозрілого віку, що їх, як наложниць, мали продавати до Греції та Італії; волосся в них, пружне від безнастанних намащувань, було чудове для військових машин. Але згодом дались би взнаки відчутні збитки. Тому вирішили шукати найпишнішого волосся поміж плебейських жінок. Нітрохи не турбуючись про долю батьківщини, вони зчиняли розпачливий галас, тільки-но служники старійшин простягали до них руку з ножицями.

Варварів палила ще більша лють. Здалеку видно було, як вони здирали із мертвих жир, щоб мастити ним свої бойові машини; інші виривали в мертвяків нігті і зшивали їх, роблячи з того панцери. Вони додумалися заряджати катапульти горщиками, повними гадюк, що їх понавозили негри: череп'яний посуд розбивався на кам'яних плитах, гаддя розповзалося і аж кишіло в місті, неначе воно лізло й лізло з мурів. Згодом, невдоволені із своїх вигадок, варвари заходилися вдосконалювати їх. Вони стали кидати всяку нечисть, людські випорожнення, шматки падла, трупів. Прокинулась чума. У карфагенців випадали зуби, ясна робилися білі, як у верблюдів по надто довгій дорозі.

Машини розставили по насипу, хоча він і не скрізь сягав височини валу. Навпроти двадцяти трьох фортечних веж зводились двадцять три дерев'яні вежі. Знову підняли толенони, а між ними, трохи віддалік, з'явилася жахлива муроломна башта Деметрія Поліоркета, яку Спендій, кінець кінцем, таки спорудив. Пірамідальна, як Александріиськии маяк, вона була сто тридцять ліктів заввишки, двадцять три завширшки, мала дев'ять поверг-хів, що звужувались до верхівки, вся захищена мідною лускою, з численними дверима, за якими було повно вояків; на горішній площадці зводилась катапульта з двома балістами, що стояли обабіч.

Тоді Гамількар наказав поставити хрести для тих, хто завів би мову про здачу; до війська взяли навіть жінок. Усі ночували на вулицях і тривожно на щось чекали.

Аж ось уранці, незадовго до схід сонця (сталося те на сьомий день місяця нізана), карфагенці почули страшенний крик, що його здійняли воднораз усі варвари; загриміли олов'яні сурми, заревли, мов бугаї, великі пафлагонійські роги. Всі схопилися й побігли до укріплень. Під ними наїжачився цілий ліс мечів та списів. Ліс той кинувся на мури; стали чіпляти на них драбини, і в отворах бійниць з'явилися голови варварів.

Стовбури дерев, що їх підтримували довгі ряди вояків, гатили в брами; де бракувало насипу, найманці, щоб зруйнувати мур, підходили щільно зімкнутими когортами; перший ряд присідав навпочіпки, другий — згинав коліна, решта рядів підводилась дедалі вище й вище аж до останнього, що стояв зовсім випроставшись; в інших місцях, щоб вибратись догори, найвищі йшли спереду, нижчі — ззаду, і всі лівою рукою спирали собі щити на шолом, так щільно стискаючи їх краями, що здавалось, ніби то збилась сила черепах. Кам'яні кулі ковзали по цій похилій площині.

Карфагенці кидали млинові жорна, колоди, кадуби, бочки, ліжка, все, що мало вагу й могло вбити. Дехто чатував у бійницях із рибальськими сітями — підходив варвар, заплутувався в вічках і бився, мов риба. Обложені, бувало, й самі руйнували на стінах зазубні; частини мурів завалювалися, здіймаючи страшенну куряву; катапульти стріляли одні в одних; каміння стикалося й розбивалось на тисячу скалок, що падали на бійців рясним дощем.

Незабаром дві юрби становили вже товстий ланцюг людських тіл; він западав у проміжки зруйнованого валу, трохи розтягуючись на кінцях, невпинно звивався, не посуваючись уперед. Вояки, простягтись на землі, неначе борці, давили один одного; жінки висувалися з бійниць, лементували. їх стягували за покривала, білі боки їхні, раптом оголившись, світились під руками негрів, що встромляли в них кинджали. Трупи, затиснуті в натовпі, не падали; підтримувані з усіх боків плечима, вони кілька хвилин стояли рівно, витріщивши нерухомі очі. Ті, в кого скроні були пробиті дротиками навиліт, хитали головами, як ведмеді. Роти, розкриті, щоб крикнути, так і лишалися роззявлені; відтяті руки відлітали геть. Там кипіла така страшна січа, про яку потім довго розповідали ті, що вийшли з неї живі.

А стріли тим часом так і сипали з дерев'яних і кам'яних веж. Толенони швидко рухали своїми довгими поперечинами, а що варвари зруйнували біля катакомб старе кладовище предків, то гатили тепер по карфагенцях могильними плитами. Бувало, від надмірного тягаря перевантажених кошів обривалася линва, і ціла купа людей, піднявши догори руки, падала з висоти.

До полудня ветерани-гопліти силкувалися взяти приступом Тенію, щоб пробитися в порт і знищити кораблі. Гамількар наказав запалити на даху Хамонового храму зволожену солому; дим сліпив їм очі, і вони, взявши праворуч, пристали до жахливої ватаги, яка сунула на Малку. Синтагми, що складалися з добірних дужих вояків, проламали три брами. Та високі перегорожі з дощок, утиканих цвяхами, зупинили їх; четверта брама піддалася легко; вони бігом кинулися в неї і скотилися в рів, де були сховані пастки. На південно-східному розі Автаріт із своїм загоном повалив мур, щілини якого були закладені цеглою. Місцевість за ним ішла догори; вони спритно видряпалися на пагорб. Проте вгорі наткнулися на другий мур, складений із каміння та горизонтально вмурованих колод, що чергувалися, неначе квадрати шахівниці. Був то галльський спосіб, і суфет перейняв його, коли виникла в тому потреба; галлам видалось, ніби вони опинилися перед якимось рідним містом. Вони йшли на приступ знехотя, і їх невдовзі було відкинуто.

