Саламбо - Сторінка 53

Всі пізнали його й затамували дух.

Тіло цієї жертви було для них щось незвичайне, повите майже священним сяйвом. Щоб роздивитися на нього, вони аж п'ялися вперед, надто жінки. їх палила жадоба дивитися на того, хто повбивав їхніх синів і чоловіків; з глибини душі мимоволі поставала якась ганебна цікавість — жадання пізнати його геть усього, бажання, змішане з докорами сумління, що оберталося на ще більшу ненависть.

Нарешті він ступив уперед; остовпілий з несподіванки натовп уже отямився. Всі підняли руки, і його не стало видно.

З Акрополя тяглося шістдесят сходинок. Він спустився ними, наче скотився, підхоплений потоком, з вершини гори; тричі він перестрибував через кілька сходинок, а внизу став як укопаний.

Плечі в нього були закривавлені; груди дихали поривчасто, важко; він так силкувався порвати свої пута, що руки, зв'язані навхрест на голій спині, роздувалися, неначе зміїні кільця.

З місця, де він опинився, перед ним розходилося кілька вулиць. Уздовж кожної були рівнобіжно натягнені три бронзові ланцюги, прикріплені до пупів богам-патекам; натовп відтиснено до будинків, а всередині походжали слуги старійшин, розмахуючи нагаями.

Один із них шмагонув Мато щосили. Він рушив вулицею.

Тягнучись руками поверх ланцюгів до Мато, юрба ревла, що йому відгородили надто широкий шлях; він прямував, а його штурхали пальцями, кололи, дряпали; коли він доходив до кінця однієї вулиці, перед ним відкривалася інша; кілька разів він кидався вбік, щоб когось укусити, —всі хутко відскакували, ланцюги спиняли його, а юрба вибухала реготом.

Якась дитина розірвала йому вухо, котрась із дівчат веретеном, захованим у рукаві, проштрикнула йому щоку; у нього вискубували жмути волосся, видирали шматки м'яса; дехто шмарував йому лице губкою, настромленою на патик і загидженою нечистотами. З правого боку горла в нього зацебеніла кров; юрба навісніла. Для них цей останній варвар був уособленням всіх варварів, усього їхнього війська; вони мстилися на ньому за свої злигодні, за жах свій, за свою ганьбу. Виливаючи на нього свою злобу, народ запалювався ще більшою люттю; під тиском юрби ланцюги так понатягувалися, аж мало не розривалися; люди вже й не чули, як їх відганяли назад, били слуги; декотрі дерлися по виступах будинків; з усіх отворів у мурах висувалися голови; ті, що неспроможні були зігнати своєї люті, орудуючи руками, оскаженіло ревли.

Вони лаяли його страшною, гидкою лайкою, глузливо підбадьорювали, кляли; і наче їм не досить було тяжких його страждань, вони провіщали йому ще страшніші тортури довічні.

Це багатоусте, безглузде виття, що не втихало й на мить, сповнювало Карфаген. Часто весь натовп протягом кількох хвилин повторював той самий гук — хрипкий, надсадний, несамовитий. Від нього згори до самого низу тремтіли мури, і Мато здавалося, що обидва боки вулиці насуваються на нього, неначе дві величезні руки, підіймають його і душать у повітрі.

Тоді згадалося йому, як колись він уже зазнав чогось подібного. Та сама юрба на терасах, ті самі погляди, та сама лють; але тоді він ішов вільний, всі розступалися,— його захищала богиня. І ці спомини, дедалі виразніші, завдавали йому болісної туги. Перед очима його пливли якісь тіні; місто кружляло навколо нього, з рани на стегні юшила кров, він відчував, що вмирає; коліна йому підломилися, і він поволі опустився на плити.

Хтось метнувся до перистилю Мелькартового храму, витяг з триніжка розпечену в жарі залізну штабу, просунув її попід перший ланцюг і приклав її до рани. Видно було, як від тіла пішов дим. Виття юрби заглушило його крик; він схопився на ноги.

