Саламбо - Сторінка 47

Дехто залишався перед ґратами або коло підніжжя гори, решта розбрелися по долині. Дужчі трималися окремо, уникаючи зустрічі один з одним, слабодухі тяглися до хоробрих, що не могли, проте, їх порятувати.

Щоб запобігти пошесті, відразу поховали трупи велітів; від могилок не лишилося й сліду.

Охлялі варвари попростягалися на землі. Подекуди між ними походжали ветерани; вони на всі заставки гучно кляли карфагенців, Гамількара і Мато, хоч він і не був винен, що з ними сталося таке лихо; та їм здавалося, що й страждання було б легше, якби його хтось поділив із ними. Згодом вони почали стогнати; дехто нишком плакав, як маленькі діти.

Вони ходили до начальників, благали полегшити їхні муки. Ті нічого не відповідали або з люті, вхопивши каменя, шпурляли їм в обличчя.

Декотрі, виривши в землі яму, ретельно ховали свої вбогі запаси харчів — якусь жменю фініків, трохи борошна — і вночі їли крадькома, сховавши під плащем голову. Хто мав меча, тримав його напоготові, витягши з піхов. Найнедовірливіші стояли, зіпершись спиною об гору.

Вояки звинувачували начальників і погрожували їм. Проте Автаріт не боявся виходити між них. З непохитною впертістю варвара він двадцять разів на день підходив до нагромаджених у проході скель, щоразу сподіваючись, що, може, вони зрушилися; похитуючи своїми вкритими шкурою широкими плечиськами, він нагадував товаришам отого ведмедя, що виліз навесні з лігва подивитися, чи розтанув сніг.

Спендій, оточений греками, ховався в розколині скелі; він так боявся вояків, що сам пустив чутку про свою смерть.

Всі страшенно схудли, шкіра на них узялася синюватими плямами. Увечері дев'ятого дня померло три іберійці.

їхні налякані товариші покинули те місце. З мертвих постягали одежу; їхні голі білі тіла так і лежали на піску проти сонця.

Тоді біля них почали стиха шастати гараманти. Були то люди, звиклі до життя в пустелі, і вони не шанували ніякого бога. Нарешті старший із їхньої ватаги подав знак, і, посхилявшись над трупами, вони ножами повирізували з них смуги м'яса, а тоді поприсідали навпочіпки й узялися їсти. Інші дивилися на них віддалік і кричали з жаху; проте в глибині душі багато хто заздрив їхній сміливості.

Серед ночі декотрі з них підійшли до гарамантів і, приховуючи своє бажання, попросили маленького кусника, тільки так, аби, мовляв, покуштувати. Сміливіші пішли й собі за ними; їх дедалі більшало; а незабаром там уже збилася ціла юрба. Та майже всі, ледве торкнувшись губами до цього холодного м'яса, опускали руки; а дехто навпаки їв ласуючи.

Вони один одному піддавали охоти. Хто спочатку втримувався, тепер ішов поглянути на гарамантів і вже не вертався. М'ясо смажили на жарі, настромлюючи його на вістря мечів; замість солі присипали пилом і сперечалися за смачніший шматок. Коли ж нічого не залишилося від трьох трупів, нишпорили очима по всій рівнині, шукаючи, ким би його ще поживитися.

Та хіба ж не було в них карфагенців, отих двадцяти захоплених в останній сутичці бранців, що на них досі ніхто не звертав уваги? Вони миттю зникли; до того ж це була помста. І тоді,— треба ж було якось жити, та вони вже й смаку добрали в тій їжі, а то б із голоду померли, — порізали вони водоносів, конюхів, усіх найманських служників. Щодня їх убивали. Декотрі, добре поївши, набралися сили і вже не журилися.

Та незабаром це джерело вичерпалось. Тоді стали поглядати на поранених та хворих. Якщо вони не можуть уже одужати, то краще визволити їх від страждання; і тільки-но почне хтось заточуватись, як відразу всі кричали, що він уже пропащий і повинен піти на порятунок іншим. Щоб наблизити когось до смерті, вдавалися до всяких хитрощів: викрадали в нього останній кусник жахливої пайки, ніби ненароком спіткнувшись, топталися по ньому; вмирущі, вдаючи з себе дужих, силкувалися простягати руки, підводитися, сміятись. Зомлілі приходили до тями, почувши дотик пощербленого леза, що ним ладнались відтяти їм якусь частину тіла; вбивали ще з жорстокості, без потреби, аби вгамувати лють.

Чотирнадцятого дня на військо наліг важкий, теплий туман, що звичайно буває в цих місцях наприкінці зими. Така зміна погоди звела зі світу багатьох варварів, і трупи їхні в теплому вогкому повітрі, стисненому гірськими стінами, почали страшенно швидко розкладатися. Під мрякою вони тліли, і вся долина невдовзі обернулася на великий гнійник. Над ним коливалася пелена білястих випарів. Від них щипало в носі, вони просякали в шкіру, туманили зір; і варварам увижалося, ніби той випар постає від подиху полеглих товаришів, ніби то відлітають їхні душі. їх душила безмірна огида. їм уже не хотілося такої поживи, вони воліли померти.

За два дні знову стало на годині, і їх почав мучити голод. Часом їм здавалося, що в них кліщами виривають нутрощі. Тоді вони качалися, корчились, запихали собі в рот жменями землю, кусали руки і вибухали несамовитим реготом.

Ще лютіше мордувала їх спрага, бо в них не було ні краплини води, — вже з дев'ятого дня бурдюки їхні були порожнісінькі. Щоб якось погамувати спрагу, вони прикладали до язика металеві кільця поясів, головки держаків із слонової кості, леза мечів. Колишні провідники караванів стягували собі мотузками животи. Дехто смоктав камінці. Інші пили сечу, охолодивши її в мідному шоломі.