Від Хамонової вулиці до Овочевого ринку весь шлях був тепер у руках варварів, і самніти списами добивали вмирущих; декотрі, впершись ногою в мур, дивилися вниз, де під ними диміли руїни, або на бій, що починався віддалік.

Пращники, порозставлювані ззаду, безперестану стріляли. Але від довгого вжитку пружини в акарнанійських пращах поламалися, і чимало вояків взялося шпурляти каміння руками, як пастухи; декотрі швиргали олов'яні кулі пужалном. Зарксас, із чорним волоссям, що спадало йому аж на плечі, кидався підтюпцем навсібіч, пориваючи за собою балеарців. З обох боків висіло в нього по торбині; до них він раз у раз встромляв ліву руку, а правиця його вертілася, мов колесо у возі.

Спочатку Мато не йшов сам у бій, щоб краще керувати воднораз усіма варварами. Він з'являвся серед найманців, що стояли вздовж затоки, серед нумідійців біля лагуни, на березі озера поміж негрів; із глибини рівнини він гнав товпища вояків, що без кінця-краю надходили до фортечних валів. Мало-помалу він таки наблизився туди; від духу крові, від самого видовища різанини, оглушливого ревіння сурем кінець кінцем стрепенулося його серце. Він увійшов до свого намету і, скинувши панцер, схопив лев'ячу шкуру, зручнішу в бою. Морда хижака прикривала йому голову, облямовуючи лице іклами; передні лапи схрещувались на грудях, а задні спускалися пазурями нижче колін.

Він залишив на собі широкий пояс, за яким блищала двосічна сокира, і, вхопивши обіруч великого меча, щодуху кинувся в пролом у мурі. Ніби той наймит, що підчухрує гілки на вербах і задля кращого заробітку силкується начухрати їх якомога більше, ішов він, косячи довкола карфагенців. Тих, що намагалися схопити його збоку, звалював, ударивши держаком; хто нападав спереду, того протикав наскрізь; а тих, що втікали від нього, він, наздогнавши, розсікав навпіл. Двоє людей заразом скочили йому на спину, він одним стрибком опинився біля брами і розчавив їх. Його меч то злітав догори, то падав, аж раптом він розбився об ріг муру. Тоді він схопив свою важку сокиру і давай крушити карфагенців, як ту отару. Вони мало-помалу задкували від нього, аж поки він не опинився сам-один проти другої огорожі біля підніжжя Акрополя. Речі, що їх нашпурляли зверху, геть захаращували сходинки й височіли над муром. Стоячи серед руїн, Мато озирнувся, щоб гукнути своїх товаришів.

Він помітив, що пір'я їхніх шоломів геть розпорошене серед натовпу; воно починало опускатися — ось-ось його товариші загинуть; він кинувся до них; широке коло червоного пір'я зменшувалось, незабаром вони пробилися до Мато й оточили його. Але з бічних вулиць насувалась величезна юрба. Тоді вояки підхопили його з боків, підняли й віднесли ген аж по той бік муру, до високого насипу.

Мато вигукнув наказ; усі щити опустилися на шоломи; він скочив поверх них, щоб за щось учепитись і знову вдертися в Карфаген; махаючи своєю страшною сокирою, він бігав по щитах, схожих на морські хвилі, неначе морський бог, що стрясає над водами своїм тризубцем.

Саме в той час понад краєм муру походжав якийсь чоловік у білому вбранні, незворушний, байдужий до смерті, що лютувала навколо нього. Інколи він прикривав правою долонею очі і когось виглядав. Повз нього внизу пройшов Мато. І раптом очі його спалахнули, бліде лице перекривилося, і, здійнявши свої висхлі руки, він став услід йому вигукувати образливі слова.

Мато їх не чув, та серце йому пройняв такий жорстокий і лютий погляд, аж з грудей вихопилось гарчання. Він шпурнув у нього довгу сокиру. Вояки кинулись до Шагабаріма; Мато вже не бачив його і повалився, знесилений, навзнак.

Щораз ближче чулося якесь страшне рипіння, і в лад йому вихоплювались ритмічні приспіви хрипких голосів.

То сунула величезна муроломна вежа, обліплена з усіх боків юрмою вояків. Вони тягли її, обіруч вхопившись за линви і підпихаючи плечима, бо схил, що здіймався з рівнини до насипу, хоч який положистий, а все ж був малоприступний для такої страшенно важкої споруди. Машина мала вісім окутих залізом коліс і з самого ранку отак повільно посувалася вперед, неначе якась гора повзла на іншу гору. Потім з її низу висунувся велетенський таран; із трьох звернених до міста боків опустилися двері, і всередині показалися подібні до залізних колон вояки в панцерах. Видно було, як вони здіймаються нагору і спускаються вниз двома сходами крізь усі поверхи. Декотрі чекали, коли гаки дверей зачепляться за мур, щоб кинутись уперед; посередині верхньої площадки накручувалась тятива баліст і спускався великий дишель катапульти.

Під той час Гамількар стояв на даху Мелькартового храму.