За шість кроків він упав знов, а там — і втретє, вчетверте; підіймало його щоразу якесь нове катування. На нього прискали з цівок гарячу олію; кидали під ноги скляні скалки; а він усе йшов. На розі вулиці Сатеб він сперся спиною на стіну під дашком якоїсь крамнички і далі не рушив.

Раби старійшин заходилися шмагати його нагаями з бегемотячої шкіри так люто й довго, аж торочки на їхніх туніках змокріли від поту. Мато ніби й не чув того. Раптом з останніх сил смикнувся він з місця й побіг навмання, голосно цокочучи зубами, наче від страшного холоду. Він перебіг вулицю Будес, вулицю Сепо, перетнув Овочевий ринок й опинився на Хамоновому майдані.

Тепер він був під владою жерців; надійшли раби й відтиснули юрбу; круг Мато стало більше простору; він роздивлявся довкола, й очі його зустрілися з очима Саламбо.

Тільки-но він ступив був ще перший крок, вона підвелась і мало-помалу, коли він наближався, мимоволі підходила до краю тераси; незабаром геть усе круг неї щезло — вона бачили тільки Мато. Тиша пойняла її душу, і перед нею відкрилася безодня, в яку запав цілий світ під тиском єдиної думки, єдиного спогаду, єдиного погляду. Постать, що йшла до неї, притягала її.

У ній, крім очей, вже нічого не нагадувало людину; це була якась суцільна червона маса; вздовж стегон звисали порвані пута, яких не можна було відрізнити від сухожиль на руках із здертою шкірою; рот був широко розтулений; із орбіт шугало два пломені, неначе підіймаючись до волосся; і бідолаха все йшов та йшов.

Він дійшов до самого підніжжя тераси. Саламбо схилилася над поруччям; ці жахливі очі були втуплені в неї, і враз вона збагнула все те, що вистраждав він задля неї. Він конав уже, а їй увижалося, ніби він у себе в наметі, навколішках, обіймає її стан і шепоче ніжні слова. Вона палала жаданням відчути знову його обійми, почути його слова; вона не хотіла, щоб він помер! В цю мить Мато рвучко сіпонувся; у Саламбо трохи не вихопився зойк. Мато упав навзнак і вже не ворухнувся.

Жерці віднесли майже зомлілу Саламбо на трон і заметушилися круг неї. Вони її вітали; адже ж усе це була її заслуга. Юрба плескала в долоні, тупотіла ногами, вигукуючи її ім'я.

Якийсь чоловік метнувся до трупа. Хоч він не мав бороди, та на плечах у нього був плащ Молохових жерців, а за поясом незвичайний ніж, яким ріжуть священне м'ясо; на кінці його колодки була золота лопатка. Одним ударом Шагабарім розтяв груди Мато, видер серце, поклав його на лопатку і, звівши руку, віддав його в дар Сонцеві.

Сонце сідало за хвилями. Проміння його довгими стрілами падало на червоне серце. В міру того, як завмирало його калатання, світило дедалі поринало в море; серце стрепенулося востаннє, і сонце зникло.

Тоді від затоки до лагуни, від перешийка до маяка, по всіх вулицях, на всіх будинках і храмах розлігся єдиний крик; на хвильку він завмирав; а тоді розтинався знову; від нього двигтіли будинки; Карфаген неначе звивався в корчах несказанно великих радощів і безмежних надій.

Нар-Гавас, сп'янілий від гордості, лівою рукою обійняв стан Саламбо на знак того, що він її володар, а правою схопив золотий келих і випив за геній Карфагена.

Саламбо, як і чоловік її, підвелася з чашею в руці, щоб і собі випити. Та раптом упала, закинувши голову на спинку трону, бліда, заціпеніла, з розтуленими вустами; її розпущене волосся звисало додолу.

Так померла дочка Гамількарова за те, що торкнулася Танітиного покривала.