А вони все ще сподівалися на туніське військо! Те, що його так довго нема, тільки впевнювало їх, що ось-ось воно має надійти. Та й Мато, як людина відважна, не кине їх напризволяще. "Завтра прийдуть",— втішали вони себе, і так щодня.

Спочатку ще молилися, складали обітниці, вдавалися до всіляких заклинань. Але тепер почували саму тільки ненависть до своїх богів і, прагнучи помститися над ними, намагалися більше не вірити в них.

Люди буйної вдачі загинули перші; африканці були витриваліші за галлів. Зарксас лежав поміж балеарців, простягтись горілиць із захованими під чуприною руками, непорушний, байдужий до всього. Спендій знайшов якесь широколисте, соковите зілля; щоб відстрашити

інших, він заявив, ніби воно отруйне, та й нишком почав ним живитися.

Всі так охляли, що не могли камінням збивати собі круків, які літали біля них. Бувало, ягнятник візьметься завзято шматувати труп, і котрийсь із варварів поповзом тягнеться до нього, тримаючи в зубах дротик. Зіп'явшись на руку й добре націлившись, він кидав його. Стривожений шумом птах із білястим пір'ям на голові переставав клювати, тоді спокійно озирався, як той баклан на скелі серед моря, й знов застромляв у труп свого огидного жовтого дзьоба; а людина розпачливо падала долілиць у порох. Кільком щасливцям поталанило знайти хамелеонів, гадюк. Та найбільше живила їх любов до життя. До нього, єдиного, тяглися їхні душі,— вони чіплялися за нього з тим неймовірним зусиллям волі, завдяки якому тривало їхнє існування.

Найстійкіші трималися один одного, посідавши колом серед рівнини, між мертвяками; загорнувшись у плащі, вони вдавалися в мовчазну тугу.

Ті, що народилися в місті, згадували гомінливі вулиці, таверни, театри, лазні й голярні, де можна почути стільки цікавого. Іншим увижалися села на заході сонця, коли хвилюють жовті хліба і великі воли з міцним ярмом на шиї поволі виходять на узгірок. Кочовики мріяли про водойми, мисливці — про ліси, старі вояки — про битви, і в цьому дрімотному заціпенінні думки їхні плуталися з швидкоплинними й чіткими снами. Зненацька починалися в них галюцинації; вони шукали в прямовисній горі дверей, щоб ними вислизнути, і намагались пропхатися крізь гору. Інші, уявляючи, що в бурю пливуть десь морем, віддавали накази, нібито керуючи кораблем, а то з жаху сахалися назад, запримітивши в хмарах карфагенські війська. Декотрі вважали себе на бенкеті й співали пісень.

Багато варварів у якійсь дивній маячні повторювали одне й те саме слово або не вгаваючи робили один якийсь рух. А тоді підіймали голову, придивлялися один до одного і, помітивши, як страшно вони змарніли на лиці, починали душитися від ридання. Декотрі вже не страждали; щоб згаяти час, вони розповідали про всілякі небезпеки, яких щасливо уникали.

На всіх чигала близька й неминуча смерть. Скільки разів уже намарне силкувалися вони пробити собі вихід! Попросити б іще пощади в переможців,— та

яким способом? Вони ж навіть не знали, де перебуває Гамількар.

Вітер віяв з ущелини. Він безупинним потоком ніс через грати пісок. І плащі, і волосся варварів укривалися ним, так ніби сама земля піднялася на них, бажаючи їх поховати. Все завмерло; одвічна гора щоранку здавалася їм іще вищою.

Інколи в блакитній глибині неба, на вільному роздоллі, швидко пролітали зграї птахів. Варвари заплющували очі, щоб їх не бачити.

Спочатку чулося їм гудіння в вухах, у них темніли нігті, холонуло в грудях, вони лягали на бік і мовчки конали.

На дев'ятнадцятий день умерло дві тисячі азіатів, півтори тисячі вояків із Архіпелагу, вісім тисяч лівійців, наймолодші з найманців і цілі племена,— загалом двадцять тисяч вояків, половина війська.

Автаріт, у якого залишилося всього п'ятдесят галлів, хотів уже накласти на себе руки, щоб не страждати далі, коли раптом йому видалося, що на горі просто перед себе побачив якогось чоловіка.

Знизу він здавався не більшим за карлика. Та Автаріт помітив на лівій руці його щит, що формою скидався на трилисник, і крикнув:

— Карфагенець!

І в долині, біля ґрат, і під скелями всі відразу попідводились. Вояк ходив над урвищем; варвари дивилися на нього знизу.

Спендій підняв бичачу голову; тоді з двох поясів зробив вінка, начепив його на роги і настромив голову на жердину на знак миролюбних намірів. Карфагенець зник. Вони чекали.

Нарешті ввечері, неначе камінь, що відвалився від скелі, раптом упала згори перев'язь із червоної шкіри, вся гаптована, з трьома діамантовими зірками; посередині був відбиток знаку Великої ради: кінь під пальмою. То була Гамількарова відповідь — він надсилав варварам перепустку.

їм уже не було чого боятися; чи туди чи сюди — все одно край мукам. їх охопила безмірна радість, вони обіймалися, плакали. Спендій, Автаріт, Зарксас, чотири італійці, один негр і два спартанці зголосилися на парламентерів. Усі відразу ж на те й пристали. Та ніхто не знав, як їм дістатися до карфагенців.

Аж раптом щось загуркотіло з боку скель; одна з верхніх брил зрушилася з місця й покотилась додолу.